У своїй статті («Вечірня в риштованні» — ч. 3 (2005). — Ред. ) п. Шкраб’юк малює певний образ нашої Церкви. Цей образ — досить своєрідний: пишний бароковий храм із золотими ангеликами, багато оздоб, священнослужителі у ризах а ля П’єр Карден, зацікавлені, головним чином, тільки матеріальним зиском, а десь на останньому плані стоять, немов сірі мишки, бідні миряни. Можливо, я дещо згущую фарби, проте така сумна картина, на жаль, є реальністю для більшости церков нашої УГКЦ. А. Шкраб’юк говорить про певний анахронізм вияву наших релігійних почуттів, однак чи стануть його поради суттєвими, концептуальними способами виходу з кризової ситуації, напевно сказати важко.
Так, справді (і я цілком підтримую автора статті) хор має бути частиною люду, який молиться, і стояти серед нього, а молитовник має бути молитовником, а не програмкою в опері на дві дії, за якою можна слідкувати за ходом відправи чи жестами священнослужителя, мирян чи прислуговуючих. Хористами мають бути ті самі миряни, але їхнім основним завданням є не пильнувати високомистецькість творів чи чистоту виконання, а навчитися служити людям, допомогти всім вірним у храмі молитися співом.
Інша порада п. Шкраб’юка: впустити мирян у святилище. Це звучить гарно — подібні речі можемо спостерігати, наприклад, на літургіях «Віри і Світла», коли під час молитви «Отче наш» ціла спільнота береться за руки і таким чином створює живий ланцюг, а особи, що тримають за руки священика, займають безпосередній простір біля Святая Святих. Такі жести нарівні з поцілунком миру перед молитвою «Вірую» чи співанням пісень із жестами під гітару в час літургії могли б стати новим поштовхом до висловлення нашої віри в умовах ХХІ століття. Та саме тут ми наштовхуємось на «підводні рифи» традиціоналізму і консерватизму, таких характерних для нашої Церкви. На перешкоді будь-якому новаторству стоїть боязнь латинізації, боязнь використовувати ті засоби, що їх застосовують протестанти, боязнь осуду з боку православних та ще ціла купа усіляких нісенітниць.
Що ж виходить? Якийсь справжнісінький гордіїв вузол? За такою логікою речей ми приречені слухати профанний спів дяків, втішатися перекладами літургійних текстів на кшталт «Храм твій всечесний знайшли ми, всі вірні, як душевну лікарню…», «спішать до тебе твої сластолюбці та празниколюбці», молитися по п’ять однотипних єктеній на кожному богослужінні й т. д. І цю низку усього візантійсько-українського можна продовжувати ще довго. Слід визнати, що УГКЦ, попри харитативну, політичну, соціяльну функції, не виконує старанно головного свого завдання — катехизації вірних, які ходять до наших храмів, і місійної діяльности серед тих, хто щоденно повз ці храми проходить. Вийшовши з підпілля, ми ментально і далі живемо у катакомбах свого пострадянського мислення. І щоб подолати цей анахронізм, нам потрібне нове бачення східности нашої Церкви. Шкраб’юк пропонує взяти за приклад пластику богослужінь ІV століття — думаю, це чудове втілення «єдности у різноманітності» для нашої літургійної практики. Для порівняння, Римо-Католицька Церква саме так і зробила після ІІ Ватиканського собору і не тільки не втратила своєї ідентичности (опоненти такого кроку заявляли, що в такий спосіб Західна Церква практично асимілюється з новими релігійними рухами), а повернулась до джерел, позбувшись надмірного формалізму. Можливо, колись і наші єпископи зрозуміють потребу реформи богослужіння, зміни статичного обряду на динамічний, впровадження павз у богослужінні для призадуми і застанови того, хто молиться.
Кожна людина хоче бути поміченою і прийнятою, відчути розуміння з боку спільноти. На Заході успішними є лише ті парохії, що складаються з малих мирянських спільнот, де кожна людина може справді розкрити той потенціял служіння, що його вклав у неї Бог. Такі спільноти мають найрізноманітніший характер: молитовно-харитативні, молитовно-місійні, екуменічні, євхаристійно-містичні (неокатехуменат), біблійно-екзегетичні, харизматичні, марійні, братства і сестринства, побудовані за типом Третього чину. Така модель розвитку душпастирства може послужити прикладом для наслідування і в УГКЦ, якщо ми справді хочемо докорінних змін у самому нутрі Церкви. Недостатньо змінити лише обгортку, фантик, назву: перейменувати ЛБА в УКУ, а УГКЦ в ККЦ зі зміною статусу на патріярхальний.
Варто звернути увагу і на згадуваний вище місійний вимір Церкви. У планах нашого Блаженнішого перенесення Патріяршого осідку до Києва; а чи багато людей знає, що за останні п’ять років екзарх Київсько-Вишгородський практично не висвятив жодного священика? Парохії за Збручем, де закінчується історична Галичина і починається Велика Україна, ледве жевріють, до храмів приходить максимум 50-90 людей. Це зовсім не тому, що на цих землях майже немає етнічних греко-католиків. А тому, що священиків, які займаються місійною працею, можна перерахувати на пальцях. Для порівняння, Римо-Католицька Церква і протестантські спільноти, духовність яких не є ментально близькою українцям, на теренах центру, півдня і півночі України надзвичайно популярні, тому що ці церкви в основу своєї діяльности ставлять місію, глибоко вкорінену в духовне життя, а не будування палаців для єпископів, щорічне купування найновіших авто (з хитрим трюком перефарбовування в колір торішної машини), придбання (з оформленням на правах подарунка) норкових шуб для їмостей. І це все відбувається в той самий час, як Римо-Католицька Церква в Україні має близько 600 тисяч вірних, а нові релігійні рухи та спільноти — близько двох з половиною мільйонів. І це число постійно зростає.
Обмірковуючи думки митрополита Антонія Сурозького, мимоволі серйозно задумуєшся над тим, що часто у нашій літургійній практиці, дбаючи про пишноту храму, красу богослужіння і помпезність обряду, ми забуваємо про головне — сповнене любови і віри споглядання Божої милости і доброти. Надмір сакрального стає певною пеленою, а не дорогою до Бога, що відволікає увагу і думки від молитви.
