Питання «що нам робити...?» видається дуже актуальним для сучасного богослов’я, оскільки ми можемо його озвучувати у багатьох ділянках церковного життя: «що нам робити з церковним співом?», «що нам робити з літургійними текстами?», «що нам робити зі священиком?«...
Іконостас більше, ніж будь-яка інша частина храмового інтер’єру, викликає питання, спонукає до дискусії. Форма та загальний вигляд іконостасу певною мірою відображають стан спільноти і стан її молитви. Формування вівтарної перегородки тривало понад півтора тисячоліття – від початків християнського храму й аж до XVII ст. Тому вочевидь можна стверджувати, що іконостас є органічною частиною інтер’єру східного християнського храму візантійської традиції. Однак це аж ніяк не полегшує вирішення проблеми сучасного розуміння іконостасу.
Зберігши певні богослужбові функціональні риси (наприклад, візуальне окреслення літургійних входів), іконостас все ж не отримав переконливого богословського обґрунтування. Коли йдеться про сучасне богослов’я іконостасу, то переважно посилаються на працю о. Флоренського «Іконостас», яка скоро відсвяткує своє 90-ліття і хоча б тому під означення «сучасне» не підходить.
У згаданій праці о. Флоренський розвиває ідею іконостасу як об’явлення. Іконостас представлений як «вікно у небесну реальність» — глибоке символічне означення й по-різному трактоване численними пізнішими авторами. Поняття «іконостас» та «ікона» у Флоренського стоять надзвичайно близько, часто вони виступають як синоніми. Можливо, саме у цій близькості двох понять і варто шукати розуміння виразу «вікно в небеса» стосовно іконостасу.
Якщо ікони на стіні (або навіть настінний розпис) певною мірою ще можуть бути потрактовані як вікно в іншу реальність, то таке означення не зовсім пасує до вівтарної перегородки, за якою знаходиться реальність не небесна, а земна, Богом змінена та освячена. Сама ідея використовувати ікону як перегородку видається не зовсім вдалою, оскільки ікона з місця об’явлення Бога перетворюється на завісу.
Звичайно, тут можна згадати про те, що ікони вівтарної перегородки покликані розкривати інший вимір богослуження, мають, так би мовити, дидактичну мету – літургію вони об’являють по-іншому: не словами, не рухами, не співом, а візуальними образами. Однак чому ті образи, об’являючи щось одне, повинні закривати інше? Мабуть, саме у цій точці: «об’явлення та приховування» — й варто розбудовувати нове богослов’я іконостасу.
Доволі часто дискусії навколо іконостасу зводяться до проблеми візуальної перепони: іконостас заважає бачити те, що діється всередині святилища. Існують три основні варіянти вирішення цієї проблеми. Перший підхід – радикальний: цілковите усунення іконостасу із храмового інтер’єру. Якщо іконостас заважає бачити – отже, він заважає молитись. Тут продемонстровано типово раціональний підхід до справи – «бачити» є невід’ємною частиною «вірити».
Друге вирішення проблеми – максимально полегшити конструкцію іконостасу, підкреслити архітектуру, цілість святилища та нави, але при тому зберегти вівтарну перегородку як символічну межу двох реальностей: святилища-небес та нави-світу. Отець Ґаладзa пропонує взоруватись на іконостас семінарії св. Володимира Української Православної Церкви в Америці (Creswood, NY. ), мотивуючи це його пасторальною чутливістю, органічно поєднаною з вимогами візантійського богослуження.
Інший приклад такої «полегшеної» вівтарної перегородки існує в монастирі «New Skete», який належить тій самій Церкві. Змінюється не лише іконографічна програма, а й структура. Це приклад вівтарної перегородки у вигляді літери «П». Отці з монастиря «New Skete» особливо наголошують на просторі перед іконостасом. Видно, що він займає чи не центральне місце у монастирській церкві.
