30 червня Служба комунікації Відділу зовнішніх церковних взаємин Московського патріярхату (ВЗЦВ МП) розповсюдила повідомлення про офіційний лист Апостольського нунція в Російській Федерації архиєпископа Антоніо Менніні, у якому він повідомляє, що Ватикан відмовляється від спроб заснувати в Росії Російську Католицьку Церкву Візантійського Обряду. З цього документа ВЗЦВ МП фактично робить висновок, що такого екзархату, з погляду Ватикану, більше не існує, а ті, хто виступає від його імени, насправді є «зібранням самозванців». На тлі цих подій, що породили жваву дискусію як у російській, так і в українській пресі, виникає чимало ще до кінця не з’ясованих питань.
Чи відмова Ватикану заснувати в Росії Російську Католицьку Церкву Візантійського Обряду означає відречення від усіх греко-католиків Росії?
А це переважно українці-католики – громадяни Росії, яких там сьогодні, за найскромнішими підрахунками, проживає близько 1,5 млн. і які, фактично, позбавлені прав та можливостей вільно сповідувати свою віру. Вони – нащадки вихідців із Західної України, які потрапили до Росії впродовж ХХ століття, у період правління царату, а згодом – радянської влади. Як пише про них російське видання Газета, це «міцні, згуртовані, непитущі, багатодітні й прекрасні працівники; вони дуже стійкі у своїй вірі й нікому її не нав’язують». Усупереч проголошенню свободи віросповідання в Росії, молитися греко-католики мають можливість лише у своїх помешканнях, священики ж приїжджають тільки у великі свята. Що стосується греко-католиків серед корінних росіян, то їх значно менше – близько 200 осіб. Сьогодні духовну опіку над греко-католиками Росії здійснює римо-католицьке духівництво. Усього в Російській Федерації зареєстровано п’ять греко-католицьких парохій. Утім, місцева влада під будь-яким приводом відмовляє їм у реєстрації, а запросити греко-католицьких священиків з України практично неможливо. Попри все, як і будь-яка інша громада віруючих, російські греко-католики повинні бути захищені чинними законами Росії.
Чи йдеться тут про якийсь новий різкий поворот у політиці Ватикану щодо греко-католиків Росії?
Напрошується ствердна відповідь. Першим тривожним сигналом стали «догани», що посипалися на голову митрополита Тадеуша Кондрусевича після того, як він публічно поставив під сумнів право РПЦ МП на монополію у викладанні релігії в школах. Главі російських римо-католиків спершу дісталося від Апостольського нунція в РФ Антоніо Менніні, а згодом і від самого кардинала Вальтера Каспера, який у черговий раз завітав до Москви у справі розвитку дружніх взаємин Святого Престолу з РПЦ МП.
Очевидно, що підтримка католиків східного обряду залишається для РПЦ МП головним індикатором того, чи збирається Ватикан «займатися прозелітизмом на території Росії».
Якщо Ватикан не здійснює такої підтримки, то, значить, він розділяє висунуту керівництвом РПЦ МП теорію «етнічної релігійности», тобто поширює свою пастирську опіку лише на «етнічних католиків» — поляків, німців, литовців, відмовляючись приймати до Католицької Церкви, скажімо, новонавернених етнічних росіян. Адже зрозуміло, що росіяни швидше навернуться до Католицької Церкви, якщо вона прийде в культурно рідному для них «східному обряді», ніж у чужому – латинському. Тому так важливо створити культурну перепону для переходу росіян із православ’я в католицизм.
