“Я далі живу проблемами України і проблемами Церкви”
Леонід ТИМОШЕНКО
До 80-річчя від дня народження Миколи Галіва.
У заголовку цього нарису – фраза з листа Миколи Галіва до автора. Вона може слугувати гаслом його життя, переповненого незвичайними і звичайними подіями, які він пережив разом зі своїм народом. Отож довголітньому редакторові “Патріярхату” 70–90-х років виповнюється вісімдесят. Більша частина життя Миколи Галіва минула на еміґрації, журнал видається тепер у Львові, тож справедливо, що шану Ювілярові складаємо на батьківщині, де його, на жаль, знають менше.
Микола Галів народився 29 червня 1924 року в селі Літиня на Дрогобиччині в селянській родині (батько – Михайло, мати – Текля з дому Маласич). Родина була письменною; батько служив у австрійській армії, брав участь у буремних подіях Першої світової війни. Як і більшість галицьких селян, батьки мали трохи землі, але часто бідували і рано померли: татові минуло 43 роки, матері – 47. У сім’ї було семеро дітей: брат Онуфрій подався до Унівського монастиря, але волею долі опинився в Червоній армії і загинув; один із братів помер; інші розлетілися по світу. У рідній Літині залишилася тільки сестра Анна.
Микола навчався в сільській школі, потім закінчив чотиримісячні бухгалтерські курси. Початок Другої світової війни, прихід перших совітів, німецька окупація… Наприкінці 1942 року хлопця заарештувало гестапо (запідозрили у зв’язках з українською дівчиною-партизанкою), і зі львівської в’язниці його вивезли до Німеччини. Скуштувавши “німецької свободи” на важких роботах у Ляйпціґу, Микола втікає до Берліна, де знову потрапив до в’язниці. 1943 року він опинився у т. зв. “переходовому таборі”, працював на деревообробній фабриці разом із приятелем і земляком Михайлом Копачем. Знову втеча до Берліна, переповненого різним людом; праця на військовій фабриці “Сіменс”. Так минув 1944 рік.
На початку 1945 року Микола Галів покидає оточений більшовиками Берлін і дістається через Прагу до Йоганісбурґу. Тут земляки розпрощалися: шлях Галіва пролягав на захід, до Авгсбурґу, а Копач по закінченні війни повернувся до рідного села, де невдовзі помер.
Звістка про капітуляцію застала Миколу у Пшеховіце. Тут деякий час мешкав у чеха Йозефа Бради, далі – Пільзна, табір Броди, з якого путь вела на “родіну”. Галіву пощастило потрапити до другого табору в Пільзні, з якого везли на Захід, до Німеччини. У таборі він познайомився з українською інтелігенцією з Праги і Подєбрад, яка втечею на захід рятувалася від совітів. Один із них – Віктор Сіпко – зорганізував кілька військових вантажівок для виїзду окремої групи людей і двічі викидав з машини Галіва, бо той не належав до вибраних. Проте Миколі таки вдалося сховатися в машині і дістатися до американської зони – Бамберґу. А вже там Микола і Віктор стали найкращими друзями і далі мандрували разом.
Із Мюнхена молодий Галів повернувся до Авгсбурґу, де навчався в Українській гімназії; продовжив студії в Українському технічно-господарському інституті на агрономічно-лісовому факультеті в Реґензбурґу (1946–1950) і отримав диплом інженера-лісівника. Згодом здобув науковий ступінь доцента УТГІ й стипендію від Комітету допомоги українським студентам (КДУС). Микола перейшов усі “інстанції” повоєнного еміґраційного життя – табір УНРА, табір для переміщених осіб. У студентські роки він гартував характер, набув досвіду громадської роботи, очолював студентську громаду. Ще в Україні вступив до ОУН-Б і перебував у лавах найбільш активної частини українських націоналістів до 1945 року, після розколу підтримував Л. Ребета і З. Матлу.
У “німецький” період еміґрації М. Галів належав до Товариства української студентської молоді ім. М. Міхновського, співпрацював із редакцією журналу “Фенікс” (технічний редактор). Позаду були також 4 семестри вивчення права в УВУ та студії з журналістики в УТГІ. Виїжджати до США не планував, але все ж подався туди 1956 року, коли не один еміґрант вірив у можливість нової війни з СРСР. Перед від’їздом працював в Українській харитативній службі, в редакції “Сучасної України”, займався справами студентів. Тоді ж Микола Галів розпочинає літературно-публіцистичну діяльність, за океаном її розвиває в “Українському самостійнику” і в “Сучасній Україні”.
