Авторитарна та неавторитарна духовність за Анзельмом Ґрюном
Головним у духовних роздумах отця Анзельма Ґрюна є духовність, яку він називає неавторитарною. Для того, щоб детальніше пояснити цю духовність, варто передовсім описати її протилежність, яку Автор називає авторитарною. Для авторитарної духовности вихідним пунктом є ідеали, до яких ми прагнемо, та різні менші духовні цілі, які ставимо перед собою і прагнемо осягнути аскезою і молитвою. Ці ідеали ми будуємо на основі моральної науки Церкви й уявлень про себе. Однак з точки зору сучасної психології у такій духовності існує небезпека внутрішнього роздертя людини. Людина, яка ототожнює себе з ідеалами, починає душити в собі те, що їй не пасує, а саме: злість, запальність, страх та агресію. Є люди, котрі ставлять перед собою високі ідеали і вважають, що можуть підноситись і бути ближчими до Бога, відчувати Його. Такі люди переконані, що коли вони навернулись до Христа і пішли слідом за Ним, то вже ніколи не переживатимуть кризи. Вони прагнуть забути про темні сторони свого характеру, про внутрішнє роздертя, а до власного тіла ставляться з погордою.
Для таких людей слова «спаси свою душу» — це життєва аксіома, згідно з якою людина сама може «заслужити» собі спасіння. Натомість згідно з Євангелією людина не може спасти себе саму, адже спасає Христос. Разом з тим, християнин відповідає за спасіння душ інших. Кожний гріх впливає не тільки на особу, яка його чинить, а й на середовище. Отож, наші вчинки, а навіть думки, мають негативний вплив не лише на навколишніх, а й на всю спільноту, яку називаємо Церквою.
А що з тілом? Невже тільки душа покликана до спасіння? Якби так було, то Христос би ніколи не воплотився і не воскрес у тілі, адже сбме Воскресіння є основою нашої віри. Христос воскрес у тілі і взяв своє (і наше) тіло на небо, Він вознісся, показуючи нам місце нашого покликання. Наше тіло також покликане до спасіння, адже ми називаємо людиною не окреме тіло чи окрему душу, а тіло, з’єднане з душею. Крім того, якби тіло не було важливим, то не було б сенсу у його воскресінні після нашої смерти.
Для східного богослов’я добрі вчинки людей це не є просто моральні вчинки, якими можна «заробити собі спасіння», а синергійні енергії – це співдія людини з Божою благодаттю і відкритість на неї. Символічно це можна пояснити на прикладі тваринного світу: мавпеня, яке цупко тримається своєї мами, — це приклад східних релігій, де основною у власному спасінні є людина; кішка, яка несе в зубах своє кошеня, — приклад християнської духовности, де людина повністю довіряє Богові і дозволяє Йому себе нести.
На межі наших людських можливостей, коли переживатимемо так звану «граничну ситуацію» й усвідомимо, що всі наші зусилля марні, зможемо відкритись на Божу благодать, бо лише вона може нас перемінити. Тоді наша співдія з Богом полягатиме не в тому, щоб мати все під своїм контролем, а в тому, щоб уважно прислухатись до всіх своїх думок і відчуттів, пристрастей і потреб, страхів і прагнень, і, що найважливіше, ділитися ними з Богом, намагаючись зрозуміти, що Бог хоче нам через них сказати. Як часто ми не довіряємо Богові, не віримо, що в нас усе має сенс, що Він усе може в нас перемінити.
З точки зору «неавторитарної духовности», Бог промовляє до людини не тільки через Святе Письмо і Церкву, Він промовляє насамперед через нас самих, наше тіло, відчуття, через наші думки, мрії, недоліки, а особливо через наш біль. У «неавторитарній духовності» йде мова не стільки про восходження до Бога через пізнання нутра власної душі, скільки про те, що в момент досягнення дна наших можливостей ми повинні бути відкритими на особистий контакт з Богом. У мить пізнання власного безсилля ми можемо пережити правдиву молитву, оскільки повністю відкриваємось Богові і починаємо Йому довіряти. Тут основною складовою є покора, яку слід розуміти не як чесноту, а як релігійний стан. Покора humilitas походить від латинського слова humus (земля) і означає погодженість з власною земськістю, приземленістю, з особистим світом пристрастей. На думку отця Анзельма, саме покора є найглибшим місцем нашого єства, в якому ми можемо зустрітися з Богом, і тільки там можемо правдиво молитись. Це не чесноти відкривають нам Бога, а наша слабкість, наші пристрасті, хвороби, навіть наші гріхи. Євагрій Понтійський дав визначення цьому типові духовности у відомій фразі: «Хочеш пізнати Бога? Пізнай спершу себе самого».
