Василь Сиротенко, історик за фахом, з початку Великої Вітчизняної війни виконував відповідальні й небезпечні завдання і, серед іншого, брав участь у розробці плану визволення Кракова. Зокрема, він мав особисте завдання – координувати дії артилерії, авіяції й піхоти.
Перед наступом на Краків Василь Сиротенко, як представник оперативного відділу штабу армії, брав участь у звільненні Вадовіц. У містечку була каменоломня, де знайшли сховище від стрілянини, окрім каторжників, також мирне населення. Після того як радянські війська зайняли селище, вони оточили каменоломню, а особливий відділ («особый отдел», «особисты») «зібрав усіх у приміщенні адміністрації й розпочав фільтрацію. Сиротенко влаштувався у сусідній кімнаті з шафами, набитими книгами, з купою листів, написаних англійською, французькою, німецькою й іншими мовами. Оскільки Василь знав тільки німецьку, він вийшов у коридор і звернувся по допомогу до хлопця в рясі, який йшов у зал для фільтрації. Семінарист потрібними мовами не володів, але сказав, що його кращий друг Кароль Войтила знає всі мови романської групи, до того ж його мати – русинка, так що панові офіцеру буде легко з ним спілкуватися.
Войтила виявився високим, худим до прозорости хлопцем, і Сиротенкові здалося, що це сам Ісус Христос, настільки проникливо дивилися в душу бездонно-темні очі парубка. Василь показав, що семінаристові слід робити, а потім наказав добре нагодувати його і провести додому.
Згодом, після звільнення Кракова від німецьких військ, група радянських солдат зібралась на екскурсію до королівського палацу. З ними був особіст. Останній побачив у вікнах палацу Краківського єпископа, розташованого навпроти королівського палацу, якісь рухи фігур у рясах, що нагадували птахів. З вигуком «давно я не полював» він зірвав з плеча автомат і, направивши його на людей-птахів, натиснув на гачок. Василь Сиротенко ледве встиг підбити автомат угору, і автоматна черга пішла в небо. Ксьондз, який виконував роль гіда, кинувся цілувати руки Василеві. Ті люди-птахи були семінаристами, які ремонтували покрівлю палацу єпископа, і серед них був рідний брат цього ксьондза, а також Кароль Войтила.
Після закінчення війни Кароль Войтила знайшов свого рятівника й щиро подякував йому.
На основі статті Володимира Сиротенка-Вербицького підготував С. Д.
