Церква постійно себе оновлює, і сьогодні УГКЦ в Україні й на поселеннях знову перебуває в пошуку кращого розуміння надбаних цінностей. Вводячи рубрику «Домашня церква», редколегія надіється допомогти читачам краще розуміти значення цього явища. З огляду на те, що це є вступна стаття, поданий тут опис Свят-вечора є обмеженим і далеко не вичерпним. У подальших матеріялах ми маємо на меті представити наші звичаї з перспективи духовної, залишаючи етнографію відповідним спеціялістам. Розуміючи духовний зміст наших звичаїв, ми збагатимо й оживимо нашу віру та зуміємо передати наступним поколінням не музейне дійство, а живу традицію наших предків.
Звичаї вчора, сьогодні і завтра
Аспекти засвоєння духовної окремішности
Гарна відправа, добра проповідь, молитовний настрій, багаті ризи пропонують людям бачення іншого світу, коли священик першими словами Божественної літургії «Благословенне царство...» відкриває нам Божу присутність серед нас. На щастя, звичаї нашої домашньої церкви знову й знову відкривають «благословенне царство» в наших домівках упродовж літургійного року, а особливо в час великих свят, таких як Різдво Христове, Богоявлення, Великдень, П’ятдесятниця та інші. Характерним для кожної Східної Церкви, зокрема й нашої, є те, що повнота церковних відправ доповнюється практикою домашньої церкви.
В моїй пам’яті зринає картина одного пізнього вечора, коли на звуки січових пісень мій батько відкрив двері австрійської хати і глянув на засніжену дорогу, щоб довідатися, хто ті відважні, звідкіля вони і яку вістку несуть. Кілька осіб зайшли до хати, де ми знайшли притулок. Це були молоді люди, колишні учні мого батька-священика. Закутана в коцик у кутку кімнати, я прислухалась до їхніх розмов. Наближались різдвяні свята, і в моїй дитячій свідомості назавжди лишилась пам’ять про те, як наші гості з трепетом, хвилюючись за свою рідню, згадували про Свят-вечір у рідному домі: святочний стіл, коли накривають і неприсутнім членам родини – живим і мертвим, різдвяні страви, коляда, обмін побажаннями (може, останній), туга за рідним і рідними. У спогадах невідомих мені людей крилися пам’ять і сподівання, якесь відчуття святости їхніх переживань... Це був кінець 1944 року.
Пам’ять і сподівання Свят-вечора несподіваних гостей мого дитинства є клаптиком з життя домашньої церкви українських cкитальців. Домашня церква – це спільнота віруючої сім’ї. Благословенні Христом у тайні подружжя дві особи стають одним у Його любові, взаємно доповнюють одне одного і створюють простір для спільного та особистого зростання у повному усвідомленні Божої присутности й благодати. Увінчана вінками (символ слави і перемоги чесного змагу) чи коронами, одружена пара є володарями та вчителями сімейної спільноти. Їхня жива віра свідчить, що Церква живе в них у різних проявах, як-от домашнього святилища у вигляді покуття, батьківського благословення, святкових трапез тощо. Творені тисячоліттям, корені цих проявів живої віри сягають у глибоку старовину.
До існуючих у Київській Русі культури та духовности Церква ввела християнський вимір. Багато елементів старовинних звичаїв легко перенеслися в нову віру, наприклад повага до старших, батьківське благословення, пошанування предків, повага до природи та інші. Вони становлять універсальні цінності. Ми знаходимо їх також у Старому і Новому Завітах. Залучення померлих родичів і предків до участи у Свят-вечорі та Великодніх святкуваннях, відвідування могил на Великдень чи у Провідну неділю рівночасно підтверджує віру у життя вічне та визнання, що померлі й далі є членами нашої віруючої спільноти. Деякі символи стали суто християнськими, прикладом чого є паска, випечена в честь Пасхи (Великодня). Але залишились і деякі язичницькі елементи, які приєдналися до християнських святкувань і додають великої радости християнським празникам: ввічливі щедрівки з новорічними побажаннями господареві й господині чи писанки та гагілки, які в особливий спосіб пов’язані з Великоднем.
