Візантинізація та латинізація – дві тенденції в житті сучасної Греко-Католицької Церкви в Україні, які залишаються далеким відгомоном тих розбіжностей у Церкві, що досягли свого апогею напередодні Другої світової війни.
У 20-30-х роках ХХ століття Греко-Католицька Церква була втягнута у затяжний внутрішній конфлікт, пов’язаний з різним баченням майбутнього розвитку самобутности Церкви. Греко-католицьке духовенство поділилося на два табори відповідно до своєї орієнтації: просхідної (візантійської) та прозахідної (латинської).
Прихильниками ідеї візантійства були Митрополит Андрей Шептицький (1901-1944) і велика частина духовенства Львівської архиєпархії. У цьому церковному середовищі наголошували на потребі повернення до джерел власної духовности й чистоти обряду. Від часу прийняття Берестейської унії до початку ХХ ст. греко-католицький обряд запозичив у Римо-Католицької Церкви багато латинських практик, які не були притаманні східній духовності, вважали вони. Очищення обряду від цих практик могло б допомогти розгортанню місійної праці Греко-Католицької Церкви на Сході, особливо серед католиків Росії. Митрополит Шептицький заснував монастир отців-студитів, який мав працювати над тим, щоб максимально наблизити греко-католицьке літургійне право до східної традиції.
Інший табір греко-католицького духовенства, відомий як «латинники», засуджував такі погляди й виступав за максимальне зближення Греко-Католицької та Римо-Католицької Церков. «Латинники» наголошували на тому, що зближення греко-католиків з православ’ям призведе до нової «схизми» в Церкві. Лідером «прозахідного табору» був Станіславський єпископ Григорій Хомишин (1904-1949). Частково таких поглядів дотримувався також Перемиський єпископ Йосафат Коциловський (1916-1946), хоч його звернення до вірних своєї єпархії були набагато поміркованішими за пастирські листи владики Хомишина.
Митрополит Андрей у відповідь на аргументи «латинників» чітко сформулював свою думку щодо можливости просхідної орієнтації, не поділяючи при цьому поглядів деяких радикалів з провізантійського табору. Він звернув увагу на нерозуміння поняття »католицизм» деякими духовними особами ГКЦ. На його думку, католицька наука була для всіх народів, а тому помилкою було пов’язувати її лише з латинським обрядом чи Заходом. Шептицький наголошував, що бути католиком означало прийняти науку Христа та підпорядкувати себе Апостольській столиці, зберігаючи при цьому чистоту східного обряду. У своїх посланнях, що торкалися обрядових справ: «Про Російський Католицький Екзархат» (1927), «Про обрядові справи» (1931), «Вір-ність традиції» (1931), «Праця над з’єднанням Церков» (1940), «Про обряди» (1941), »Як будувати Рідну Хату» (1941) – він постійно наголошував, що лише очищений обряд зможе прислужитись Вселенській Церкві в її праці для об’єднання Церков. Він писав у посланні «Про обрядові справи»: «...Обрядовість потрібна для нас; нам треба перестати наслідувати інших, треба нам бути собою, бо лише так зможемо щось Церкві принести, щось для неї зробити».
Протистояння двох таборів усередині самої Церкви розпочалося наприкінці ХІХ століття. Заново воно спалахнуло в 1919 році, коли зайшла мова про введення целібату для усього греко-католицького духовенства. На конференції греко-католицького єпископату 20 серпня 1919 року було прийнято рішення про обов’язковість целібату. Митрополит Шептицький, попри це рішення, залишив священикам вільний вибір. Тільки єпископ Хомишин активно приступив до послідовного впровадження прийнятих рішень. Він заснував Товариство безженних священиків ім. Йосафата, що полемізувало з противниками целібату. Вказуючи на східну традицію як на причину походження одруженого клиру, Хомишин вважав, що всі негаразди в Церкві від того, що одружені священики не могли так ревно працювати для неї, як це робили целебси в Латинській Церкві. Ставлячи за приклад Західну Церкву, він наголошував саме на цивілізаційному аспекті справи, а властивою рисою «візантійства» вважав відсутність будь-яких цивілізаційних орієнтирів.
