Період відходу в Божі засвіти старого папи і вибір нового став своєрідним підсумком цілої епохи Церкви. У ньому виявилися тенденції, які домінували в церковному житті, а також ті, які, слід сподіватися,
Німеччина стала Папою
У журналістській версії «папи німця» було відчутно недовіру, підсилену висловленою напередодні конклаву думкою німецького єзуїта Вольфганга Сейбеля: «Над німцями постійно тяжіє провина за нацизм та винищення євреїв. Церкву Німеччини шанують за те, що вона має гроші, папської ж влади їй ніхто не дасть».
Для України, зокрема для УГКЦ, гроші віруючих німців справді стали вирішальними у втіленні численних проєктів розбудови церковних структур після виходу УГКЦ із підпілля. Ще й сьогодні звернення до потужних допомогових організацій «Реновабіс» і «Церква в потребі», основна частина коштів яких надходить саме з Німеччини, залишаються чи не першими в переліку можливих важелів зрушити певну церковну ініціятиву з мертвої точки. Важко уявити собі УГКЦ сьогодні без допомоги цих та деяких інших організацій і приватних осіб із Німеччини. Тож якщо у процесі вибору папи справа вдячности за неоціненний дар допомоги в час великої потреби в Україні має якесь значення, то вдячність українців у цьому виборі таки була присутня.
Передражнюючи своїх східних сусідів, німецька преса відразу після завершення конклаву голосила: «Німеччина стала папою». Однак порівнювати радість поляків у день обрання кардинала Кароля Войтили Главою РКЦ і німців у день обрання папи-земляка, звичайно, не доводиться. Кардинал Рацінґер – виразний консерватор. Натомість Католицька єпископська конференція Німеччини значно ліберальніша порівняно з іншими Католицькими єпископськими конференціями Европи. Саме тому кардинал Рацінґер перебував радше в опозиції до своїх земляків кардиналів, аніж користав з їхньої підтримки. Експерти сходяться на тому, що за таких обставин призупиниться розвиток земляцтв у Ватикані – практика, яка, власне, спричинила деякі конфлікти та нарікання за служіння Папи Івана Павла ІІ. У цих умовах значно зростає ймовірність появи україців у ватиканських структурах. І тут не йдеться про лобіювання виключно своїх вузькокорпоративних інтересів. Присутність українців у ватиканських куріях значною мірою збагатила б останніх безпосереднім знанням тієї Церкви, яка все частіше стає суб’єктом зовнішніх та внутрішніх процесів Ватикану.
Росія на тлі ініціятиви Венедикта XVI
Ще напередодні обрання нового папи офіційна Москва заявила про готовність відновити діялог із Ватиканом. По завершенні конклаву Патріярхія РПЦ поширювала доволі розрізнені міркування щодо перспективи такого діялогу. Експерт Відділу зовнішніх відносин РПЦ, професор Московської духовної академії диякон Андрій Кураєв переконаний, що з приходом нового папи відносини між РПЦ та РКЦ стануть більш прагматичні та раціональні, оскільки зі смертю Папи Івана Павла ІІ зник ірраціональний – польський – фактор. «Для наступника Івана Павла ІІ Росія буде лише крапкою на карті, глибокою провінцією з маленькою католицькою общиною. Новий понтифік не буде уболівати за Росію. Почуття віруючого німця до Росії зовсім не те саме, що почуття поляка, для якого Росія – символ агресії. Тому я вважаю, що психологічна атмосфера нашого діялогу зміниться», ? заявив А. Кураєв. Він нагадав, що новий папа замолоду служив у гітлерівських військах, тож «буде завжди пам’ятати, що його можуть звинуватити цим фактом його біографії, а значить, буде дуже обережний і акуратний у вибудовуванні своєї східної політики». Через те А. Кураєв упевнений, що за понтифікату Венедикта XVI місіонерська активність католиків у Росії відчутно послабшає. Можливість подальшого заморожування Ватикано-Московських взаємин провід РПЦ виводить із деяких біографічних моментів «залізного кардинала». Зокрема підготовка кардиналом Рацінґером ноти Конгрегації віри, яка свого часу викликала сумнів стосовно правильности використання терміна «Церкви-посестри» в діялозі з Православними Церквами. Покликаючись на цю ноту, Патріярх Московський Алексій у 2000 році відмовився від зустрічі з Папою Іваном Павлом ІІ. Що ж до самого Папи Венедикта XVI, то він при різних нагодах (наприклад, під час офіційної зустрічі із представниками РПЦ) заявляв про свій намір продовжити діялог із Москвою.
Для УГКЦ динаміка цього діялогу визначальна не так за результатом, як за його перебігом, підходами, які йому передуватимуть і далі будуть вироблятися. Очевидно, що вже неможливо зробити УГКЦ розмінною картою у грі між Ватиканом та Москвою. І то не справа якихось кардинальних змін у ставленні Ватикану чи Москви до УГКЦ. Судячи з усіх наявних коментарів від проводу РПЦ, новий папа для них є ще однією нагодою озвучити старі аргументи. Для досягнення своєї цілі Москва не погордує навіть тим, щоб натиснути на почуття провини нового папи за його «фашистське минуле». Ситуацію змінила сама УГКЦ, на яку вже неможливо не зважати як в українському контексті, так і на тлі сучасних зовнішніх та внутрішніх взаємин Церков Заходу і Сходу.
Попри все той факт, що УГКЦ невдовзі знову потрапить «на передовицю» православно-католицького діялогу, можна пояснити ініціятивою Папи Венедикта XVI скликати в м. Барі (де зберігаються мощі святого Миколая – святого і Католицької, і Православної Церков) спільний Католицько-Православний Собор, на якому було б обговорено всі спірні питання міжцерковних взаємин. Москва зацікавлена цією ініціятивою. «Ми вітаємо таку заяву, ? сказав Патріярх Алексій ІІ. ? Потрібно почати такий діялог». Слово «почати» замість (за логікою справи) «продовжити» вказує на заздалегідь визначену Москвою перспективу процесу.