Вкладання християнського змісту в культуру Київської Русі без нищення цієї культури відбувалося в дусі апостольських часів і за загальною традицією Сходу. Коли заглянемо в послання апостолів до перших християнських громад Ефесу, Коринту та інших, побачимо, що апостоли постійно звертають увагу на поведінку цих християн. Підхід Східних Церков полягає в увазі до окремої особи та до культури народу, як писав Папа Іван Павло II в апостольському посланні Оrіепtаlе Lитеп («Світло Сходу»; до речі, я рекомендую кожному прочитати його для особистого збагачення).
Літургія є молитовним поклонінням особи і спільноти, дає можливість пізнавати таїнственного Бога, повчає вірних Східних Церков та уможливлює їм участь у житті Пресвятої Тройці. Це значить, що наше існування без претензій на якісь особисті заслуги пронизується Христовою наукою, вислідом чого є літургійно натхненні звичаї. Для прикладу візьмімо Свят-вечір, бо саме йде пора різдвяних святкувань. Для наших цілей зосередимося над сутнісними складниками київської спадщини в сьогоднішньому контексті.
Завершенням пилипівки (перед-різдвяного посту) є святочна тра-пеза в Навечір’я Різдва Христового. Хліб є часто символом Христа, і на Різдво тим символом є калач. Три круглі калачі, покладені один на одному, лежать на вишитій серветці посередині святочно накритого для різдвяної трапези столу – це нагадування про те, що в народжені Христа діє Пресвята Тройця (див. Рома Гайда. «Таїнство в іконі...» // Патріярхат, січень-лютий 2005). Під серветкою – жменька сіна в пам’ять про ясла, де народився Христос. На столі – 12 страв; хоч вони пісні, але розмаїті й винахідливі. Обов’язкова на столі просфора і кутя. Окремо накрито для відсутніх членів родини. На покутті під іконами стоїть дідух – в’язка пшениці чи жита, що представляє нашу залежність від заробленого хліба й означає нашу подяку за минулий рік і прохання в новому році захистити основні потреби нашого проживання. Починається трапеза зі спільної молитви «Отче наш» і «Богородице Діво». Коли матір засвічує умощену серед трьох калачів свічку, слово батька або голови роду вводить у празник. Вітаючи всіх, він нагадує причину їхньої спільної участи в цій святковій трапезі; згадує тих, хто не міг прибути на це свято, і тих, хто відійшов у життя вічне, пригадує їхні особливості і запрошує до святкувань. Слово глави роду закінчується різдвяним тропарем і кондаком. При обміні просфорою взаємні привітання та побажання між батьками і кожним присутнім зосереджені на виявленні вдячности, визнанні особистих дарів кожної особи і висловленні бажання скріплювати їхній родинний зв’язок. Після співання провідної коляди «Бог предвічний» усі сідають за стіл до Святої Вечері, яку переплітають колядками. Завершується Свят-вечір у церкві на всенощній відправі з її рефреном «з нами Бог» і на Божественній літургії.
Коротко описаний Свят-вечір вражає своєю літургійною формою, причому тут їжа прислуговує духовному змістові, а не навпаки. Якщо є ялинка і подарунки, то вони тільки служать додатком, але не підміняють собою літургійний зміст різдвяного звичаю домашньої церкви. Можна собі уявити, яку психологічну вартість мають залучення предків до цього святкування чи приємність почути вагомі слова любови, виявленої через визнання зусиль і талантів поодиноких членів родини! Духовний і людський виміри тих звичаїв служили посиленню зв’язку між поколіннями, закорінювали духовні вартості особи, сім’ї та суспільства; передавали віру з покоління в покоління, що уможливило українцям пережити панщину та кріпацтво, релігійний і національний гніт минулих століть. Різдво без Свят-вечора в родинному колі – те саме, що риба без води. В розумінні східних християн літургійне життя має бути повною мірою поєднане в духовності й богослов’ї, у співзвучності церковних відправ і звичаїв домашньої церкви. Таке поєднання є ще одною прикметою Східних Церков, що трактують весь людський і духовний досвід як одну цілість.
Рома М. ГАЙДА