Кожен, хто приходить на сповідь, хоче більше не повторювати гріхів, та кожного разу, через деякий час, це стається. Чи запитували ви себе чому? Є декілька найбільш популярних відповідей, які мені доводилося чути від тих, хто сповідався: «Мені не вистачає сили, щоб подолати тяжіння до гріха», або ж – «обставини змушують мене» і т. п. Роздумуючи над цією проблемою, я старався сам відповісти на це запитання, використовуючи власний досвід. Ось що з цього вийшло.
У більшості випадків, коли сповідаємося, наша увага зосереджена на вині – тому, що й де ми зробили не так, що, на нашу думку, вважається злом. Ми готові щиро визнати свою неправоту і розкаюємось, що допустили цю слабкість у своїй поведінці. Після сповіді ми відчуваємо полегшення і відчуття впевнености, що ми більше ніколи не зробимо гріха.
Кожен має свою правду про життя. Ось, наприклад, я знаю про цього чоловіка, що він з неповагою ставиться до мене, знаючи це, я тримаюся від нього якнайдалі. І тут чую Слово Боже: любіть своїх ворогів, благословляйте тих, хто вас ненавидить. Питання – чим я керуватимусь у своїй поведінці щодо цієї людини? Своєю правдою – тим, що я вже знаю про нього, чи Словом Божим? На жаль, в більшості випадків, ми керуємось власною правдою, а потім знаходимо собі виправдання, що я не готовий, бо надто глибокою була образа і т. п. І ось, коли я приходжу на сповідь, я, в даному випадку, розкаюватимусь в тому, що був дратівливим, осуджував, однак не побиватимуся через те, що не повірив у Слово Боже, бо вважаю справедливим не любити того чоловіка. Піду зі сповіді, картаючи себе за дратівливість і гнів, але з цілковитою впевненістю, що така людина на краще не заслуговує.
о. Пахомій