Новий понтифікат і Европа
Примат новиго папи звернений до Европи. «Тимчасом як інші континенти знаходять способи бути християнськими та католицькими, Европа ? колиска й опора католицизму – втрачає свій християнський дух. Для Церкви Риму це вирішальний виклик»,? свого часу заявив кардинал Рацінґер в інтерв’ю італійській газеті «Reppublica». Для нього Европа все ще є тим ковчегом, який він має глибоку надію вберегти від цілковитого самознищення. При цьому християнський шлях спасіння Европи має для нового папи чітко католицькі обриси. В цьому сенсі він істинний німець: їхати можна тільки на тому, що під тобою (не полетиш на повітряній кулі, з якої у твоєму розпорядженні тільки повітря). Відкрито виступивши проти прийняття Туреччини до Евросоюзу, кардинал Рацінґер у такий спосіб вказав на єдиний стрижень об’єднання Европи ? християнство і водночас не ставив під сумнів духовних вартостей мусульманства. Він опротестував Европу як політико-економічний альянс, який не має спільного духовного знаменника. Вказавши Туреччині на її місце в мусульманській співдружності держав, кардинал Рацінґер засвідчив розуміння політико-економічних відносин, базованих виключно на спільних, глибоко вкорінених духовних началах.
Завдання нового папи, з одного боку, — принаймні не зменшити відкритости Католицької Церкви до потреб сучасного світу, з іншого – посилити імунітет Церкви до релятивізму, що проникає в неї зі світу і поступово руйнує її.
Патріярх УГКЦ – Папа
Напередодні конклаву особу Патріярха Любомира активно обговорювали світові, зокрема й українські, ЗМІ як дуже ймовірну кандидатуру майбутнього папи. Щодо репортажу з конклаву, то журналісти таки приречені до висновків, базованих виключно на зовнішніх враженнях і суб’єктивних очікуваннях. Типовим є фрагмент із репортажу кореспондента російської інформаційної агенції «Итоги» Кирила Привалова: «У кардиналі Гузарі вбачали кандидата на папу, якого лобіювали американці та колеги з конклаву зі Східної Европи. Такий вибір означав би продовження розпочатого Іваном Павлом ІІ ненав’язливого проникнення ? вода камінь точить ? у традиційну дідизну православ’я і був би виправданий із політичної точки зору. Врешті все це відбувалося «під килимом», а на поверхні ? вишукане шоу із гаданням про майбутнього понтифіка за найрізноманітнішими ознаками. Наприклад ? руки. Транслюючи клятву кардиналів перед початком конклаву, оператор сфокусував увагу на покладеній на Святе Письмо правій руці кожного із князів Церкви. На пальцях старечих рук переважно масивні дорогі персні... Аж ось на фоліянт спершу лягла сива борода, а за нею і вся голова. Коментаторові аж дух перехопило. Як виявилося, так вирізнився архиєпископ Львова Любомир Гузар. Кардинал відмовився від звичної червоної сутани і на підтвердження самобутности уніятської Церкви залишився в чорному, ще й поцілував Біблію».
Сьогодні, після всіх суперечок про можливі кандидатури нового папи, можна з великою ймовірністю стверджувати, що особа Патріярха Любомира в цьому аспекті не була поважно потрактована. Підстав для смутку з цього приводу в українців не має бути (як, скажімо, в африканських католиків, які сподівалися побачити кардинала Френсиса Аринзе першим африканським папою). Хоча, звісно, можна поміркувати, що було б у разі обрання Патріярха Любомира Папою Римським. Мабуть, було б вирішено питання патріяршого устрою УГКЦ. Для повного утвердження патріярхату, як відомо, потрібне визнання Папи Римського. Патріярх Любомир у випадку обрання папою сам мав би потвердити себе (або швидше свого наступника) Патріярхом УГКЦ. Папа потвердив би сподівання Глави УГКЦ і навпаки – Глава УГКЦ потвердив би сподівання Папи. Усе це відбулося би в одній особі.
Історичного та еклезіяльного парадоксу не сталося. І це, як на мене, гарна новина. Сучасні взаємини УГКЦ та РКЦ замість мало до чого зобов’язуючих взаємних сентиментів неминуче набудуть більше прагматизму. І обрання «залізного кардинала» Рацінґера новим папою цьому сприятиме. Від нового господаря Ватикану і від оточення можна очікувати більшої ясности та чіткости в питанні патріярхального устрою УГКЦ. А вже ця ясність – буде це чітке «так» чи не менш чітке «ні» — може спонукати Главу УГКЦ правомірно і за покликанням бути вповні Папою-Батьком своєї Церкви – як в Україні, так і на поселеннях.
Пряма трансляція з Риму похорону Папи Івана Павла ІІ і прямі включення з площі перед собором cв. Петра у Ватикані в період очікування нового папи, оголошення всеукраїнського трауру в день поховання Святішого Отця, служіння панахиди за Іваном Павлом ІІ у Володимирівському соборі УПЦ-КП у Києві ? це все явища, які вказують на зміну політичного курсу української держави. Але якщо вважати їх наслідком виключно політичної кон’юнктури, потрібно було б закрити очі на низку моментів цілісного процесу, які вказують на правдиву зацікавленість українців життям Католицької Церкви. Яку відповідь на відкритість до Католицької Церкви в Україні дасть УГКЦ, котра все ще балансує між страхом бути звинуваченою у прозелітизмі і внутрішнім покликом до правдивого служіння?
Петро ДІДУЛА