Анзельм Ґрюн вважає, що «авторитарна духовність» має позитивний вплив на молодь, оскільки спонукає її працювати над собою, вийти поза своє «я» і відкривати у собі нові можливості. Певним ідеалом для молодої людини може бути життя святих, бо за їхнім прикладом вона відкриватиме у собі нові здібності, якими обдарував її Бог. Проте в певному моменті життя мусить відбутися зіткнення з «неавторитарною духовністю». Щоб краще зрозуміти думки отця Анзельма про «неавторитарну духовність», розгляньмо кілька прикладів зі Святого Письма у його інтерпретації.
На думку Анзельма Ґрюна, Бог через натхненного автора вказує дорогу, яку людина повинна пройти, щоб по-справжньому з’єднатися з Ним. Це дорога переживання власного безсилля й грішности, аж поки ми не відчуємо повної довіри до Бога і не відкриємо своє серце на Його благодать. Такою людиною є Авраам, котрий для збереження власного життя обманює єгиптян, кажучи, що Сара йому не жінка, а сестра (Бут 12, 10-20). Фараон забирає її до гарему, але завдяки Божому втручанню Авраам очищується від брехні. Іншим прикладом є Давид, який за Божим допуском вчинив гріх чужоложства і лише пророк Натан відкриває Давидові очі на його гріх.(2 Сам 12, 13-19) Усвідомивши свій вчинок, Давид кається і віддається у Божі руки.
У Новому Завіті також маємо приклади «неавторитарної духовности». Самй сходження Ісуса на землю вже має елементи такої духовности. Він народжується не в царських палатах, а в стаєнці. Цією стаєнкою, в якій народжується Бог, є ми; саме тому, на думку отця Анзельма, нам не варто зосереджуватись на тому, що там брудно. Бог хоче бути там, де ми позбавлені власних сил і почуваємось немічними. Христос вибирає апостолів не з-поміж святих і непомильних людей, а з-поміж грішників і немічних. Саме їм Він довіряє свою Церкву, тому що вони пережили дію Божої благодаті. Як опору для інших апостолів Ісус обирає Петра, котрий повинен спершу усвідомити, що не може розраховувати на власні сили. Петро зраджує Христа, та саме в цій зраді жевріє переміна (Мт 26, 75), він три рази заперечує свою близькість з Ісусом, кажучи: «Не знаю Його», але потім, після воскресіння Христа і Його об’явлення на Тиверіядському озері, засвідчує переміну, яку звершив у ньому Бог, тричі проказуючи: «Люблю Тебе, Господи» (Йо 20, 15-19). Через свою провину Петро стає опорою для інших, бо через неї зрозумів, що не він сам може бути каменем, а віра, якою він мусить триматись за Христа, щоб вірно Йому служити. Іншим прикладом «неавторитарної духовности» є вчення апостола Павла.
У посланні апостола Павла до Римлян зустрічаємо глибоке розуміння людини: «Бо що роблю, не розумію: я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те роблю. [...] Не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу» (Рим 7, 15-19). Павло пише про роздвоєння людини на тіло і душу, чуттєвість і розум, хтивість і чесноту. Крім Божого Права, в нас існує закон гріха: «Коли ж я роблю те, чого не хочу, то тоді вже не я його виконую, але гріх, що живе в мені» (Рим 7, 20). Це гріх, який живе в нас, порушує єдність думок та дій і ділить нашу волю на ту, що хоче добра, і ту, що свідомо тяжіє до зла. Павло знав, що не є лише добрим, що є в ньому й темні закутки душі. Він також знав, що отримує спасіння через благодать, а не завдяки силі власних учинків. Досвід Павла стосується усіх людей, бо кожен з нас відчуває внутрішнє роздвоєння на два «я», одне з яких прагне бути добрим і жити згідно з моральними ідеалами, друге натомість – чинити зло. «Нещаслива я людина! Хто мене визволить від тіла тієї смерти?» (Рим 7, 24) – запитує Павло і сам дає відповідь: «Дяка хай буде Богові через Ісуса Христа, Господа нашого!» (Рим 7, 25). Анзельм Ґрюн двояко інтерпретує ці слова апостола. Перший спосіб полягає у з’єднанні розділених і відокремлених «я», а також започаткуванні діялогу між ними. Цей діялог оберігав би від розділення доброго й морального «я» і злого та неморального «я», через що наше добре «я» було б чимось відносним. Другий спосіб полягає в тому, щоб відкрити наше внутрішнє роздертя перед Христом і змінити діялог між двома «я» на розмову трьох – розмову двох «я» з Христом. Запрошення до такого діялогу приведе до нашої справжньої сутности та до інтегральности нашої особи.
