Вже довгі роки я прочитую журнал «Патріярхат», який дає матеріял і причину до задуми над духовно-церковними справами. У числі 4 (389) за липень-серпень 2005 року під титулом «Роздуми про гроші у Церкві» обговорюється саме про гроші по церквах та про десятину. В цій справі хотів би поділитися нашим досвідом тут, в Австралії. Дякувати Богові і ревним священикам-піонерам, вже від самого початку, а передовсім від 1958 року, під проводом Преосвященного Кир Івана Прашка (вже покійного, царство йому небесне; був добрим єпископом) грошова справа для священиків тут ніколи не була найважнішою, а про якусь десятину на церкву не було навіть мови.
Священики їздили відвідувати всіх українців греко-католиків, коли тільки довідувалися про якісь родини, віддалені від парохії часто на 300 – 500 км, а то й більше. Вони не жалували ні труду, ні зусиль, ані здоров’я для своїх вірних. За це вірні завжди ставились до них із великою щирістю, вдячністю а також і з великою щедрістю. В нас ніколи не було сталої ціни за жодну церковну послугу.
Починаючи від 1960-х років наші вірні по всіх осередках (навіть таких, де було менше ста родин) побудували собі церкву, а в більших парохіях – і плебанії, приміщення для суботних шкіл та парохіяльні залі. Крім церковних забудов, усюди будували народні доми чи купували площі для молоді. Думаю, буде на місці тут згадати, що наші вірні почали прибувати до Австралії 1948 року, і приїжджали вони без жодних матеріяльних засобів.
Якби вірні давали б тільки десятину свого заробітку на церкву, то ледве чи можна було б утримувати священиків та побудувати усі ті церковні будівлі. До того ж сама десятина ніколи б не давала людям тої справжньої святої гордости і приналежности до даної будови чи даної інституції.
Люди стають жертвенні тоді, коли бачать, що єпископ і священики є працьовиті і жертвенні у своїй праці! На мою думку, так і повинно бути! Дяка Богові, минуло вже 37 років мого священичого служіння в Австралії – я ніколи не був багатим, але ніколи й не був, як то кажуть, без гроша! Відвідав я майже кожну нам знану родину греко-католиків в Австралії, а по далеких віддаленнях – і наших добрих братів православних. Однак коли єпископ їздить собі на лови, а не раз і по пів року є відсутній в єпархії; коли він і священики занедбують хворих, не відвідують родини, не поцікавляться, як дають собі раду молоді подружжя чи родини взагалі, не поцікавляться, чи, може, в якійсь родині треба заохотити дітей до науки чи пошанувати батьків, а може, в якійсь родині бракує пошани батьків до дітей; коли вони не відвідують зі свяченою водою домів і тих, що живуть у них, не поцікавляться навчанням релігії й т. п. , — то чи справді люди мають обов’язок бути щедрими для таких єпископів і священиків?
Пригадую собі, як один єпископ сказав: «Треба запровадити копертки, щоб люди давали на церкву, незалежно від того, чи приходять вони до церкви». Змінім «копертки» на «десятину» і маємо ту саму сцену.
Багато єпископів радо покликуються на те, що вони є наслідниками апостолів. Ми знаємо, що апостоли, як і Ісус Христос, ходили між людьми, навчали, проповідували, шукали способів дійти до душі людини і спричинитися до співучасти у спасінні вічної душі. Їх наслідують численні ревні єпископи і священики. Та є й такі, що за своїх вірних згадують хіба тоді, коли заглянуть (а вони часто заглядають) до свого банкового конто й бажають бути співучасниками калитки вірних, що тяжко працюють, — а за душу хай кожний вірний сам собі дбає.
Коли кожний єпископ, кожний священик буде добрим пастирем своїх овець, чесним і побожним священиком, — ніколи не збідніє він між своїми вірними!
З надією, що цих пару слів побачать денне світло на сторінках Вашого цінного журналу, щиро Вас поздоровляю й зістаюсь із пошаною та християнським привітом.
