Сепаратизм «по-русинськи», або Фантазії протоєрея Сидора
Олег ГІРНИК
Схоже, що минулорічний сценарій президентських виборів з участю православних батюшок Московського Патріярхату і цього року буде розігруватись на виборах до Верховної Ради України. Сепаратистські ідеї знову звучать, причому не в Криму, Харкові чи Донецьку, а в протилежному краї – в Закарпатті.
В Ужгороді відбулась міжнародна науково-практична конференція «Карпатська Русь – духовність і культура», організована Міжнародним Карпатським Інститутом, Міжнародною Кирило-Мефодіївською Слов’янською Академією й Асоціяцією русинських організацій «Сойм Подкарпатских Русинов». Головним автором цієї події був голова згаданої асоціяції, депутат Закарпатської обласної ради протоєрей Дмитро Сидір.
Коли я прочитав публікацію про неї в російському інтернет-виданні www. regnum.ru, у мене склалося враження, що ця конференція не мала нічого спільного ні з духовністю, ні з культурою, дарма що її головним ініціятором був «духовний пастир». Це не що інше, як черговий політтехнологічний сценарій із застосуванням відомого вже всім ресурсу Московського Патріярхату. Предстоятель УПЦ (МП) Митрополит Сабодан письмово привітав учасників конференції. В її роботі взяли участь і члени кримської молодіжної організації «Прорив» на чолі з лідером Олексієм Добичиним, який відразу заходився радити «русинам» вдатися до активних засобів: мітингів, пікетів, наметових містечок. Відтак було створено однойменну організацію в Закарпатті, завданням якої, на думку батюшки Сидора, є «допомогти Україні здійснити ’прорив’ у Европу, в яку вона так прагне, через русинів Закарпаття». Яким же чином Сидір зі своїм русинами прориватиметься в Европу? В одному з пунктів постанови «науково-практичної» конференції читаємо: «Учасники конференції засудили акти насильства над православним сербським народом і вимагають звільнення з-під варти президента Югославії Слободана Мілошевіча». Добре, що о. Сидір яко «духовний пастир» не зажадав від Господа воскресіння маршала Тіто...
Але хто ж такі русини-русичі? Всі, хто мають елементарні знання з історії України, знають, що так називав себе люд у Київській Русі, а пізніше – в Литовсько-Руській державі. У процесі визвольних змагань України нова назва «українець» почала витісняти архаїчну назву «русин». Галицькі русини завдяки діяльності організації «Просвіта» і галицького духовенства дуже швидко засвоїли нову назву «українець». Цьому мимоволі посприяли й галицькі москвофіли своїми відкритими симпатіями до Москви та дивацьким мовним кітчем – «язичієм», від якого не залишилось і сліду в історії української літератури. Вишукана Шевченкова мова припала галичанам до душі більше, ніж москвофільське «язичіє».
Активна діяльність організації «Просвіта» і духовенства зробила позитивний вплив і на галицьку еміграцію. Завдяки їй навіть у глухих селах Боснії діти галицьких русинів, що поселились там за часів Австро-Угорщини, вже називали себе українцями, а батьківщину свою – Україною.
Закарпаття, де москвофільство пустило значно глибше коріння, перед Другою світовою війною також прийшло до українського самоусвідомлення. Свідченням цього є особа о. Августина Волошина і Закарпатська Україна.
Таким чином, русини – це стара, архаїчна назва українців, а Русь – це стара назва України. Тим часом так званим «русинським питанням» часто вміло маніпулювали різні антиукраїнські сили, які використовували для цього неграмотність простих людей (або таких напівінтелігентів, як батюшка Сидір). Зазвичай людям говорили, що проукраїнські сили намагаються знищити їхню культуру, традиції тощо. Преса, зокрема у повоєнній Словаччині та Польщі, творила негативний образ українця – вбивці й головоріза. Тому під час перепису населення заляканий люд волів бути записаним русинами, руснаками, лемками, слов’яками, словаками, поляками, аби тільки не українцями.