Продовження розвитку «неавторитарної духовности» наш автор вбачає в монастичній традиції. Монастицизм – це прагнення максимально наблизитись до ідеалу, наблизитись до святости, до Бога, відмовившись від усього, що прив’язує до земських речей і заважає піднестись до речей небесних. Отож, монастична дорога – це особлива посвята самого себе Богові, яка веде через пізнання власної особистости. Зустріч з Богом можлива лише тоді, коли відбудеться зустріч з власним «я». Перш ніж з’єднатися з Богом у спогляданні, слід зійти в глибину своїх пристрастей, своєї психіки й пізнати усі її механізми. Переживання особистих гріхів – це дорога слабкости, відчуття нездатности до самовдосконалення. Наступним кроком на цій дорозі є прийняття своєї витальности та сексуальности. «Спробуй увійти в кімнату, повну скарбів, що знаходиться у твоєму єстві, і ти побачиш кімнату небесну! [...] Заглибившись у своє нутро, побачиш обидві кімнати. Драбина до Небесного царства схована у тобі, в твоїй душі. Відпливи від свого гріха, занурся в себе і побачиш сходи, по яких зможеш піднятись», — радить Ісаак Сирійський. Це означає, що драбину до Бога ми маємо у своєму серці, слід лише увійти в глибину свого єства, щоби зустріти там Бога, — вважає отець Анзельм. Психологічне самопізнання не є для монахів основною метою, воно радше допомагає вистояти в боротьбі за чисте серце, щоб через це відкрити тіло і душу Богові, який має там оселитися. Мова йде не про пізнання психічних механізмів душі, а про потребу кращого розуміння дії у ній Бога, бо лише через пізнання власної душі та її особливостей зможемо пізнати в ній Його дію. Без цього існує небезпека переплутати психічні механізми з дією Святого Духа.
Дорога до Бога провадить через боротьбу з думками (фантазіями, прагненнями, мотиваціями та емоціями). Монахи називають її боротьбою з духами. Вибір думок, які в нас виникають, є головним завданням духовного життя. Монахи розрізняють три види думок: від Бога, від духів, від самої людини. Відрізняють ці думки за їх дією. Монахи іноді ототожнювали духів з думками і пристрастями, називаючи їх творцями, «що свідчить не про природу духів, а про їхню дію, врешті про психічні процеси. Монастична наука про демонів описує і пояснює, що діється в душі, котра шукає Бога, як на неї чигають різного роду спокуси і як вона старається бути подалі від Бога і від себе». Монахи детально описували види, техніки і методи, за допомогою яких духи зводили людей на хибну дорогу, а також радили, як з цими духами боротися. Всі поради щодо того, як поводитися з духами (думками і відчуттями, ранами і слабостями), а також аскеза і піст служать одній меті – бути відкритим перед Богом, щоб Він наповнював собою усі думки і почуття. Автори духовних творів по-різному називають стан, досягнутий завдяки перемозі над духами. Касіян називає його чистотою серця, Венедикт – покорою, Атанасій – спокоєм та рівновагою, Євагрій – безпристрасністю. На думку останнього, «безпристрасність – це знак, що розум починає бачити власне світло». Анзельм Ґрюн порівнює це з психологією Юнґа, де людина віднаходить власне «я», тобто усвідомлює свою особистість, починає бачити образ себе самої.
Той, хто переміг духів, вилікував своє минуле, історію власного життя. Спогади більше не будуть ранами, не будуть причиною проєкцій, бо вони оздоровилися. Усі відчуття ненависти й прогірклости, що нагромадилися внаслідок реагування на будь-яку образу чи рану, звернені до світла. Оскільки минуле вже оздоровлене, ми можемо молитися Богові, ми готові повністю відкритися й відчувати Його необмежену присутність. Лише перейшовши хрест пізнання власної душі, ми будемо гідні неустанної молитви і Божого споглядання, бо станемо з Ним єдністю. Наша духовна дорога наближається до мети – до з’єднання з Богом. В єднанні з Богом стаємо єдністю зі собою, з усіма людьми та цілим світом.
Анзельм Ґрюн пропонує своїм читачам «неавторитарну духовність», корінь якої бачить на сторінках Святого Письма, а також у творах Отців. Отець Анзельм протиставляє «неавторитарну» і «авторитарну духовність». «Авторитарна духовність» — це перехідний етап у духовному зростанні людини, що потрібен лише на початках, коли у молодої людини зароджуються й формуються перші ідеали та духовні цілі, які вона прагне осягнути власними зусиллями. У певному моменті мусить відбутися зустріч з «неавторитарною духовністю», в якій духовна дорога починається з пізнання себе, своїх думок, прагнень, відчуттів та гріхів. Це все «місця», де до нас промовляє Бог. На цій дорозі є перешкоди – духи, тобто думки, після перемоги над якими настає з’єднання з Богом.
Роман РИЦАР