Різдвяне звернення до членів патріярхального руху.
Дорогі брати й сестри у Христі!
Закінчується рік, надходить велике свято Різдва Христового. В цю пору ми звичайно підсумовуємо досягнення минулого року та готуємося до зустрічі з новонародженим Ісусом, щоб разом з Ним зустрічати новий Божий рік.
Цього разу я хотів би підсумувати здобутки нашого патріярхального руху не лише за останній рік, а за ціле його існування. Багато з нас дійшли до поважного віку, коли варто застановитися над пройденим шляхом.
Пам’ятаймо головні етапи руху за патріярхат, від його початків у 1960-х роках. Пам’ятаймо, як у 1974 р. різні патріярхальні організації зійшлися в одне Українське Патріярхальне Світове Об’єднання. Не випадково, що незабаром після того, навесні 1975 р. , наш Верховний Архиєпископ і Митрополит Бл. п. Йосиф Сліпий почав користуватися титулом Патріярха, а в липні того ж року духовенство та Божий люд, зібрані у Римі, прилюдно проголосили його нашим Патріярхом. Це було наше перше велике досягнення.
Пам’ятаймо також, як за Блаженнішого Йосифа Церква почала розбудовувати свої патріярші структури – щоб вона стала патріяршою не лише на словах, а й у дійсності. У своєму «Завіщанні» Кир Йосиф вже міг писати, що наш Патріярхат ми вже маємо. А після відходу Кир Йосифа у Вічність у 1984 р. важливу роботу розвитку патріярших структур продовжував його наслідник Блаженніший Патріярх Мирослав Іван кардинал Любачівський.
Блаженнішому Мирославові Іванові припало бути свідком визволення нашої Церкви в 1989 р. , коли Бл. п. Папа Іван Павло ІІ вимагав від президента СРСР Михайла Горбачова її легалізації. Від того моменту Українська Греко-Католицька Церква вже існувала легально (тобто згідно з законами держави) на своїй території. Таким чином, відпала головна підстава для виправдання Римської курії за невизнання Києво-Галицького патріярхату УГКЦ. Навесні 1991 р. перенесено осідок Церкви з Риму до Львова, хоч тоді ще існував Радянський Союз і Україна ще не мала повної незалежности.
Як тільки наша Церква відродилася на рідних землях, активізувалися миряни. Важливим досягненням патріярхального руху був Світовий конгрес мирян, який відбувся у Львові в 1992 р. і на якому був покликаний до життя Світовий християнський конгрес УГКЦ.
У другій половині 1990-х років за участю численних мирян відбулися три патріярші Собори УГКЦ. Це є здійсненням традиційного образу зібрання цілої української Церкви, в якій миряни мають активну участь і голос.
До певної міри можна вважати здобутком нашого руху заснування у Львові Українського Католицького Університету, до чого спричинилися молоді українці-католики з діяспори і жертводавці з наших організацій. Сьогодні УКУ виховує молодих кадрів для продовження патріяршої роботи в Україні.
Можна сказати також, що наш рух спричинився до того, що після відходу у Вічність Бл. п. Кир Мирослава Івана при кінці 2000 року Верховним Архиєпископом УГКЦ обрано о. архимандрита Любомира Гузара – давнього приятеля й учасника патріярхального руху та вірного наслідника Кир Йосифа. Це було також доказом того, що наші Владики здобули ту єдність, якої колись так бракувало. А єдність – це знак зрілости нашої Церкви, її готовости діяти як справжній Патріярхат. За словами Блаженнішого Кир Любомира, справа визнання патріярхату Римом стало вже не питанням «чи», а радше «коли».
І дійсно, волею Бл. п. Папи Івана Павла ІІ вислано до Москви кардинала Вальтера Каспера, який підніс перед православним світом питання патріярхату нашої Церкви. І хоч реакція зі сторони Москви була гостра, але Рим далі продовжує підтримувати справу нашого патріярхату. Отже, це можна вважати нашим черговим успіхом.
В міжчасі перенесено до Львова редакцію журналу «Патріярхат» — органу нашого руху. Цей важливий крок символізує повернення українського католицького мирянського руху на рідні землі та продовження нашої роботи молодим поколінням в Україні. І це дає нам надію та задоволення, що наші зусилля сприятимуть відродженню християнської України.
У цьому 2005 р. престіл нашого Патріярха перенесено до Києва. І це слушно, бо ж наш патріярхат не лише Галицький, а передовсім Київський. І ми є Церквою не лише галицькою, а всеукраїнською. Такий крок цілком закономірний, і його можна вважати завершенням мрій великого Патріярха Кир Йосифа Сліпого.
Зрозуміло, що справа патріярхального руху не завершена – бо ж вона не завершується ніколи. Справа не тільки в тому, коли чи як буде визнано наш Патріярхат. Бо він уже існує та росте. Але тепер перед нашою Церквою стоїть інше завдання, яке вже в руках наших потомків. Це – справа екуменізму, тобто возз’єднання Київської Церкви, відновлення її давньoї єдности. Тою справою вже займається наш Патріярх Любомир, ідучи слідами його великих попередників, митрополитів Андрея та Йосифа. І його мудрість та богословське розуміння дають надію, що зближення з нашими братами-православними доведе до з’єдинення всіх українських християн.
Отже, з нагоди Різдва Христового, ми можемо бути вдячними за те, що Господь винагородив нашу довголітню працю обильними плодами і що наша патріярша Церква розквітає на рідних землях і в діяспорі.
З нагоди Різдва Христового та нового року, а також з нагоди 30-ліття Патріярхату УГКЦ сердечно вітаємо вас і ваші родини та бажаємо вам усього найкращого!
Христос Раждається! Славіте Його!
Василь Колодчин,
Голова Українського Патріярхального Світового Об’єднання
