|
|
|
Новини | Архів | Бібліотека | Передплата | Редакція |
| / Головна / Архів / Усе, що пам’ятаю: |
Зміст числа
№ 5 (390) 2005
|
|
Усе, що пам’ятаю Адам Даніель РотфельдУ 1941 році Слуга Божий Митрополит Андрей та його брат Блаженний Архимандрит Унівської Лаври Климентій Шептицький, спонукувані Господньою заповіддю любови до ближнього, розпочали та координували потужну акцію, спрямовану на врятування невинно переслідуваних фашистською владою євреїв. Завдяки їх діяльності сотні євреїв врятовано від жорстоких тортур і лютої смерти. У греко-католицьких монастирях переховували багато єврейських дітей. Монахи й монахині свідомо і добровільно ризикували своїм життям, рятуючи переслідуваних. На свято Преображення Господнього в Святоуспенській Лаврі в с. Уневі відбулося урочисте відкриття меморіяльної таблиці на честь Слуг Божих Митрополита Андрея та Блаженного Архимандрита Климентія Шептицьких за врятування єврейських, українських та польських дітей в часи Другої світової війни. Таблицю встановлено з ініціятиви врятованого в цій обителі Міністра закордонних справ Польщі пана Адама Даніеля Ротфельда, який особисто відкрив таблицю в присутності Патріярха УГКЦ Блаженнішого Любомира Гузара та інших єпископів УГКЦ й РКЦ з України та Польщі. Адам Даніель Ротфельд, Міністр Закордонних справ Польщі, про врятовану віру в людей і Бога в Унівському Святоуспенському монастирі З раннього дитинства пам’ятаю небагато: будинок у Перемишлянах під Львовом – з верандою, до якої вели двері, засклені грубим шліфованим склом (пам’ятаю їх, оскільки одної літньої днини потрафив самостійно запалити папір, тримаючи його доволі довго в тому місці, де фокусувалося сонячне проміння, пропущене крізь грубе шліфоване скло...). Дім був просторий – з вулиці вищий, а з боку подвір’я і саду нижчий (пам’ятаю це, бо коли мене якось за кару вигнали з дому, то я кулаком вдарив у вікно від подвір’я – значить, воно було дуже низьке, бо я мав тоді заледве два роки). На подвір’ї була пивничка з дашком, що сягав землі, всередину провадили сходи. Там зберігали овочі, переважно картоплю, капусту, буряки (пам’ятаю, тому що, на покару за розбиту шибу мене кинули до цього льоху – ненадовго, бо я кричав як недорізаний). У глибині саду стояв дім бабусі й дідуся – триповерховий з фронту й одноповерховий з тилу, збудований на крутому схилі (пам’ятаю, під час першої облави – мені було тоді трохи більше як три роки – я біг туди з цілою великою родиною, раннього ранку, досхід сонця, аби сховатися в будинку бабусі й дідуся: вхід до криївки був замаскований під бляхою коло великої кухонної печі...). Тоді в сутінках холодного світанку на моїх очах уперше вбито людину. Це була стара тітка, яка йшла одразу за мною і не встигла повернути на сходи, на які я і ціла моя родина вже увійшли. Тому нас не було видно з вулиці, звідки німецькі й українські поліцаї стріляли в людей, ніби в качок на полюванні. Дім бабусі й дідуся, у якому ми тоді сховалися, був розташований не далі як за 150 м від вулиці. Але ніхто з поліцаїв не завдав собі клопоту, аби наблизитися до нашої групи втікачів. Вистрелили, убили й пішли далі. Того дня я став дорослим. За кілька годин «мисливці» повернулися. Обшукали всі будинки. Увійшли й до кухні. Довгими металевими прутами простукували підлогу. Пам’ятаю, що всі затримали дихання. Я чув їхні кроки, стукіт, розмови. Виглядає, схованка була приготована добре. Ми вийшли надвечір наступного дня. Якийсь час – було це пізнє літо або осінь 1941 року – наше життя точилося відносно нормально. Батько перед війною був адвокатом. Фронтон будинку, в якому містилася його канцелярія, прикрашали колони. Совєтська влада передала цей псевдопалацик музичній школі. Ще ми мали родину у Львові, Рівному, Бережанах, Глинянах і Варшаві. Один з батькових братів, Вільгельм, був послом сейму від Рівного, загинув в Освєнцімі. Адольф був директором гімназії у Варшаві – також загинув, а Юзеф – лікар у Бережанах – щасливо помер іще заки почалася війна. Вперше я побачив оригінальний запис своєї метрики у 1970 р. , коли перед шлюбом збирав документи, що їх вимагав орган запису актів цивільного стану. Тоді виявилося, що в