Сповідь і Святе Причастя у практиці Церков Київської традиції
Мар’ян КАЧМАР
Тайни Покаяння і Євхаристії залишаються центром життя всіх традиційних Церков, зокрема Церков Київської традиції. Щоб зрозуміти важливість і значення цього спільного спадку, автор статті поспілкувався із священиками як православними, так і греко-католиками: як вони розуміють різні практичні аспекти Сповіді і Причастя, зокрема ті, які відрізняють Церкви одну від одної.
Сповідь
Серед вірних не раз можна почути фразу: «Йди до священика такого-то, бо він добре сповідає». На загал і серед священиків є усвідомлення того, що декотрі із їх приятелів мають справжній дар сповідати. Перший блок моїх питань власне стосувався того, що потрібно священнослужителю, щоб добре сповідати. Незалежно від конфесійної приналежности, всі священики найперше говорили про те, що добрий сповідник чи духівник -– це людина, яка сама веде духовний спосіб життя і набула досвіду сповідника. Коли мова зайшла про методичне задавання питань під час сповіді, то тут була відчутна деяка відмінність між священиками різних конфесій. Зокрема, священик Московського патріярхату і греко-католицькі оо. василіяни застосовують таку практику. Інші священики не вважали цю практику чимось необхідним для доброї сповіді. «Усе залежить від особи, яка сповідається, — сказав греко-католицький священик. – Якщо я розумію, що людина добре підготувалася до сповіді, то моя допомога є просто зайва». Деякі священики також говорили про відомі їм випадки згіршення людей після невідповідних запитань священика (це найперше стосується тих людей, що рідко сповідаються). Тому більшість отців, з якими я розмовляв, вважають, що до цієї практики можна вдаватися далеко не завжди. Священик УПЦ КП чітко класифікував, що «допит» повинен бути тільки тоді, коли людина сповідається вперше або ж коли йдеться про сповідь особи, яка приймає таїнство священства. Та й за словами греко-католицького священика: «Коли людина сповідається раз у році, то старання священика спонукати цю людину приступати до Сповіді частіше набагато швидше можуть призвести до протилежного результату».
Якщо говоримо про добру Сповідь, то в нашому розумінні вона обов’язково або принаймні бажано містить духовну пораду, одну чи кілька, яка б у майбутньому допомогли ефективно уникати гріхів. Але на практиці християнину в духовному житті радить не тільки священик, тому деякі мої питання стосувалися ставлення отців до духівництва, веденого людьми, що не мають свячень. Греко-католицький священик поділився думкою, що якщо духівник вірного не є священиком, то, крім духівника, йому слід мати також сповідника. Крім того, вони повинні знати про існування один одного і таким чином співдіяти. Звісно, найкращий, на його думку, варіянт – це коли сповідник і духівник – одна особа, досвідчений священик. Священик УПЦ КП першими духівниками християнина назвав його батьків і прихильно поставився до інших можливих форм духівництва, бо їх і так не можна уникнути, але і не акцентував, що такі практики слід чітко організовувати.
Дуже цікавим є ставлення до практики загальної Сповіді. Хоч і теоретично вона допустима в Греко-Католицькій Церкві, практично не застосовується. Мій співрозмовник, греко-католицький священик, також зазначив, що в Церкві повинен бути тільки один вид практикування тайни Покаяння, бо в іншому випадку імовірно постануть сумніви щодо важности одного зі способів. На його думку, заміна особистої Сповіді на загальну віджене від Церкви набагато більше людей, ніж наверне до неї. Отож практикування особистого визнання гріхів у присутності священика залишається єдиним способом примиритися з Богом і з Церквою у греко-католиків. Натомість у православних Церквах загальну Сповідь практикують поряд з особистою у випадках, коли є дуже багато бажаючих до сповіді, але разом з тим є чітке усвідомлення, що такою практикою не можна зловживати. Щоправда, священик УАПЦ, з яким мені доводилося говорити, вважає доцільною лише особисту сповідь, а загальну форму Примирення він з усіх сил уникає практикувати в житті своєї парохії.
Святе Причастя
Католики причащаються часто, а православні рідко. Донедавна Греко-Католицька Церква теж мала таку практику (тут маю на увазі те, що священнослужителі допускають вірних до Пресвятої Євхаристії тільки через тайну Покаяння). Більше того, поза великими містами ця практика і досі широко розповсюджена. Тоді як Католицька Церква відкривається до нового бачення, Православна Церква ревно відстоює суворі позиції. Священик з УПЦ КП сказав, що Сповідь, а зокрема молитва розгрішення, є своєрідним допуском для прийняття Св. Причастя. Разом з тим він не міг заперечити того факту, що в часі між Сповіддю і Причастям людина теж цілком імовірно може згрішити. Отець Московського патріярхату розповів, що в Православній Церкві взагалі нема поділу на тяжкий і легкий гріх, що кожен гріх є тяжкий і що приступати до Христового Тіла і Крови можна тільки без жодного гріха. Разом з тим православні священики, які також є людьми і також грішними, служать св. Літургію щодня і, відповідно, щодня причащаючись, не мають обов’язку кожен день сповідатися, а лише два рази на рік; і це на відміну від звичайних вірних, які, не причащаючись, не мають права приступити до Св. Причастя, а обов’язок сповідатися мають щонайменше у всіх великих постах, тобто чотири рази. Отець УПЦ КП пояснив, що право причащатися без Сповіді йому дає його свячення. Ще один священик сказав, що його та інших священиків рятує те, що вони мають обов’язок серйозно готуватися до кожної Літургії і готуються (УАПЦ). Отець Московського патріярхату оправдовувався тим, що він і священики, що служать пліч-о-пліч з ним, незважаючи на зобов’язання сповідатися два рази в рік, стараються сповідатися кожного місяця.
