Євхаристійний конгрес – церковне явище, добре відоме в Римо-Католицькій Церкві, — цьогоріч уперше знайшло для себе гідний відповідник у житті УГКЦ, однак під дещо іншою назвою – Євхаристійний собор. Відмінність у формах і назві вказують на спробу впровадити цю традицію в життя УГКЦ, вкладаючи в неї питомий для духовности Східної Церкви зміст.
Рік Пресвятої Євхаристії і УГКЦ
Рік Пресвятої Євхаристії (X. 2004 – X. 2005) проголосив Римський Архиєрей, нині покійний папа Іван Павло ІІ. Для належного відзначення Року Євхаристії Апостольська Столиця підготувала ряд документів, серед яких слід згадати документ ХІ Звичайного синоду єпископів (2001 р. ) Євхаристія – джерело і вершина життя та місії Церкви, енцикліку Івана Павла ІІ Церква Євхаристії (IV. 2003), його апостольський лист Зостанься з нами, Господи (IX. 2004), а також Підказки й пропозиції Конгрегації богопочитання і дисципліни Таїнств «Рік Євхаристії» (X. 2004).
В УГКЦ з цієї нагоди відбулося чимало різних заходів: урочисті богослужіння, прощі, мистецькі конкурси, концерти, виставки, наукові конференції. Всецерковному Євхаристійному соборові, який відбувся у Львові, передували єпархіяльні, деканальні і навіть парохіяльні собори. Програми в кожній місцевості різні, всюди проводили їх відповідно до своїх сил і талантів. Наукова конференція Святі Тайни і їх канонічна перспектива, що відбулася з ініціятиви УКУ 21 травня в Римі, теж була інспірована проголошеним Римським Архиєреєм Роком Пресвятої Євхаристії.
Однак, мабуть, найбільш вражаючим було заключне паломництво вірних не лише із Західної та Східної України, але й Білоруси, Польщі, Росії та Америки до відомої чудодійної марійської святині в с. Зарваниці Тернопільської области, що відбувалося в суботу й неділю, 16-17 липня. Архиєрейську Божественну Літургію на цій прощі очолив Патріярх Любомир. З ним співслужили Архиєпископ Іван Юркович – Апостольський нунцій в Україні, владика Мар’ян Голємбовський – Митрополит Вроцлавський (РКЦ), владика Ладіслав Гучко – Єпископський Екзарх Чеської Республіки, владики та духовенство УГКЦ. З нагоди цієї прощі в Зарваниці було підготовлено виставку на т ему Євхаристія в підпіллі УГКЦ.
А до залучення ще досі байдужих до Церкви, напевно, спричиняться футбольні змагання за участю команд деканатів Львівської архиєпархії, які також відбудуться в контексті Євхаристійного собору. Вони розпочнуться у вересні й триватимуть до празника Покрови: через відбіркові матчі серед різних команд буде сформовано збірн у, що візьме участь у чемпіонаті всієї Церкви. Кожний матч починатиметься зі спільної Літургії або Молебня.
Що особливого?
На загал на Євхаристійному соборі є багато з того, що можна було б побачити на Євхаристійних конгресах у Латинській Церкві. Проте є все ж і деякі відмінності, зокрема нема традиційних для Латинської Церкви святих години, походів зі Святими Тайнами тощо. Роз’яснюючи бого-словську суть обрядових відмінностей, пов’язаних із відмінностями менталітету, секретар Євхаристійного собору митроф. протопресв. д-р Михайло Димид в інтерв’ю газеті Арка сказав: «Для нас центром нашого храму є іконостас, а не престол, як у Латинській Церкві. Він закриває те Таїнство, яке ми не можемо ані побачити очима, ані осягнути розумом. Іконостас вказує на Таїнство, на небо. Водночас іконостас є перегородкою для тих, які не можуть усмирити свої очі. Господь з’явиться тобі там, де Сам захоче, а твоя роль – шукати Його не ззовні, а всередині свого єства. Це – суть східного богослов’я» (Арка, ч. 13 за 2005 р. ).
Назва «Євхаристійний конгрес» в Україні стосувалася лише академічної програми Євхаристійного собору, і він відбувся 24-25 червня в приміщенні Українського Католицького Університету. Запам’яталася доповідь пані Лілі Проців Євхаристія в часі підпілля УГКЦ в 1946-1989 рр. Доповідач, а згодом і дискутанти називали чимало прикладів, які показували неспроможність такої потужної репресивної системи, як та, що була в Радянському Союзі, духовно знищити людину чи родину, які систематично приступали до св. таїнства Євхаристії. Та чи не найбільше вразив факт, що саме джерело їхньої сили не викликало в переслідувачів жодного зацікавлення, залишаючись відтак невразливим до цих репресій. Ще одним свідченням історичного досвіду підпільної Церкви стала виставка Сила Пресвятої Євхаристії, присвячена Євхаристійному соборові та 140-ій річниці від дня народження Митрополита Андрея Шептицького, яка відкрилася у Львівському музеї історії релігії напередодні конгресу.