Архіві актів Забужанських у Варшаві не тільки є відповідні книги, а й що потрібний мені документ я зміг отримати за кілька хвилин. Може, це комусь видасться дивним – я справді був зворушений. Я вперше довідався, яке було дівоче прізвище моєї матері. Отримав також достовірні підтвердження всіх інших даних: місце й дата народження, імена батьків. Було це пізньої осени, найпевніше, на початку грудня 1941 року. Влада студитського чину запропонувала, щоб, задля порятунку, дітей шкільного віку з нашої родини перевезти до монастиря в Уневі. Це підкарпатське село, розташоване в мальовничій околиці, на відстані 7км від Перемишлян. Отож кількох хлопців, що були старші від мене, відіслали до Унева, звідки вони за тиждень повернулися. Зараз думаю, що дітям із заможної родини було важко змиритися із суворими умовами монастирського життя. Монах, котрий привіз хлопців, перед тим як попрощатися, вже стоячи в дверях, звернувся до мого батька (цю мить пам’ятаю дуже добре, бо стократно повертався до неї в думках) з питанням: «Пане докторе, а може, Ви б віддали нам під опіку свого сина?» Мені було тоді три з половиною роки. Я зорієнтувався, що всі дивляться на мене з очікуванням. Підвівся. Раптом ціла родина кинулася в поспіху мене вдягати, стискати, цілувати. Мене вивели на подвір’я, де чекав запряжений віз. Це була остання мить, коли я бачив своїх батьків. Їхня подальша доля склалася так само трагічно, як доля мільйонів невинних людей, які гинули від рук німців та українців. Невдовзі після мого приїзду до Унева в Перемишлянах створили ґето, куди звозили людей з цілої околиці. Згідно з інформацією, яка дійшла до мене через багато років, подальший розвиток подій був такий. Мій батько порівняно швидко позбувся ілюзій, зорієнтувався, що мешканці ґета приречені, і прийняв рішення втікати до лісу. Запропонував це іншим – 150 родин з Перемишлян та околиць спробували вижити в землянках, у лісі. Харчі купували в селян. Взимку 1942 року, на Різдвяні свята, директор однієї сільської школи запропонував, аби мої батьки на якийсь час залишилися в нього в стодолі. Хтось помітив, що вчитель носить до стодоли харчі. Доніс про це українській поліції, яка арештувала батьків і перевезла до Перемишлян. Там їх убили. Моя сестра, старша від мене на 11 років, єдина з родини в лісі дочекалася завершення війни. /…/До монастиря в Уневі я потрапив як Адась, хоча після народження, як свідчать записи в метриці, мені дали два імення: Адам Даніель. Батьки вдома називали мене Адась. Після року перебування в монастирі мене охрестили. Монах, який опікувався дітьми в сиротинці, мав на ім’я Даніель. Гадаю, це й вплинуло на те, що мене охрестили отим другим іменням. Відтоді в школі, вдома і в спілкуванні з товаришами я використовував ім’я Даніель. З таких, скажімо, історичних причин у мене формально два імення. Так я вирішив, хоча загалом вважаю таку форму претензійною. Оце про імена. Дещо складніша була справа з прізвищем. У монастирі я переховувався під зміненим прізвищем, яке в перекладі на польську чи українську мову відтворювало справжнє. Я отримав прізвище Червінський і використовував його в школі доти, доки через кілька років після війни сестра не сказала мені, яке моє справжнє прізвище. Після недовгих роздумів я вирішив його повернути. У монастирі в сиротинці були різні діти – переважно українські, одна дитина польська. Три хлопці були з жидівських родин. Вони потрапили туди внаслідок рішення Митрополита Греко-Католицької Церкви Андрея Шептицького, який закликав усі монастирі, що йому підлягали, аби серед українських і польських сиріт переховувати також жидівських дітей. У результаті тієї акції врятовано життя близько 150 дівчат (жіночі монастирі) і хлопців (монастирі чоловічі). Ігуменом, а згодом архимандритом Студитського Чину був брат Митрополита Шептицького, Климентій. Він був моїм сповідником. Людина великого серця і розуму. Пам’ятаю такий випадок. Я був, з огляду на обставини, понад свій вік серйозний і глибоко віруючий. Приймав як очевидну і природну річ, що нічого не відбувається без волі Господа Бога. З уроку релігії я знав, що «ані волос не впаде людині без волі Господа Бога». Я