Заява нунція у РФ архиєпископа Антоніо Менніні, у якій повідомлено , що Ватикан офіційно відрікається від Російського екзархату Католицької Церкви Візантійського Обряду, стала приводом до широкого обговорення цієї ситуації як у пресі, так і в приватному листуванні. Деякі згодом оприлюднені через Інтернет-розсилку листи викликають особливий інтерес. Нижче публікуємо два з них, що належать вельми авторитетним у Католицькій Церкві особам. Автор листа, до о. Сергія Голованова, який свого часу виконував обов’язки екзарха Російської Католицької Церкви Візантійського Обряду, –добре відомий читачам журналу «Патріярхат» о. д-р Роберт Тафт. Автором іншого листа, адресованого ординарієві російських греко-католиків єпископу Йосифові Верту, є найстаріший на території цілого колишнього Радянського Союзу римо-католицький священик о. Йосиф Свідницький. Обидва листи, присвячені обговоренню ситуації, що склалася навколо греко-католиків у Росії, публікуємо з незначними скороченнями.
З листа о. д-ра Роберта Тафта до о. Сергія Голованова
Ми – православні християни, що перебувають у сопричасті з Престолом Петра: ані більше, ані менше. І в цьому сенсі ми – вільні люди, які мають релігійні права, підтверджені самим Богом, а тому не потребуємо ще якогось підтвердження від Російської Православної Церкви, котроїсь ватиканської конгрегації чи папської ради.
Звичайно, великого болю завдає всім нам те, що деякі представники католицизму, зокрема високоавторитетні, хотіли б забути нас, навіть відштовхнути вбік. Адже наше існування є незручним нагадуванням того, що Католицтво все ще перебуває в незгоді з Російським Православ’ям, незважаючи на гарячі молитви й побажання. Нас уважають перешкодою, і тому – задля досягнення вищої мети – готові знехтувати нашими природними людськими правами. І ось, ми вже вкотре потрапляємо в полон старої софістики: мета виправдовує засоби, — засоби політики, близької радянській моралі, але давно засудженої християнською етикою!
Мені було дуже прикро почути, що деяким російським православним священикам, які ввійшли в сопричастя з Католицькою Церквою і тепер навчаються в Римі, не дозволяють співслужити в Божественній Літургії в Церкві Сан-Антоніо при «Руссікумі», щоб не створювати через це проблем із Московським Патріярхатом. У мене виникає запитання: ким, якою владою міг бути виданий такий дозвіл?
Запевняю вас, преподобний отче, що це не тільки мої переживання! Однак Бог ніколи не говорив, що буде легко… Павло пише в Посланні до Римлян 8:28: «І знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покликаний його постановою, усе допомагає на добро». Народження, відродження у Христі – болісний процес, але він провадить нас до життя в Бозі, що віддавав Себе, аби ми могли мати життя вічне.
Тим, кому невигідне наше існування, кажуть, що Російський католицький екзархат більше не існує. Але нещодавно ми – члени офіційної комісії Східних Католицьких Церков (Commissione Oriente cattolico) – дали запит каноністові ватиканської Конгрегації Східних Церков стосовно цього питання. Він повідомив нам, що, на його погляд, екзархат ніколи не скасовувався жодним офіційним папським декретом, а отже – і далі існує, хоча фактично – лише на папері, бо не веде офіційної діяльности. Однак ми не можемо будувати своє життя, керуючись лише канонічними категоріями. Такі церковні структури, звичайно, корисні й навіть необхідні, та вони не суттєві для того, щоб бути православними і, водночас, католицькими християнами.
Вас цікавить моє бачення того, як ми, будучи християнами російської православної традиції в сопричасті з престолом Петра, можемо свідчити про єдність в наших обставинах. Думаю, нам слід зосередитися не так на структурах, як на трьох богословських чеснотах – Вірі, Надії та Любові.
ВІРА
Не лише словами, але й через живу віру в Бога та Його Церкву ми можемо почувати себе її часткою. Робимо це в молитві, під час Літургії, в убогості й покорі, у цілком скромних, ненадійних, непевних обставинах нашого життя, пам’ятаючи, що краса наших російських літургій полягатиме не в пишноті церков із гарно розписаними стінами й високими іконостасами московських кремлівських соборів, не в оперній вишуканості наших церковних хорів, як це можна бачити в соборі Христа Спасителя в Москві, а в смиренній убогості нашої молитви як знакові нашого переконання, що Бог перебуває зі Своєю Церквою та що ми – хоч і невелика, але покірна частина Його Церкви. Страждаючи разом із цією Церквою, ми віримо, що Він воздасть нам плоди нашої віри в час немочі. Це Бог зберіг істинне Російське Православ’я в часи радянської пітьми, зберіг те мале зерно, посіяне Федоровим, Абрикосовим та іншими, а отже збереже й нас, учиняючи плідними наші молитву, убогість, смирення.
НАДІЯ
Адже наше майбутнє в Росії – не в наших руках і не в нашій силі, а тільки в Його.
ЛЮБОВ
Тільки любов’ю та щирою під-тримкою ми показуємо один одному й нашим православним братам і сестрам, особливо тим, хто перебуває в духовній та матеріяльній потребі, що наша віра може знайти підтвердження в наших ділах. Проте жодне добре діло не дасть плоду, якщо ми не виявимо абсолютної вірности нашій традиції, російській православній духовнос-ті й літургійному переданню, не допускаючи жодної латинізації у внутрішнє життя (як у дусі, так і в духовності) чи зовнішній вигляд (в обряді, одязі чи поведінці), тим самим доводячи, що справді може й повинно бути так, як стверджуємо. Святий Престол завжди утверджував як ідеал те, що можна, будучи російським православним християнином, жити в повному сопричасті з Престолом Петра.