Частина українських еміґрантів (переважно гуманітарії) уповні зазнали “переваг” американської свободи, працюючи на важкій фізичній роботі. М. Галіву пощастило: знання креслярської справи допомогло йому одержати роботу в інженерній фірмі “Ґаррісбур” у Пенсильванії. 1960 року повернувся до Нью-Йорку; 1962 року одружився з Зіркою Маланчук зі Зборова. Подружжя мало двох дітей – Лесю (Ларису) та Ореста.
У липні–серпні 1983 року Микола Галів перейшов на роботу до Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, де на посаді директора канцелярії упродовж 18 років служив українській науці. Ця, на перший погляд, непомітна, але дуже важлива і відповідальна робота Ювіляра в осідку НТШ у Нью-Йорку заслуговує окремої уваги. НТШ робило на еміґрації свою справу, яку важко переоцінити. На скрижалях історії цієї організації того часу – суцвіття визначних імен, а ще більше наукових і видавничих справ. “Записки НТШ”, реґіональні збірники “Українського архіву”, літературна бібліотека, численні конференції, співпраця з іншими інституціями. Одним із чільних виконавців цих копітких заходів був саме М. Галів – людина праці й обов’язку.
Активна життєва позиція, потяг до літературно-публіцистичної творчости привели Миколу Галіва до еміґраційних видань “Свобода”, “Сучасник”, “Український самостійник”, “Овид”. Пам’ятають і його репортажі до часопису “Українське життя” в Чикаґо (редактор Тома Лапичак, з яким Галів підтримував дружні зв’язки) та у “Вільному слові”.
У 1950-60-х роках на еміґрації ґенерувалося і пульсувало українське життя в найрізноманітніших формах. Миколу Галіва, який мав можливість завдяки контактам із НТШ пристати до будь-якого “берега”, захопили ідеї українського мирянського руху УГКЦ. Відтак він цілком віддався служінню справі під гаслом “За патріярхат Української Церкви”. Усе інше відійшло поволі в тінь, навіть його участь у русі земляків – вихідців із Дрогобиччини.
Історія мирянського руху УГКЦ в еміграції ще не написана. Відомо лише, що спочатку виникло Товариство за патріярхальний устрій Української Католицької Церкви, а в Нью-Йорку почала функціонувати Крайова управа. У квітні (чи травні) 1966 року відбувся ІІ з’їзд Комітету за створення Києво-Галицького патріярхату, який оформився як рух за організаційне та духовне відродження Церкви. У травні 1967 року у Філадельфії вийшло перше число журналу “За Патріярхат” (редактор Степан Процик).
У перших програмових та статутних документах організації помітні тенденції, властиві українському мирянському рухові періоду церковних братств другої половини XVI – першої половини XVII століття. Засновники новітньої версії руху не були задоволені розпорошенням по еміграції осередків УГКЦ. Вину за поразку в боротьбі за патріярхальний устрій вони покладали на провід Церкви. Ухвали ІІ Ватиканського Собору, приїзд Йосифа Сліпого, котрий щойно вийшов на волю, активізували Рух і сформулювали його мету – “єдність Української Католицької Церкви без огляду на її територіяльне розташування і державну приниженість вірних, з одного боку, і єдність у віросповіданні, обряді, духовності і традиції, з фактичного боку”. 22 квітня 1966 року прийняли Статут Товариства. Його почесним головою обрано професора Михайла Тершаковця, головою – Василя Пасічняка, редактором журналу – Степана Процика. Журнал виходив спочатку як квартальник, від 1972 року став місячником. Часопис порушував загальні проблеми Церкви і найбільше – становище єпархій, парохій, позиції єрархії. Тут критикували “чужинецький провід Ватиканської Курії”.
Уже в другому числі журналу “За Патріярхат” надруковано дві статті Миколи Галіва про приготування громади Нью-Йорку до приїзду Йосифа Сліпого. Відтоді жоден номер часопису не виходив без його участи. Миколу Галіва – гарячого українського патріота, громадянина, християнина, просто людину – цікавило все: гніт тоталітарного режиму, Церква в катакомбах на батьківщині, антицерковні публікації у львівському журналі “Жовтень”, антиукраїнська політика Московського патріярхату, непослідовність дій Ватикану щодо Української Церкви в підпіллі. Виходячи із засади, що УГКЦ є найчисельнішою серед Католицьких Церков східного обряду, але найбільш гнобленою, М. Галів маніфестував мету і завдання мирянського руху: “Щоб наша Церква була зрівняна у правах і гідності зі всіма іншими Католицькими Церквами східного обряду”.