не міг змиритися, просто не розумів, як так діється і чому Бог допускає те, що я бачив на власні очі: масові знущання, вбивства, жорстокість, повсюдне переслідування невинних людей, яких трактували гірше, ніж тварин. Я хотів отримати безпосередній знак від Бога – сигнал, якийсь доказ, скерований до мене, що Бог про все відає і невинних нагородить, а винних покарає. Якось уночі, коли інші діти вже спали, я вислизнув зі спільної зали й пішов до церкви, яка сто-яла посередині мона-стир--ського подвір’я. У сутіні підійшов до вівтаря, відчинив дверцята кивоту і. .. знепритомнів. До тями повернувся через два дні. Архимандрит Климентій висповідав мене, коли я ще лежав у ліжку. Він сказав: «Хлопче, більше такого не роби. Хай Бог тримає тебе у своїй опіці». Влітку 1944 р. Совєтська Армія – після битв із німцями й бандерівцями – зайняла терени теперішньої Західної України. У листопаді помер Митрополит Андрей Шептицький. Пам’ятаю нічні чування, панахиду й багатоденну жалобу. Невдовзі влада арештувала архимандрита Климентія. Тривалий час через кожних два тижні я носив до тюрми пакунки, які готували монахині з Якторова. Одного дня мені сказали, що архимандрита перевели до іншої тюрми. Всі вважали, що це брехня, що Климентія Шептицького вбили або він помер у тюрмі. У 1990-х роках, коли я був директором Міжнародного інституту дослідження миру в Стокгольмі (SIPRI), вже після падіння Совєтського Союзу, коли шведи шукали відомості про долю Рауля Валенберґа, довідався, що Климентія Шептицького було ув’язнено разом із Валенберґом. Климентій Шептицький помер на початку 50-х років у Володимирській тюрмі. По якомусь часі я вже почувався в монастирі у безпеці. Знав, що ніхто про мене не повинен нічого знати, особливо від мене. Я мав забути своє минуле. І забув. Єдиною істотою, з якою я ділився своїми думками, був кінь, а властиво кобила. Мені її призначили, позаяк я став пастухом. Мав під своєю опікою 13 корів, 30 овець із дзвіночками і. .. кобилу, яка сама ставилася до мене як опікунка. (...) З перебування в монастирі маю єдину фотографію. Її зроблено влітку 1943 р. – я мав тоді 5 років. На світлині є всі діти і монах, який опікувався нами. Я вже належу до «середнього» покоління: на землі сидить геть малеча, по 2-3 роки, стоять «середняки» (серед них я), а в останньому ряді найстарші – хлопці у віці 12-15 років. До тієї групи належав Левко Хамінський. Внаслідок цілком неймовірного збігу обставин ми нав’язали між собою контакт по 50 роках. Зустрілися ми в Ньюпорті (Newport), у штаті Род Айленд (Rhode Island). Я опинився там на запрошення Naval War College. Було це влітку 1994 року. Тоді-то я й зустрівся з видатним американським кардіохірургом, професором Леоном Хамейдесом, ординатором клініки дитячої кардіохірургії у Вест-Гартфорді (West Hartford). Це був Левко Хамінський з Унева. Після війни його розшукала і всиновила жінка, яка в часі війни втратила цілу свою родину. Вона всиновила обох братів Хамейдесів, яких виховала у Великій Британії, звідки вони потому виїхали до Сполучених Штатів. Леон подарував мені книжку про Митрополита Андрея Шептицького, видану в Канаді. Там є репродукція моєї єдиної світлини з монастиря, з описом моєї особи й поясненням, що прізвище та місцеперебування, як і доля цього хлопця, — невідомі. У 1946 році монастир закрили... Дітей із сиротинця 1947 р. фірами перевезли до дитячого будинку в Золочеві. За кілька днів я прийняв рішення про втечу. Мені тоді було 9 років. Намовив ще двох колег. Упродовж двох наступних днів ми здолали відстань понад 60 км – без черевиків, у військових домашніх тапках (ми взяли по дві пари на запас). В Уневі монахи – вже не в габітах, а в простій селянській одежі – далі провадили господарство. Дуже тепло й сердечно привітали нас. За якийсь час совєтська влада перестала миритися з такою двозначною ситуацією. Монахів вигнано, декого арештовано, а в монастирі створили шпиталь для розумово і нервово хворих старих жінок. До Польщі я приїхав потягом у травні 1951 р. З ініціятиви польського уряду в кінці 1940-х років стали розшукувати загублених польських дітей. Це були переважно воєнні сироти, котрі не з власної волі