У православних Церквах збереглися також обов’язкові практики строгого посту перед Сповіддю. В день, коли особа йде до сповіді, вона не може собі дозволити навіть пити воду. Найжорсткіше з цим правилом у Церкві Московського патріярхату: якщо той, хто прийшов до Сповіді, не дотримав цього посту, то його слід не допустити до тайни Покаяння. Натомість священик УАПЦ сказав, що коли людина довго не сповідалася, але прийшла щиро покаятися, мови не може бути про те, щоб відмовити їй у Сповіді через несповнення обов’язку постити. Щодо посту в УГКЦ, то тут шириться переконання, що постити перед Св. Причастям не потрібно взагалі; і що встановлений одногодинний піст перед Св. Причастям є часом навіть завеликий (у Православній Церкві цей піст становить щонайменше вісім годин). А поняття посту перед Сповіддю, схоже, вже перестало існувати. І хоч у Греко-Католицькій Церкві основний акцент ставиться на духовному приготуванні, така позиція зазнає жорсткої критики з боку Православної Церкви. Бо як приймає Христа вся людина, так і готуватися до зустрічі з ним повинна вся людина, а не тільки її душа, і тому в православній свідомості таке душевне греко-католицьке приготування до таїнств Покаяння і Євхаристії виглядає досить абстрактно. Отці тут більше говорять про чисту совість перед Богом, але не ставлять виконання церковних приписів вище за цю головну передумову настільки, що ці приписи, які так добре служили християнам в історії, тепер не можуть їм прислужитися. Священик УПЦ (КП) просто-таки обурювався з тої причини, що греко-католики служать Літургію увечері, не сповняючи таким чином Євхаристійного посту; згадував, як у свій час синод на чолі з Митрополитом Андреєм Шептицьким постановив відправляти Службу Божу не пізніше третьої години, що зараз не береться до уваги. «Коли ми приступаємо до Св. Причастя, в нас не повинна взагалі працювати травна система». Завдяки дотриманню цього правила, на його думку, Св. Причастя в сучасному православному розумінні ніяк не може стати буденністю. Натомість від греко-католицького священика я почув ось яку думку: «Достойно може причаститися лише той, хто свідомий своєї недостойности». А Причастя – це і є той «хліб насущний», без якого людина мертвіє духовно, подібно як фізично вона помирає без води і повітря. Тому Св. Причастя, на його думку, слід приймати часто, принаймні не рідше ніж брати участь у св. Літургії, яка власне і є Господньою трапезою. Християнин, який приступає до св. Причастя, повинен бути в стані освячуючої ласки, але йому не конче кожен раз сповідатися, достатнім є прощення ближніх і сокрушене серце перед Богом, Тіло і Кров якого і даються «на відпущення гріхів». До якнайчастішого Причастя також закликав автокефальний священик, натомість отець Київського патріархату вже наголошував на особистому відчутті потреби в ньому. Літургія невіддільна від Євхаристії – це визнають священики всіх конфесій, однак у Греко-Католицькій Церкві ця свідомість знаходить ширше підтвердження у літургійній практиці, хоч усе ще перебуває на початковому етапі.
Замість висновоку
Один отець сказав: «Нема проблеми людині доторкнутися до чогось святого немитою рукою, але є натомість велика проблема ту руку, яка доторкнулася до святого, покласти потім на щось брудне». Я довго не сприймав до кінця цих слів, але тепер вони стали мені дуже близькими. Коли, отже, хтось грішним своїм торкається до святого, грішне освячується; але коли хтось торкнувся святого і освятившись, повертається, щоб тулитися до грішного, сквернить те святе. Так найперше є з Євхаристією. Ми не можемо принести Господеві досконалого приготування, щиро стараємося, але все одно приступаємо до Нього нечистими, хворими і немічними, бо досконало можемо очиститися тільки тоді, коли Христос не тільки піклується про нас ззовні, але перебуває в нас. Він не шукає за тим, щоб час до часу задовольнити нашу духовну потребу, але приходить, щоб на постійно стати Царем нашого життя.
Так чи інакше все Літургійне життя в традиційних Церквах прямує до Євхаристії. Вона творить Церкву як спільноту і кожного християнина зокрема. У справі приготування Вона – кінцева мета, а в справі життя – початок вічности. Коли приступаємо до Св. Причастя, дається нам Божий мир, а в наше життя входить Божий порядок, який не маємо права розгубити.
Поки Церкви були закриті самі в собі, були розділені й не хотіли миритись (написано бо: «Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що брат твій має щось на тебе, зостав там, перед жертовником, твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій»(Мт. 5:23-24)), холодними були до Дарів Христових, то й сам Христос оберігав себе від них, бо серця в них затовстіли, бо кожен хотів би мати Його собі у власність.
Другий Ватиканський Собор став відправною точкою змін у Католицькій Церкві, яка відкрилась на діялог з іншими Церквами і тим самим стала ближчою до Євхаристійного Ісуса. У Греко-Католицькій Церкві це зрушення іде з великим запізненням, помаленьку. до нього відкривається Автокефальна Православна Церква, за нею УПЦ (КП). Я глибоко переконаний, що коли на таку свідомість відкриються всі Церкви Київської традиції, то Євхаристійного Ісуса ми будемо споживати часто і з чистим серцем, а головне, разом, як і належить.