Духовенство, що підтримало Митрополита, своєю чергою, наголошувало на тому, що саме одружений уніятський клир протягом десятиліть був єдиним джерелом творення галицько-української інтелігенції. Прихильники «візантійства» вважали, що саме цей клир завдяки плеканню особливого галицького консерватизму перейняв від Латинської Церкви високий рівень організованости й зумів зміцнити давні традиційні форми церковного життя. В. Липинський з цього приводу писав, що Уніятська Церква, поширивши свій вплив на народні маси, пропонувала їм консерватизм і традицію й тим самим оберігала їх від полонізації. У середовищі Греко-Католицької Церкви сформувалась еліта, яка ще у ХІХ столітті дала поштовх до національно-культурного відродження Галичини. Усе відродження було пов’язане зі священиками та їхніми родинами. Це випливало з того, що під владою Австро-Угорської імперії греко-католицькі священики залишались чи не єдиною привілейованою українською верствою. Імперія Габсбургів, визнавши Греко-Католицьку Церкву та зрівнявши її у правах з Римо-Католицькою Церквою, зробила українцям неабиякий подарунок. З того моменту роль священика у повсякденному житті українського суспільства виросла, а саме духовенство перетворилось у свого роду аристократію, яка з покоління в покоління мала виховувати інтелігентів. Стабільність консервативних чинників у галицькому політичному житті на початку ХХ ст. сприяла зростанню національної свідомости в аристократичному середовищі й посиленню українського руху. Так вважали прихильники Митрополита.
Владика Хомишин після невдалих спроб галицьких українців у 1918-1919 роках здобути свою державу (ЗУНР) висловився відверто за цілковиту підтримку політики ІІ Речі Посполитої. З низки відозв у католицькій пресі стало зрозуміло, що єпископ Станіславський намагався знайти політичне порозуміння з польською владою. Хомишин вважав, що приєднання Східної Галичини до Польщі стало доконаним фактом і що цього не можна ігнорувати. Інакше українське суспільство могло б втратити всі шанси на активне політичне життя, а політика ІІ Речі Посполитої остаточно могла б маргіналізувати українське питання. Владика у своїй політичній програмі висунув вимогу об’єднання усіх українських земель у Польській державі, але з наданням українцям національно-територіяльної автономії. Це також означало і максимально швидке зближення з Латинською Церквою.
Тут варто наголосити на дуже тонкій межі розбіжностей поглядів Митрополита Шептицького та єпископа Хомишина. Без сумніву, обоє вони не ставили під сумнів такі майже догматичні речі, як Берестейська унія, вірність Апостольському Престолові, свою католицькість тощо. Розбіжності значною мірою торкалися обрядових деталей, у які не втручався Рим, вважаючи це внутрішньою справою ГКЦ. Можна навіть зазначити, що їхні політичні погляди частково збігались. Так, обоє засудили терористичну діяльність націоналістів і використання молоді в різних підпільних рухах, обоє закликали до певної лояльности щодо ІІ Речі Посполитої, обоє обстоювали активне заангажування галицьких українців у політичні справи, закликаючи не бойкотувати вибори до польських органів влади, а стояти на позиції конструктивного діялогу. Але якщо Митрополит був прихильником широкої розбудови українських національних інституцій, то Хомишин дотримувався позиції невтручання у світські справи такого роду. Хомишин вважав, що Церква має займатись виключно релігійними аспектами життя, хоч при цьому був лідером Української католицької народної партії. Шептицький відмовлявся брати участь у діяльності будь-яких українських політичних партій і навіть заборонив католицьким товариствам втручатись у політику, хоч активно підтримував розвиток національних установ. Звідси й випливала прихильність Митрополита до надання Церкві помірковано-національного колориту, тоді як єпископ Хомишин категорично засудив перетворення Церкви, як він вважав, у релігійно-національну установу.