залишились на «неозорих» просторах совєтської держави. У рамках тієї акції, до якої залучено й мене (можливо, я навіть був одним із перших, кому запропоновано повернутися), до Польщі повернулося понад 3 тисячі дітей. По дорозі ми мали різні «збірні пункти», де нас навчали, в який спосіб у «чужій» Польщі повинні говорити про «вітчизну» совєтську. Останньою зупинкою перед виїздом до Польщі було Ґродно. Там нас помили, вдягли, взули, нагодували. Ми отримали виправу – типові совєтські чемодани, рушники, білизну і, попри те, що вже стояв травень, дістали також важкі зимові пальта. Все нове – від кравця, що для мене було цілковитою несподіванкою. До цього моменту – якщо не згадувати трьох перших років з батьками – я не отримував майже нічого нового. У Ґродні старі були тільки слогани. У кожній залі – в їдальні, у спальні і на вокзалі – виднівся транспарант, який пам’ятаю досі: «Спасибо родному Сталину за счастливое детство!» У потязі я опинився в тому самому купе, в якому їхав представник польської влади. Це був тодішній директор департаменту опіки над дітьми Міністерства освіти, пан Францішек Павула. Я не пам’ятав би його прізвища, а тим більше посади, якби не мав листа, який директор Павула висилав до всіх родин, що чекали на польських дітей, котрі поверталися з України, Середньої Азії і Сибіру. Люди, які звернулися до органів влади з приводу мене, не були моєю родиною. Вони знали моїх батьків, припускали, що я міг вижити після війни й завдали собі труду писати листи, подання і прохання. Це ще один приклад безкорисливої зичливости і доброти, що підтримує мою віру в людей. Ми їхали через цілу Польщу – зі сходу на захід – доки добралися до Душніка Здрою. Це містечко виглядало як казкове: чисте, охайне, ціле заквітчане, навіть годинники з квітів на незліченних клумбах показували правильну годину. Я був захоплений. Не мав сумніву, що здійснив правильний вибір. Щотижня туди приїжджали чергові потяги з дітьми, яких розміщували в трьох державних будинках відпочинку для дітей з чарівними – хоч і не надто вишуканими – назвами: «Одра», «Ниса», «Балтик». Батьків або родичів повідомляли листом, який починався словами: «Міністерство освіти повідомляє, що завдяки прихильному ставленню Уряду СССР і в результаті старань Посольства РП у Москві знайдено і репатрійовано до Польщі дитину» (тут ішло ім’я та прізвище, дата й місце народження, а також запрошення забирати дітей). Там діялися драматичні сцени. Батьки приїжджали і не впізнавали рідних дітей, бо, бувало, минуло 10 років від останнього контакту. У кінці липня виявилося, що з понад 3 тисяч репатрійованих дітей усі віднайшли свої родини, за винятком чотирьох сиріт. Це був Адам Сейнфельд, врятований і вихований у католицькій родині в Дрогобичі, двоє Литвинів – кремезний брат із маленькою сестричкою, і я. Усю нашу четвірку знову посадили до потяга. На цей раз кінцевою станцією був Краків. Із залізничного вокзалу в Кракові нас завезли до дитячого будинку №2, що на вул. Авґустиніянській-Бічній, 1. У моєму житті розпочинався новий важливий етап. З польської переклала Наталка Римська За публікацією Polityka №7(2491), 2005, c. 70-73. Довідка ПатріярхатуАдам Даніель Ротфельд – міністр закордонних справ Польщі; нар. 4 березня 1938 р. у Перемишлянах під Львовом. Закінчив дипломатично-консульський відділ Головної школи закордонної служби у Варшаві, докторат здобув на відділенні права Яґелонського університету (1969), а габілітацію – 1990р. у Польському інституті міжнародних справ (PISM); звання професора отримав 2001 р. Від 1968 р. у PISM, у 70-80 рр. – член польської делегації на конференціях і зустрічах ОБСЕ. 1991-2001 рр. – директор Стокгольмського Міжнародного інституту дослідження миру. Від листопада 2001 р. в МЗС Республіки Польща.На світлині: В Уневі Адам Даніель Ротфельд зустрів сестру-студитку Марію Ляхер, єврейку за національністю, яка як і він в часах Другої світової війни врятувалася від смерти в студитському монастирі. Коментувати:
|
|
| © Патріярхат, 2004-2008. Використання матеріалів «Патріярхату» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань — гіперпосилання) на «Патріярхат». |
«ПАТРІЯРХАТ» |
