Читаючи в юності злостиву парафразу Франка на 14-й псалом: «Говорить дурень в серці своїм» (зі збірки «Semper tiro»), я – годі підшукати інший вислів – не знав, що відчувати. Моя щойно здобута тоді віра обурювалася проти Франкової іронії, однак я також не міг позбутися тривожного відчуття, що в поетовій кпині є певна істина.
Вірш дошкульно б’є по ідеалі доброго релігійного самопочуття («Єсть Бог і єсть Він Богом моїм! [...] Він береже мене, мов мати»). Людина, що вірує, відчує в ньому несправедливість, образу щодо своєї віри. Можна було б відмахнутися від нього, замовчати, списати все на ранню соціялістичну незрілість Франка. Однак, поминаючи власне почуття скривджености тим віршем, мушу сказати, що поет тонко вловлює в ньому т. зв. «природну побожність» людини. Побожність, яка не хоче гострих питань і болючих парадоксів. Шукає в Бога насамперед спокою, захисту і гармонії зі світом.
Така побожність – дійсно «природна», вбудована, вмонтована в нас. Так само природним є для людини намагання «домовитися з божеством», «вплинути» на нього – аби не мати жодної з ним дисгармонії. Буду ходити до церкви, виконувати всі обряди, дотримуватися всіх приписів, віддавати Тобі належне – а Ти забезпеч мені спокій і комфорт тут і на тамтому світі. Такий дуже природний підхід слід назвати прямо – язичництвом. Це той прихований «поганський полюс» у нас, який постійно намагається викривити суть біблійної віри.
Святе Письмо, Біблія, називається Божим одкровенням ще й тому, що воно є вісником «неприродного», точніше – надприродного. Себто відкриває людині те, що ніяк не притаманне її природі, не в’яжеться з нею. Божий поклик може входити у конфлікт із «покликом природи» в нас.
Страждалець Йов є героєм віри і вірности Богові в абсолютно неприродному становищі безвинно покараної, зруйнованої людини. В цьому своєму становищі він описує діяння Бога незвично, моторошно: Господь, за словами Йова, «множить народи і їх губить, / поширює людей, а потім їх нищить», «відбирає розум у голів краю, / пускає їх блудити в пустині без дороги» (Йов 12:23-24). Тим самим Йов проповідує абсолютну автономію Бога супроти наших уявлень про Нього та про Його справедливість. То Бог встановлює закони, а не ми Йому їх накидаємо. Ми можемо записати в молитовнику, що «Бог є справедливий суддя, який за добро нагороджує, а за зло карає», але Він може поставити нас у ситуацію Йова, в якій від нашої «природної побожности» не зостанеться каменя на камені.
Істина, яку відкриває нам Йов, може викликати пригнічення. Справді, за такого стану справ між людиною і Богом – світ може видатися немилим. Як писав у своєму «Гімні» Юліюш Словацький: «Хоч і золотиш природу Ти гоже, — сумно так, Боже!». Нас виривають із нашого спокою і комфорту, а ми так звикли бути «затишно заціпенілими» — comfortable numb, як співав «Пінк Флойд».
Але сильнішим од пригнічення стає бунт. Людина не хоче відчувати себе порохом і гноєм, піщинкою у морі народів, намножуваних, а потім знищуваних Богом. Уся людська істота заперечує оцю оголошену їй нікчемність існування. Цей бунт є надзвичайно важливим, творчим. Хай навіть людина стане в цьому бунті атеїстом – такий атеїзм як повстання проти ніщоти є дуже цінним і потрібним духовним досвідом. Парадоксально, але Альбер Камю чи ранній Франко потрібні живій свідомості Церкви в її розмові зі світом не менше, ніж великі святі патристичної та модерної епохи. Щоб не занадто звикали віряни до «церковного комфорту», не впадали потиху в природну побожність...
Якщо ж не піти шляхом атеїзму, цитована гірка проповідь Йова про самовладдя Бога криє в собі немовби виклик, провокацію. Бог провокує людину збунтуватися – щоб вона вирвалася до істинного світла Богопізнання, до тієї правди Божої, яка є свободою. Бог не хоче, щоб ми ниділи в язичницькій релігійності, яка нас мертвить. Так само не є Його волею, щоб ми «розчинялися» в містичному єднанні з Ним, втрачаючи свою людську тотожність, як це є у східних культах. Він немовби провокує нас на боротьбу, потребує богоборців, щоб людина викувала в цій боротьбі себе, свою тотожність і свободу, стала Франковим «цілим чоловіком», особою, справді собою.
Цей труд і хрест буття особою, великий дар свободи – приявний уже в юдаїзмі, а найяскравіше висвітлений у християнстві. Царство Боже зусиллям береться, говорить Євангеліє. Богоборчим бунтом ми прориваємо завісу фальшивої, комфортної релігійности, інакше годі бути справжнім партнером діялогу з Богом, гідною «стороною» договору-Завіту. Наше зусилля не конче мусить виглядати як цілонічна боротьба Якова-Ізраїля з Богом. Це може бути і Йовове квиління на попелищі, скруха розбитого серця. Між больовими точками нашого життя, падіннями, поразками, зневірами – виковуємо себе, як між силовими лініями Божої правди. А ставши вповні собою, отримуємо дар побачити Його інше, не грізне, не моторошне обличчя, чудесну автономію Його спасительної волі – Дитя в біднім вертепі, в яслах на сіні.