Полеміка щодо «візантійства» тривала протягом 20-30-х років ХХ ст. , втягуючи в дискусію католицькі періодичні видання Львівської архиєпархії та Станіславської єпархії. Так, газета «Нова Зоря», підпорядкована єпископові Хомишину, розпочала полеміку щодо духовного вектора ГКЦ, підтримуючи прокатолицькі симпатії та критикуючи політику «візантійства», запропоновану Митрополитом Андреєм. У 1931 році єпископ виступив проти східної орієнтації ГКЦ, видавши пастирський лист «Про візантійство». У цьому посланні Хомишин зазначав, що великою проблемою сучасности є фальшиві доктрини та нові релігійні теорії. Він гостро засудив формальну обрядовість, яку називав фарисейством. У цьому єпископ вбачав «дух нового візантійства,» який так активно впроваджувався, на думку владики, в Церкву. Саме «візантійство», як він вважав, призвело до розриву між Сходом і Заходом, бо надавало багато ваги формальностям, а не вірі. «Візантійство», писав він, виховало запустілість, підтримувало спад духовного життя та призвичаїло людей до руїни, що в модерних часах знайшло своє вираження у більшовизмі. Саме у більшовизмі єпископ вбачав апогей розвитку візантійства. А щодо історії про те, що св. апостол Андрій був першим, хто приніс Христову віру на київські гори, владика висловився однозначно: «се тільки легенда», яку спочатку використовувала Візантія, щоб вести суперечки з Римом, а потім – Москва в суперництві з Царгородом. Хомишин вважав, що Москва все зробила для того, щоб вкарбувати цю легенду у свідомість українського народу, аби легітимізувати своє панування в Україні. Саме у поборюванні «візантійства» бачив єпископ мету діяльности різних релігійних товариств у Станіславській єпархії. (Це, фактично, суперечило політиці Митрополита ГКЦ, який закликав духовенство повертатись до своїх коренів і традицій). Хомишин зазначив, що на галицький ґрунт «візантійство» прийшло через католицьку газету «Нива», яка протягом 1925–1929 років займалась тільки тим, що активно просувала «нове візантійство» в ГКЦ, щоб знищити церковну дисципліну та авторитет духовенства. Він навіть звинуватив часопис у готуванні нової схизми. Цей «бунт» «Ниви» (так висловився владика) підігрівався галицькою ліберальною пресою не без підтримки «деяких львівських священиків». Він вказував, що наміри Церкви навернути Схід до Католицької Церкви є благими і важливими, але це має відбуватись не через зближення обрядів, бо так можна й самим втратити свою ідентичність. Збереження свого обряду, який веде до спасіння, є першочерговим завданням кожного католика.
Хомишин не зупинився лише на одному пастирському посланні проти «візантійства» й видав без церковної апробації брошуру «Візантійство і боротьба з ним». Вона викликала гостру реакцію не лише серед духовних осіб, а й серед світської інтелігенції, яка поставилась вкрай негативно до таких дій єпископа. Дискусії з цього питання тривали довший час.
Такі суперечки не додавали Церкві симпатій з боку її вірних, які замість злагодженої діяльности єпископату часто бачили в ньому протистояння. Варто зазначити, що аж до вибуху Другої світової війни кожен церковний табір залишався при своїх поглядах, час від часу полемізуючи та роблячи закиди іншій стороні. Такий стан Церкви відбився в діяльності багатьох католицьких товариств, одні з яких були «пролатинськими», а інші, що підтримували так званий «візантійський табір», зблизилися з українським національним рухом і стояли на позиціях здобуття Україною цілковитої незалежности. А примирив усіх, хоч як це виглядає парадоксально, прихід Червоної армії до Східної Галичини. Більшовики без будь-якого огляду на церковно-обрядову орієнтацію засудили як одних, так і інших до поневірянь по радянських тюрмах і таборах.
І Митрополит Андрей, і єпископ Хомишин були патріотами свого народу, але мали різне бачення того, що є добрим для народу. Вони обоє доклали максимум зусиль для розбудови довірених їм інституцій та установ, хоч робили це по-різному, з огляду на своє бачення. Протиріччя, які існували між Львівською архиєпархією та Станіславською єпархією, були наслідками того трагічного стану, в якому існували не лише українська Церква, а й цілий народ протягом багатьох століть. Через відсутність української державности Церква часто мусила брати на себе не лише релігійні, а й політично-суспільні зобов’язання. Відсутність можливости всебічного розвитку призвела до того, що протягом десятиліть українці, а разом з тим і Церкви орієнтувалися на різні духовні центри, тим самим поглиблюючи кризу власної ідентичности.
