«Ця ситуація залишається більшою таємницею, ніж cама Пресвята Трійця»
о. Йосиф Свідницький
З листа о. Йосифа Свідницького до єпископа Йосифа Верта
Laudetur Jesus Christus! Ваше Преосвященство, батьку, Єпископе Йосифе, вітаю Вас і всіх наших спільних знайомих, побратимів і сестер нашої Матері Церкви!
Я завжди радію з найменшого успіху в нашій спільній справі, хоч де би що відбувалося, навіть на краю світу, а особливо якщо там ступала моя нога. /.../ Не знаю, наскільки Вас цікавлять наші справи, але поділюся радістю: у моїй парохії, що налічує чотири тисячі осіб, є два оркестри – один духовий, другий – естрадної музики, 800 молодих осіб, є з кого вибирати. Є дитячий театр, який ведуть сестри-монахині, молодіжний хор. .. На три чверті збудували духовний центр, у якому з часом знайде духовну підтримку чимало сімей.
Бачив Ваше інтерв’ю про призначення Вас ординарієм для російських католиків візантійського обряду. Радий цьому, тільки би справа моєї Церкви росла й утверджувалася. Радий з обрання нового Папи, а для Вас це подвійна радість. Можливо, опіка над нашою Східною Сестрою у Вашій особі та під Вашим керівництвом послужить її відродженню. Для мене це буде великою радістю. Однак із великою прикрістю спостерігаю, що Ваш побратим і друг у Москві до цієї справи не докладає й мізинця. Коли я вперше привів до нього отця візантійського обряду Андрія Удовенка (свого часу він був і у Вас), мені стало вкрай незручно за байдужість і зневажливе ставлення до нього з боку мого римо-католицького єпископа (це відбулося в захристії в присутності багатьох осіб). Декілька років я благав єпископа Тадеуша Кондрусевича – ред. дозволити їм хоч один раз на рік відслужувати в храмі. За настоятеля Станіслава Мажейка греко-католики, як і всі, хто був проїздом у Москві, служили у вівтарній частині храму навіть за Брежнєва та Андропова!!!
90-ті для наших братів у вірі виявилися гіршими за часи комуністичного панування. Для мене просто як для людини, уже не кажучи про мене як християнина й католика, ця ситуація тоді й тепер залишається більшою таємницею, ніж сама Пресвята Трійця. Я допускаю острах перед Московським Патріярхатом, але ж у нього розвиток греко-католицької Церкви в Росії не мав би викликати більшого страху, ніж створення нових єпархій Римо-Католицької Церкви. Якщо католики візантійського обряду справді є перепоною на шляху до зближення з Російською Православною Церквою, то навіщо тоді було встановлювати римо-католицькі єпархії і тим завдавати болю Патріярхії? Для чого тоді вводили російську мову в служіння Св. Меси, проповідь, церковні співи? Це ж небачений і нечуваний «злочин» проти нашої «сестри», це ж просто чорний «прозелітизм». Митрополит Кирило Гундяєв і бідний Патріярх АлексійII уже просто-таки сплакались і скричалися перед Ватиканом, щоб той не зазіхав на «канонічну територію», щоб припинив масову навалу на Святу Русь! Однак Ватикан не прислухався до цього! Чому? А де ж наша християнська любов? Ми ж самі проголосили всьому світові, а особливо – Російській Православній Церкві, беззастережний екуменізм і готові задля цього на все, навіть на шкоду самим собі?
За десять років «дружби» з Російською Православною Церквою католики подарували Московському Патріярхатові чотири мільярди вісімнадцять мільйонів доларів у грошовому та матеріяльному еквіваленті (згідно з повідомленнями російської преси)! Чи стала Російська Православна Церква хоч на йоту більш чутливою, вдячною чи хоч на мікрон ближчою до нас? Треба визнати: немає меж нашій наївності. Бо дотепер нікому так і не ясно, навіщо ми свій «екуменізм» нахабно пхаємо в усі кишені тим, хто не тільки не доріс до людського рівня – до цього загадкового для них стану, але й просто виявився без кишень. Ми сиплемо перли на землю, немов збожеволілі, наче забули священний заповіт Христа – «не кидайте перлів під ноги свиням».
