Питання про перспективу визнання патріярхату УГКЦ поступово переходить із площини взаємин УГКЦ з Римським Престолом у площину взаємин між уламками єдиної колись Київської Митрополії. Здобуття патріярхального устрою нині майже рівнозначне віднайденню втраченої церковної єдности.
Моделі єдности чи тривання розлуки?
Сьогодні в Україні паралельно існує відразу кілька моделей повернення єдности Київської Церкви. Перша модель – коли єдина православна Церква твориться через посередництво державних чинників. Підтримувана політиками, які шукають у Церкві потвердження своїх політичних цілей, вона знаходить чимало прихильників і серед клиру православних Церков. Друга модель – коли першість має належати канонічному православ’ю. Послідовним апологетом цієї моделі є Українська Православна Церква (Московський Патріярхат). Єдність у ній розглядається як наслідок зречення єресі. Третя модель – коли об’єднуватися треба навколо сильнішого серед партнерів. Можна ще назвати її моделлю компромісів. До дій за цією моделлю я б відніс нещодавні невдалі спроби об’єднати УАПЦ та УПЦ-КП.
Як бачимо, у жодній з цих моделей місця для Української Греко-Католицької Церкви нема (тут дається взнаки чітка школярська настанова – що католицьке, то не православне, і навпаки). Кожна з них має якусь перевагу, але загалом усі вони є моделями не стільки єдности Церкви, скільки тривання розлуки, бо зводяться до сталого чи ситуативного переліку умов, прикріплених до закритих дверей. Здається, вже нікого навіть не цікавить, що ці двері звідусіль заснувало павутинням.
Модель, яку вже кілька років обстоює у своїх пасторальних зверненнях і пропозиціях Патріярх Любомир, є іншою за самою своєю суттю. Він говорить про те, що треба провадити діялог при відкритих дверях у святилище, перебуваючи в тій частині храму, де головним господарем і розпорядником є Господь. «Якщо Літургія є правилом віри, якщо Божественна Літургія, що відправляється Східними Церквами у сопричасті з Римським Престолом та Православними чи Апостольськими Церквами, є ідентичною для обох, якщо є загальне визнання апостольського наступництва єпископів, а отже і священиків, які її відправляють, — тоді що ще потрібно для єдности?». Ці слова Патріярха Любомира, звернені до Синоду Єпископів Римо-Католицької Церкви, пронизані дитинно-простим євангельським розумінням речей. І якщо подивитися на перспективу церковної єдности в Україні, то тільки ця модель, що ґрунтується на справді євангельському розумінні речей, здатна зрушити процес об’єднання із точки мертвого стояння. Лише в цій моделі на другий план переводяться речі, що їх зазвичай висувають як першочергові: обрядова одноманітність, конфесійна приналежність глави з’єдиненої Церкви тощо.
Обнадійливі моменти
Врешті, справа відновлення єдности Київської Церкви сьогодні не виглядає вже цілком безнадійною. Є чимало реальних проявів церковного життя в сучасній Україні і на поселеннях, які вказують на зростання духа єдности поміж нашим народом – головного, як на мене, показника зрілости українського християнства. Назву кілька промовистих моментів.
Президентом країни стала особа, яка щиро вболіває за Церкву.
Помаранчева революція стала плодом вже існуючого духу національної та духовної єдности.
Поступово зростає загальна релігійна культура у державі.
Активно розвивається спів-праця греко-католицьких і православних громад у діяспорі.
Розбуджений Помаранчевою революцією в Україні, постав молитовний рух за єдність Київської Церкви, до якого входять представники як греко-католицької, так і православних Церков України. Щомісяця, кожного 13 числа, молитовні групи збираються біля Святософіївського собору в Києві на спільну молитву. На здорові принципи цього руху вказує, зокрема, такий момент: коли хтось із київських журналістів написав, що на Софіївській площі збираються греко-католики, які вимагають віддати їм собор св. Софії, то відразу ж було подано спростування членів координаційного комітету цього руху. Вони пояснили, що рух не ставить собі за мету відібрати цю будівлю для одної з конфесій; люди моляться за те, щоб вона рано чи пізно була передана у служіння Київській Церкві, очоленій одним патріярхом.
В ідеологічно монолітній, здавалося б, структурі УПЦ (МП) з’являються такі духовні особи, як єпископ Софроній, який озвучує думки про церковну єдність в Україні, зовсім не властиві поки що Московському Патріярхатові.
Патріярх Любомир і церковна єдність
Особливу надію вселяє те, що свідомістю Київської Церкви пронизані кожне слово, кожна дія Патріярха Любомира. Наведу значущий приклад. На одній із зустрічей з мирянами на Святоюрській горі, де йшлося про перенесення осідку Глави УГКЦ до Києва, д-р Олег Турій, директор Інституту Історії Церкви УКУ, коротко пояснив історичні передумови цієї події. При цьому він уживав звичний для історика вираз «три православні Церкви в Україні». Патріярх Любомир подякував доповідачеві і зробив таке зауваження: «У церковному розумінні ми не можемо говорити про три чи чотири православні Церкви в Україні, бо йдеться тільки про одну – на жаль, поділену». Справді, я не знаходжу іншої людини, яка б так твердо вірила в можливість єдности того, що сьогодні виглядає таким розрізненим, ізольованим, розсвареним.
Додам до цього, що абсолютна більшість вірних УГКЦ, включно з єпископами, іменують Главу своєї Церкви «Патріярхом». Сам же він продовжує підписувати свої листи як «Верховний Архиєпископ». Я думаю, що іменувати себе патріярхом, будучи предстоятелем лише одної з частин не об’єднаної ще Київської Церкви, Глава УГКЦ просто не може, бо це суперечило б його вірі, його ясному усвідомленню пріоритетів розвитку церковного життя в Україні. Очевидно, що звертання до Папи Римського щодо прийняття остаточного рішення про патріярхальний устрій УГКЦ має не стільки канонічний, скільки духовний вимір, бо це дає можливість Главі УГКЦ чинити згідно з вірою.
З моменту розвитку патріярхальної ідеї за часів Патріярха Йосифа той факт, що патріярхат УГКЦ має бути потверджений Римським Архиєреєм, сприймався як слабе місце. Вважалося, що таким чином ми як Церква втрачаємо ініціятиву, що на перший план виступає невластива, на думку багатьох, мотивація речей. Але слід визнати, що в сучасній українській церковній ситуації пов’язаність визнання патріярхального устрою Церкви в Україні з правом на це Папи Римського привносить у реалії поки що роз’єднаної Київської Церкви закладений Ісусом Христом принцип Петрового першенства, необхідний для здорового розвитку Церкви.
Благословення патріярхату Київської Церкви Папою Римським може стати першим актом відновленої єдности Київської митрополії у злуці з єпископом Риму.