З історії Євхаристійних конгресів
Відзначення Пресвятої Євхаристії через проведення конгресів розпочалося в Латинській Церкві понад 120 років тому. Організатори перших конгресів ставили собі за мету виявити істинність католицького розуміння Євхаристії, яке на той час активно заперечували протестанти, наполягаючи на лише символічній присутності Христа в Євхаристії. На першому з них, у 1872 р. , цілу Францію було посвячено Серцю Ісуса, а вже 1881 р. у місті Лілі (Франція) відбувся перший Всесвітній євхаристійний конгрес. Відтак міжнародні конгреси відбувалися періодично. У 23-му Всесвітньому євхаристійному конгресі (Відень, 1912 р. ) взяли участь делегати з України. Був на ньому навіть окремий український день (14 жовтня). Українські богослови зробили свій внесок у формування підсумкових документів цього конгресу. Пам’ятною є також участь УГКЦ у 41-му Міжнародному євхаристійному конгресі (1976 р. ), який проходив під гаслом Голод Євхаристії в Україні. Цей конгрес став доброю нагодою захистити права переслідуваної української Церкви.
Головні цілі
Голова оргкомітету Євхаристійного собору о. д-р Михайло Димид, відкриваючи конгрес, окреслив два напрямки для опрацювання на соборі. Перший із них – тотожність Євхаристії і Літургії, другий – це відновлення сопричастя в Київській Церкві. Перший напрямок передбачає частіше причастя вірних. Можна сказати, що в багатьох єпископських повчаннях, навіть до нашого Євхаристійного собору, на цьому часто вже поставлено наголос. Усі учасники Літургії повинні прагнути причаститися. Це істина, але в історичних перипетіях розвитку церковного вчення цю істину було загублено. Однак другий напрямок соборової праці, сутнісно пов’язаний з Євхаристією як таїнством єдности, ширшого відголосу в пастирських повчаннях не набув. Обговорення теми Євхаристії, що відновлює сопричастя в Київській Церкві, відбулося лише в рамках академічної програми. На завершення свого виступу на конгресі в УКУ о. Михайло Димид висловив з цього приводу ось яку думку: «Ми, християни Київської Церкви, пам’ятаємо й знаємо з історичного досвіду, що сопричастя є можливим, і ми будемо працювати в цьому напрямі». (Він констатував, що християнство Київської традиції мало спільну Євхаристійну трапезу не лише до 1596 року; ця спільність не припинялась і після юрисдикційного розділення між Римською і Константинопольською Церквами. Сопричастя, за одними документами, тривало до 1726 року, за іншими – до 1744 року).
Цілком можливо, що братерське прощення, яке тепер відбулося між нашим і польським єпископатом, згодом розтрощить також і конфесійні межі між Церквами Київської традиції. І тоді буде здійснено закон Христової єдности, наголошений так виразно в Заповіті Патріярха Йосифа: «Друг друга обіймім! Промовмо – Браття».
Примирення
У неділю, 26 червня, біля львівської церкви Різдва Богородиці на Сихові відбулася велелюдна (близько 20 тис. осіб) кульмінаційна Літургія Євхаристійного собору. «Наш сьогоднішній собор є великою маніфестацією нашої віри, вдячности, нашого зобов’язання супроти Ісуса Христа. Він не покинув нас у цьому світі, а в спосіб, який тільки Бог може вигадати, залишився з нами в Євхаристії,» — сказав у своєму слові до зібрання Патріярх Любомир, який очолив цю Літургію.
На Літургії зачитали послання католицьких єпископів України і Польщі з нагоди акту взаємного прощення і поєднання. «Приносячи жертву Пресвятого Тіла і Крови Христової під час Євхаристійних конгресів у Варшаві (19 червня) і Львові (26 червня), звернімося з молитвою до Всемогутнього Бога. Та спершу сповнімо святий обов’язок, про який говорить Христос: ‘Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар свій’ (Мт. 5:23-24), — сказано в спільному документі. – Нехай від сьогодні і назавжди припиняться між нашими народами різноманітні суперечки й розбрат, а запанують мир і братня любов».
Коментуючи акт церковного примирення, Патріярх Любомир сказав: «Ми не перша генерація, яка виступила з такою ініціятивою. Вперше про польсько-українське примирення мова зайшла ще в 1945 році. Нема сумніву, що воно є надзвичайно важливою політичною акцією, керівним мотивом якої є спільне християнське віросповідання. Втім, не всі труднощі в стосунках обох народів розв’язані. Адже чи є акт церковного примирення актом примирення народів? Але ми прагнемо, щоб духовно всі злучилися з цією ініціятивою. Крім того, хочу зазначити, що ми б хотіли мати таке ж примирення не лише з поляками, а й з усіма народами-сусідами».
Перспектива
Розширення нашого усвідомлення Євхаристії почалося й повинно йти далі – «бо тільки дозріла свідомість своїх власних церковних і національних скарбів, своїх культурних та історичних надбань і цінностей, своїх трудів і жертв, що входили в скарбницю цілої Вселенської Христової Церкви, створювали тверду основу для Патріярхату!» — наголошував Патріярх Йосиф у своєму Заповіті.
Та, здається, не менш важливо, що подальшу нашу перспективу плекається теж із винятковою увагою до християнської родини: цей рік в УГКЦ є також Роком родини. У Зарваниці Архиєпископ Іван Юркович, Апостольський нунцій в Україні, звертаючись до учасників спільної молитви, зокрема, сказав: «Євхаристія і родина – це два способи йти шляхом життя. На цьому шляху можна згадати учнів з Емауса... Вони здогадуються, ким є подорожній тільки тоді, коли той за вечерею розламував хліб. Шлях учнів є символом людського життя; ніч, коли вони зупинилися й упізнали, хто був їхнім супутником, символізує наші труднощі, страх, невпевненість. Треба зупинитися, перепочити, зустріти Його. Ці труднощі, страх, невпевненість і тривоги є повсякденним хлібом наших сімей. Ми можемо продовжувати просуватися в темряві або зупинитися, говорити з Ним і між собою. Ісус не зникає, лише змінює спосіб присутности».