Я на повний голос благав і далі благаю скрізь і всюди по цілій Европі: залиште їх у спокої і, не звертаючи на них уваги, проповідуйте Христа; не займайтеся торгівлею, як це робили торгівці в Єрусалимському храмі. /…/ Шкода, що Захід і Ватикан лізуть у чужий монастир зі своїм власним уставом навіть тоді, коли їх ніхто не запрошує, а тим більше – не чекає. Я пишу ці рядки, бо переконаний: Господь хоче, щоб я не замовчував приниження моєї Церкви, приниження людини, а особливо – приниження моїх побратимів по священству.
Я був 20 років у підпіллі в Московській «ойкумені». Це був справжній християнський екуменізм, мета якого полягала в тому, щоб повернути людей до Апостольської Церкви під провід Апостола Петра, у правильне ставлення до Євхаристії.
Маю право сказати своє слово, бо я служив своїй Матері – Вселенській Церкві – від західних до східних її меж, від Півночі й аж до Паміру. Працював без утоми й не шкодував свого здоров’я, продовжую це робити й тепер. Тридцять громад західного та східного обрядів було створено з нуля. Бувало, що без перерви, по 18-20 годин на день, проповідував, а моїм відпочинком був короткий сон на третій полиці загального вагона, при температурі плюс сорок. Сьогодні вісім храмів і ще більше каплиць, мною збудованих, служать людям різних національностей та обрядів. Були дні, коли здавалося, що мене мертвим винесуть із вагона... Пам’ятаю, від утоми та безсоння від 07:00 – від станції Прохолодна (Кавказ) до станції Донецьк – мене протягом 12 годин невпинно мучила блювота. Вона припинилася близько 20:00, а вже о 08:00 я знову проповідував віруючим із робочих вагончиків.
Не знаю, грішу чи ні – Бог знає, коли, буває, стаю свідком того, як духовна особа грубо або з прохолодою ставиться до іншої особи, особливо коли справа торкається духовної допомоги, а десь на підсвідомому рівні приходить думка: «Погано, що цю духовну особу не принижували, не били, що він не голодував і не мерзнув, не відсидів у в’язниці за віру, хоч би яких три місяці: такий Хрест – дуже добрий, просто геніяльний учитель і цілитель від наших вад».
Дорогий Єпископе, я не тільки чув і читав про Ваше нове призначення та про Вашу нову владу. Перед тим, як дійду до цього, наведу ось який приклад. У 1994 році в Челябінську наша вірна, Аліна, пішла до п’ятдесятників. (Я тоді приїхав на прохання о. Вільгельма). Ми радилися, як треба вчинити, і вирішили, запросивши в неділю, попрощатися з нею назавжди... Проте Аліна не прийшла, отож так і не довідалася про наші плани. Через шість місяців вона подзвонила до мене в Омськ і попросила зустрітися. Я люб’язно погодився. Ми розмовляли дві години. Вона запитала мене, чи можу я поговорити з її друзями-п’ятдесятниками. Вони приходили тричі. Наші зустрічі закінчилися тим, що дванадцять п’ятдесятників разом з Аліною прийшли до Вселенської Церкви й до цього дня перебувають у ній.
Так от, я читав про Ваші погрози в бік єдиної на цілу Росію католицької монашої спільноти візантійського обряду, яка проживає в Саргатському. Вам дали у Ватикані «знаряддя» не для того, щоб стріляти по горобцях, які сидять на тоненьких гілках. Ви, звичайно, хочете показати свою владу всім і вся; це, звісно, треба робити, але де, як і над ким її проявити – підкаже Вам Святий Дух на молитві перед Святими Дарами, не менше двох годин протягом дев’яти днів.
/…/ Нами не Московська Патріярхія повинна керувати, не «екуменізм», подібний до поцілунку Юди, а совість Уселенська, Христова, Його Милосердя, не помста в будь-якій формі її вияву, а милосердна любов.
Якщо Ви все-таки стрілятимете, то стрілятимете в мою душу й моє хворе серце.
Я миру бажаю Вашому служінню, благодаті та всепрощаючого милосердя! Дай Господи стрімкого розвитку всіх гілок моєї Церкви у Твоєму Винограднику, але у стократ більшого – Російській Католицькій Православній Церкві Візантійського Обряду. Якщо на те воля Божа, цього зростання не зупинить ніхто. Господи, зглянься на кров мільйонів мучеників, вислухай молитви ісповідника віри свщм. Леоніда Федорова, свщм. Климентія Шептицького, Слуг Божих Митрополита Андрея Шептицького та Патріярха Йосифа Сліпого й усіх святих землі Російської. Даруй Російській Церкві сонячну весну й рясного виноградика на славу Твою, на благо, радість та порятунок Народу Твого!!! І буде так, амінь, амінь.