Специфічну роботу в таких випадках виконували штучно створені так звані «катедри русиністики», хоч зовні це виглядало як приклад дбання про національні меншини. Переважно на цих катедрах осідали різні типи агентурного штибу, які за грубі гроші створювали атмосферу істерії навколо «русинського питання» і, звичайно, всіляко звинувачували українців та «галицьких сепаратистів». Зрештою, це добре помітно з інтерв’ю, яке батюшка Сидір дав російському інтернет-виданню. Він всіляко хвалить Росію як цитадель слов’янства, клянеться у вірності ідеї «єдіной і нєдєлімой» та російському православію, заявляючи, що якщо спроби канонічної автокефалії й можуть бути вдалими на інших теренах України, то на Закарпатті цей варіянт не пройде. «Російська Православна Церква – це духовна матриця, на якій ґрунтується єдність Святої Русі. І те, що з’явилися границі, з’являються Кравчук, Кучма і Ющенко і щось там кукурікають проти Росії, не змінює цієї істини»-, — гордо заявляє батюшка Сидор. Він хвалиться, що православні МП не допустили почергових відправ у церквах Закарпаття, як того вимагав тодішній губернатор Віктор Балога і «в ім’я Христа, Євангелія та любови до ближнього» залишили вірних інших конфесій (переважно греко-католиків) і далі стояти на вулиці, навіть узимку. Це говорить той, що хоче «допомогти Україні через русинів увійти в Европу», хоч такі заяви мають більше спільного з поведінкою ісламських фундаменталістів і терористів, ніж із загальноевропейськими засадами гуманізму й толеранції.
В питанні про статистику «русинів» на Закарпатті батюшка, схоже, просто губиться. Каже, що ніби при переписі населення «русинами» записалось 10 тисяч; навіть циганів більше – 15 тисяч. Але ці дані, на думку «духовного пастиря», є засекреченими. (І чого б то засекречувати їх?). Він має свою статистику: «русинів» на Закарпатті – 800 тисяч, і основний критерій визначення цього – «русинська мова». Що таке «русинська мова» при мовній строкатості Закарпаття, де кожне село має свій діялект, батюшка не уточнює. Можливо, це мова, якою пише відомий закарпатський поет і громадський діяч Павло Чучка? Та сама ситуація і з «русинською» граматикою та перекладом Святого Письма. Чи то є та сама граматика і той самий переклад Святого Письма, якими користуються «русини» на території колишньої Югославії? Думаю, що якби так звані «русини» з цілого світу зібрались на свій мовний конгрес, вони просто пересварились би, бо ніколи не дійшли б до концепції єдиної мови, а тим більше граматики.
Про якесь «русинське питання» можна говорити лише в контексті території колишньої Югославії. Лише тут русини розмовляють єдиною мовою, мають вироблену граматику і створили свою літературу.
Русько-українська людність із теренів східної Словаччини (так званої Горниці) поселилась на території Бачки (частини Воєводини, що перебуває у складі Сербії та Чорногорії) 250 років тому. Їх можна вважати найстаршою українською еміграцією. За час проживання в Бачці їхня мовна палітра дуже змінилась: тут є й мадярські слова (теметов, Крачун), і німецькі (гайзібан, цуґ, фріштік), а найбільше, звичайно, сербських слів, які щораз більше проникають у русинський діялект.
Мабуть, про бачванських русинів ніхто б і не чув, якби не Володимир Гнатюк, відомий український етнограф і громадський діяч Галичини, який на початку ХХ ст. відвідав Руський Керестур і описав побут, звичаї й обряди тамтешнього люду. Він звернув увагу на молодого гімназиста загребської гімназії Ґабора Костельника. Хлопчина був у відчаї. Справа в тому, що Ґабор несподівано відчув в собі хист до «красного писання» і за короткий час виспівав на рідному керестурському діялекті збірку романтичної поезії під назвою «З мойого валала» («З мого села»). Він звернувся до своїх рідних руснаків, які тоді видавали в Будапешті часопис «Неділя», але редактор часопису Михайло Врабель виявився москвофілом і на «общепонятном язичиї» пояснив Костельникові, що «на поданом нарічії только народни співанки сообщаєме, от сочиненних стихов же пожадами, аби они писани билі нашим язиком». Хлопчину вирішив порятувати галичанин Володимир Гнатюк, який за допомогою професора Петербургської академії О. Шахматова допоміг надрукувати збірку в друкарні отців-василіян у Жовкві в 1904 році.