Третій підхід до проблеми – перенесення уваги з форми іконостасу як візуальної перепони на проблему участи в богослуженні. Щоб брати в ньому активну участь, не обов’язково бaчити те, що діється у святилищі. Часто під поняттям «активна участь у богослуженні» ми розуміємо спільний спів, дружню атмосферу тощо. Однак молільник, стоячи у притворі храму, хрестячись при кожній єктенії, зовні виглядає доволі відстороненим і пасивним, внутрішньо він весь заглиблений у літургію. Таку точку зору обстоює, зокрема, о. Грегорі Вулфенден, аналізуючи саме бажання «бачити святилище». Згідно з нею, форма вівтарної перегородки не має значення, основна увага звернена на поставу християнина у богослуженні.
Ще одна проблема, яку заторкає та увиразнює іконостас, стосується місця клиру в сакральному просторі.
Вже у ранній Церкві кожна група спільноти займає своє, чітко визначене місце у церкві; клир займає святилище. Іконостас розділив не лише дві частини храмового інтер’єру, він розділив також дві групи спільноти. Цей поділ не лише посприяв надужиттям у питанні ексклюзивности клиру, а й певною мірою залишив спільноту без лідера: предсідник спільноти захований од неї за стіною іконостасу, за символом святилища-небес. Отець, увійшовши в цю небесну заіконостасну реaльність, залишає спільноту саму в наві – символі світу. Диякон, з’являючись під час богослуження перед іконостасом, перед святилищем, якоюсь мірою полегшує цей розрив. А справжніми лідерами полишеної в наві спільноти (принаймні в галицьких церквах) стають дяки. Можливо, саме у цій полишеності спільноти, у цьому відступі за іконостас і криється традиційна нерівність, напруженість стосунків між отцем та дяком: хто з них є справжнім лідером спільноти?
Радикальна пропозиція усунути іконостас із наших церков часто диктується саме цією, так би мовити, «пасторальною» потребою зблизити, об’єднати спільноту.
Однак тут треба пам’ятати важливу річ: святилище – це передусім місце перебування святого, адже Сам Бог під видом Дарів перебуває там. Саме тому це місце назване святилищем, саме тому воно відділене іконостасом – а не тому, що там перебувають отець і співслужащі.
Усунувши іконостас, ми втратимо отой особливий вимір сакрального простору – місце святости. Тому проблема об’єднання спільноти, проблема повернення пастиря до його стада може бути вирішена не усуненням іконостасу, а частковою зміною місцеперебування священника під час богослуження. Наприклад: під час єктеній священик може перебувати поряд із дияконом перед іконостасом; читання Євангелія може відбуватися зі середини нави (звідки й інші читання). Під час співслужіння лише один священик знаходиться у святилищі, а інші – перед іконостасом, обабіч нього. Така зміна внесе інші акценти в розуміння святилища – не як місця клиру, а як місця святости. Ця зміна розуміння іконостасу могла б стосуватись не лише новозбудованих церков, а й давніх, де є суцільний високий іконостас-стіна. Адже важливими є не зміна форми чи іконографії вівтарної перегородки, а оновлення, озвучення її змісту.
Як приклад такого наголошення на передіконостасному просторі можна назвати літургію сирійської традиції, де священик протягом майже всього богослуження перебуває не у святилиші, а перед ним, разом з громадою.
В аналізі іконостасу важливою ланкою є також відповідь на питання «чому ми не можемо без іконостасу?».
Візуально виокремлюючи із загального інтер’єру місце святости, іконостас надає особливо виразного звучання усьому храмовому інтер’єрові. Відсутність такого особливого місця спричила б перенесення наголосу із сакрального на громадське. Втративши чітко виражене святилище, храм наблизився б до звичайного актового залу. Цю втрату храмами свого сакрального виміру можна чітко побачити на прикладі церков західних віросповідань, де увага до святилища цілком перенеслась на престіл як єдине нагадування про священний вимір.
Проблема іконостасу виводить нас на наступний рівень дискусії: що таке «сакральний вимір»? що таке «святе»? Хрестячись і повторюючи: «слава Отцю і Сину і Святому Духові» — що ми розуміємо під словом «слава»? Однак ці питання стосуються вже інших, глибинніших іконостасів, ніж ті, різьблені та мальовані, про які тут ішлося...
Маркіян ФІЛЕВИЧ