Ствердна відповідь на питання щодо зміни політики Ватикану стосовно греко-католиків Росії напрошується також у зв’язку з аналізом невдячної ролі, яку було покладено на римо-католицького єпископа Йосифа Верта через призначення його в січні 2005 року ординарієм для російських греко-католиків. У підписаному Префектом Конгрегації Східних Церков кардиналом Ігнатієм Мусою Даудом декреті про це призначення було зазначено, що Йосиф Верт зможе «належнішим чином упорядкувати пастирську турботу про католиків візантійського обряду в Росії». Призначення єпископа Йосифа Верта сталося відразу ж після Собору всіх греко-католиків Росії, який відбувся минулого року в місті Саргатському. На Соборі було ухвалено рішення про офіційне відродження Російського екзархату Католицької Церкви Візантійського Обряду. На момент проведення Собору в документах Конгрегації Східних Церков Російський екзархат католиків візантійського обряду значився як такий, що «є вакантним», а замість відомостей про кількість монахів та вірних у відповідній графі вказано нулі. Власне, Собор у Саргатському вперше показав, що греко-католики в Росії все ж є. Виконуючим обов’язки екзарха на Соборі було обрано о. Сергія Голованова. Треба сказати, що ініціятива проведення цього Собору виходила від самих греко-католицьких громад і священиків. Особливо активним у його організації був сам о. Сергій Голованов, на той час настоятель офіційно зареєстрованої католицької парохії «синодального обряду», крім того – декан Омського регіону. Призначення Ватиканом у січні 2005 року єпископа Йосифа Верта ординарієм для російських візанто-католиків мало на меті очолити ті організаційні начала, які одразу набрали не надто привабливого для Ватикану «самостійницького» характеру. Події останніх днів допомагають зрозуміти логіку цього призначення. Коли 30 липня єпископ Верт приїхав до своєї католицької пастви в Саргатське, то відслужив Літургію в латинському обряді, але при цьому відмовився співслужити з о. Сергієм Головановим та настоятелем єдиного на цілу Росію василіянського монастиря о. Філіпом Майзеровим. А своє небажання співслужити з ними пояснив тим, що обох священиків висвятив за гроші єпископ УГКЦ Іван Мартиняк, учинивши тим гріх симонії. Таким чином владика кинув підозру на свого брата в єпископській колегії Католицької Церкви, не вдаючись до жодних подальших роз’яснень.
Чи може справа греко-католиків Росії більше нікого, окрім них, не стосуватися?
Греко-католицька Церква в Росії завжди була дуже тісно пов’язаною з греко-католицькою Церквою в Україні. Офіційне зародження структур Російської Греко-Католицької Церкви відбулося ще на початку ХХ століття, і першим екзархом російських католиків був о. Леонід Федоров, а його духовним батьком – Митрополит Андрей Шептицький. Ця Церква легально існувала в перші роки радянської влади, потім була піддана тотальним репресіям, пішла в підпілля і як малочисельна, що останнім часом поповнилася тими, хто перейшов із РПЦ МП, дожила до наших днів. Якщо подивитися на неї, виходячи зі свідчень кривавої статистики (відсотка її духовенства та мирян, що загинули мученицькою смертю), то її слід би вважати, поряд з УГКЦ, однією з найбільш «мученицьких Церков» християнського світу. Хоч як це парадоксально, але час найактивнішого зростання Російської Католицької Церкви Візантійського Обряду припав саме на радянський період, коли єпископи, тисячі священиків з родинами та сотні тисяч вірних УГКЦ було силоміць вивезено в різні регіони Росії. Саме вони сіяли ті зерна католицької віри, які сьогодні зростають і викликають таку тривогу в Москві, а відтак, даються взнаки й у Ватикані. На сьогодні потенційне число корінних росіян, які бажають стати членами Католицької Церкви Візантійського Обряду, досить велике й постійно зростає. На це вказує широке обговорення російськими ЗМІ різних аспектів життя цієї Церкви, а також деякі соціологічні опитування. Саме це й лякає провід Московського Патріярхату. Запевнення в тому, що Ватикан максимально згорне діяльність католиків візантійського обряду, просто життєво необхідне Московському Патріярхатові.
Тому ситуація, що склалася навколо греко-католиків Росії, залишається поважним духовним та інтелектуальним викликом для Української Греко-Католицької Церкви, яка, на відміну від своєї «Сестри», здобула значно більшу прихильність Ватикану, незважаючи на такі ж протести з боку МП. Уже той факт, що Ватикан привітав перенесення осередку Патріярха УГКЦ до Києва, яке відбулося 21 серпня, проти чого протестував і продовжує протестувати провід МП, говорить сам за себе. Однак розвиток греко-католицької Церкви, тепер уже з центром у Києві, обов’язково призведе до зростання столиці України як центру тяжіння всіх греко-католиків на території Східної Европи, включно з Росією. Чи готовим буде в цьому випадку греко-католицький Київ іти з місією в Росію, якщо це суперечитиме зовнішній політиці Ватикану, але очевидно відповідатиме природі самої Церкви? Щоб не бути приголомшеними цим питанням через десять років, на нього слід почати давати відповідь уже від сьогодні.