У 1907 році Ґ. Костельник переїздить до Львова. Від того часу його життя цілковито пов’язане зі Львовом, аж до трагічної загибелі в 1948 році. Костельник зізнавався, що до Галичини звикав довго і, якби не одруження з донькою директора перемишльської гімназії Елеонорою Зарицькою, не залишився б у Галичині. Поступово Костельник приходить до переконання, що українці і русини Бачки – це той самий народ. Згодом з-під Костельникового пера виходить патріотична поезія «Встань, Україно» (Львів, 1918), написана під впливом визвольних змагань українського народу, свідком яких він був. Відтак Ґабор, який тим часом став о. Гавриїлом, робить усе можливе, щоб ознайомити галицьких українців із життям їхніх співбратів у Бачці. Так, у «Календарі Просвіти» за 1920 рік виходить його стаття «Бачванські українці». Водночас Костельник всіляко намагався роз’яснити своїм бачванським русинам, до якого народу вони належать. З цією метою він пише кілька статей «Дзе спада наша бешеда» (Руський Керестур, 1922), «Яка наша народна назва», «Чом сом постал Українєц» (ці дві статті були опубліковані у збірнику «Проза на бачванско-сримским руским литературним язику», що вийшов у Новому Саді в 1975 році). Практично 80% творчої спадщини Костельника написано українською мовою!
Показовим є той факт, що протягом своєї діяльности Костельник практично не мав жодних контактів із Закарпаттям. Там не було надруковано жодної його статті, жодної книги. «Від самого початку Костельник читає і пише про Шевченка і, як і Гнатюк, просто оминає дезінтеґраційні тенденції закарпатської культурної і національної традиції... Закарпаття значно тяжче і значно пізніше прийде туди, де Костельник був від самого початку; русинські сепаратистичні тенденції його навіть не торкнули – вони між русинами Бачки появляться щойно між двома світовими війнами», — так пише про Костельника найавторитетніший дослідник творчости Костельника академік Юліян Тамаш (до речі, бачванський русин).
Тут важко не погодитися з тезою батюшки Сидора про необхідність зняття інформаційної блокади з питання про Костельника. Саме відсутність належної інформації спровокувала одну з постанов згаданої вище «науково-практичної» конференції: «Просити святійшого Патріярха Сербського Павла і Синод про якнайшвидшу (звідки така поспішність у святих справах?) канонізацію бачванського (сербського) русина о. Гавриїла Костельника». А можливо, таке рішення було прийняте невипадково і цілком свідомо? За логікою, цим мав би займатися Московський Патріярхат (якщо взагалі про щось таке можна вести мову), адже на час своєї загибелі о. Гавриїл канонічно належав до російської Церкви. У цьому випадку довелось би торкнутись делікатного питання так званого «Львівського псевдособору 1946 року». Цей «собор» не випадково дедалі частіше називають спецоперацією НКВД. Обставини загибелі Костельника доволі неясні, але свідчення його дітей (досі живе його донька і двоє синів) переконливо доводять, що це була справа НКВД. А якщо справу канонізації доручити сербському патріярхові – цілком нейтральній стороні, можна було б обійти згадані гострі кути. Хоча й тут є проблема: у Сербії проживає приблизно 15 тис. «русинів», майже всі вони греко-католики і навіть мають свій екзархат з осідком у Руському Керестурі.
Накінець так і хочеться сказати батюшці Сидору словами російського казкового героя Балди: «не гонялся бы ты поп за дешевизной»...