Численні публікації про Українське патріярхальне товариство на сторінках журналу дають багатий матеріял про діяльність мирянського руху (статутно-програмові документи, повідомлення про щорічні збори, фінансові справи, діяльність осередків тощо). У цих публікаціях доволі скромне місце відведено Миколі Галіву – одному з чільних лідерів Руху.
Публіцистика Ювіляра засвідчує не тільки його неабияку енергію, влучне слово та сміливість, а й безжалісність до тих, хто перешкоджав справі. Гостре перо не минало нікого: ні єпископів, ні священиків, ні політиків, навіть представників Ватикану. Його критика православ’я ґрунтується на екуменічній позиції.
20 листопада 1976 року відбувся VII Крайовий з’їзд Товариства, на якому М. Галіва обрано до Управи. Він секретарює на засіданнях і входить до Резолюційної комісії, а від червня 1977 року очолює журнал, який виходить під назвою “Патріярхат. За єдність Церкви й народу”: два числа вийшли за його тимчасового редагування, у наступних – він уже головний редактор. 1979 року Микола Галів стає постійним головним редактором часопису і на цій посаді працює до 2002 року.
У середині 70-х років Український мирянський рух набув міжнародного характеру, а часопис “Патріярхат” став органом Світового патріярхального об’єднання і Крайової управи Товариства за патріярхальний устрій Помісної УКЦ у США. Ідеологи Руху були переконані, що патріярхальний устрій Церкви став дійсністю. Залишилося лише добитися його визнання у Ватикані, який, однак, не міг зрозуміти ситуації. Їм відповідав Микола Галів. Тоді його усе більше захоплює історична проблематика.
Маємо всі підстави стверджувати, що “Патріярхат” сформувався під орудою Миколи Галіва. З’явилися, зокрема, нові рубрики: “Голос Бога з України”, “На актуальні теми”, “Події релігійного життя” та ін. Журнал і його редактор палко зустріли звістку про незалежність України (ч.10 за 1991 рік – передова “Дякуємо Всевишньому Господеві за те, що вислухав наших молитов”). Відтоді тема України, життя на її теренах та відродження Церкви стають домінантними. Проте редактор не полишає давньої і дуже близької йому теми – боротьба за патріярхат Церкви, тому він продовжує критикувати “остполітік” Ватикану.
Як головний редактор часопису, М. Галів залучає до співпраці широке коло поважних авторів. Якщо в 70–80-ті роки журнал публікував статті чільних діячів Руху в діяспорі, то поступово більшало дописів з України. Батьківщині допомагали тоді чим могли, зокрема й своїми щедрими датками, про які йшлося на останній сторінці журналу. Частина коштів ішла на безкоштовне пересилання часопису в Україну. Майже завжди серед перших жертводавців були Микола і Зірка Галіви.
Друге число “Патріярхату” за 2002 рік вийшло, як звичайно. М. Галів подав кілька дописів, виступив із передовою статтею “До 110-ліття з дня народження Патріярха Йосифа”. Наступне – третє – число було для постійних читачів журналу сенсаційним: воно вийшло у Львові з новим складом редакції. А колишній багатолітній редактор у своєму слові дякував усім за роботу та співпрацю і в такий спосіб дещо прояснив ситуацію. Микола Галів без вагання віддав справі боротьби за патріярхальний устрій УГКЦ 25 років свого життя.
Однією з останніх найвагоміших справ Миколи Галіва – як ініціятора й організатора – було відзначення 1996 року в Нью-Йорку 50-річчя від дня смерти Митрополита Андрея (Шептицького) (детальніше див.: Метрополія Нью-Йорку Слузі Божому Андреєві у п’ятдесятиріччя його смерти / Ред. Микола Галів. – Нью-Йорк, 1996).
Микола Галів часто відвідує дорогу серцю батьківщину, зокрема він брав участь (як гість) у Соборі УГКЦ у серпні 1998 року у Львові, а минулого року – у з’їзді Світового конґресу українців у Києві; вважав своїм обов’язком особисто прибути на візит Папи в Україну 2001 року. Заїжджав також до рідної Літині, бував у Дрогобичі. Його репортажі про поїздки на Батьківщину надзвичайно цікаві, детальні, пройняті великою любов’ю і шаною до рідного краю.
Нині Ювіляр відійшов від великих адміністративних справ. Він продовжує писати, не пориває зв’язків із Батьківщиною, а також із журналом та його співробітниками в Україні. Вітаємо з 80-річчям Людину, яка у праці в ім’я України звершила чимало важливих справ, гідних подиву та пошанування. Одна із ранніх статей М. Галіва мала назву “Говорімо правду, а не півправду” (ч. 6 за 1977 рік). Утвердженню істини і правди він віддає себе всього і завжди.