Які мотиви можуть оправдати кроки Ватикану, котрі однозначно сприяють МП реалізовувати свою середньовічну візію «етнічного православ’я»?
Те, чого МП так і не досяг в Україні, він уважає можливим досягти в Росії і, що найприкріше, за посередництвом Ватикану. А мотиви можуть бути такі: уникнути репресій супроти Римо-Католицької Церкви в Росії, не втратити там тих мінімальних позицій цієї Церкви, які величезними жертвами вже здобуто. Адже всім зрозуміло, що поява в Росії католицької Церкви візантійського обряду почала б значно активніше змінювати конфесійну палітру Росії. Однак доки Росію очолюватимуть політичні сили, які в православ’ї вбачають лише дуже важливий аспект зовнішньої та внутрішньої політики Росії, говорити про вільний розвиток Католицької Церкви, звичайно, не доводиться. Це, очевидно, не підлягає сумніву. Проте питання все ж залишається: чи повинен Ватикан вибудовувати свою зовнішню політику щодо Москви таким чином, щоб остання втішалася своєю дочасною невразливістю, всемогутністю, підтримуваною якоюсь мірою політикою Ватикану? Проілюструю цю думку ось яким міркуванням. Якщо б до критичної ситуації навколо греко-католиків була причетна лише державна влада Росії, тоді вірні цієї Церкви змогли б шукати правди в правозахисних організаціях. Проте коли з Московським Патріярхатом та Російською державою заодно ще й Ватикан, то дуже важко переконати когось у порушенні прав людини на вільне віросповідування. Перше ж запитання одразу ставить потерпілу сторону в безвихідь: що кажуть на вашу ініціятиву ваші ж церковні зверхники? При такому повороті подій доводиться здаватися, як це, зрештою, і трапляється в дев’яноста дев’ятьох випадках зі ста в час зародження нових греко-католицьких громад у Росії.
Чи можуть римо-католики Росії почуватися захищеними при зміні Ватиканом курсу щодо греко-католиків?
Новий курс Ватикану небезпечний також і для католиків латинського обряду в Росії. Адже він передбачає безумовне визнання «керівної і спрямовуючої» ролі РПЦ МП. А це означає, що римо-католики Росії не повинні вступати в конфлікти з владою, виступати з найменшими соціяльними ініціятивами і що їм у жодному разі не слід займатися релігійною освітою невіруючих чи місіонерською працею. Католики повинні визнати, що в Росії вони не господарі, а чужинці, які користуються тимчасовим статусом «національної меншини», котру терплять. «Можливо, ‘традиційні римо-католики’ – поляки та німці, котрі ще залишилися в Росії, — з таким становищем і погодяться, але для росіян та інших народів, які не вважаються ‘католицькими’, закриті двері Церкви, яка називає себе ‘Католицькою’ – Вселенською, стануть прикрим досвідом», — уважає оглядач Інтернет-видання Сredo.ru Олексій Малютін.
А що, коли вся ця тяганина навколо заяви архиєпископа Антоніо Менніні – лише гра?
Це питання випливає з того, що Ватикан – одна з найбільших і, без сумніву, найстаріших бюрократичних машин, що діють нині у світі: саме про неї ходить жарт, що «Дух Святий би не зійшов, якби не мав відповідної довідки з Ватикану». З листа визначного богослова, літургіста о. д-ра Роберта Тафта до згадуваного вище о. Сергія Голованова довідуємося, що жодного документа, який свідчив би про скасування екзархату, не існує (див. текст листа на с. 14). Отож уся ця тяганина з приводу заяви Апостольського нунція в Російській Федерації архиєпископа Антоніо Менніні може бути всього-на-всього гарною грою з поганою міною. Щоправда, треба припустити, що, згідно з правилами цієї гри, вигравати слід одним, а погану міну тримати – іншим.
«Витинанку» з використанням матеріялів з газети «День» (автор Клара Ґудзик) та Інтернет-видання «Credo.Ru» (автор Олексій Малютін), підготував Петро Дідула
Підготував Петро Дідула