Я маю на увазі не те, що український час віддалений чи абстрактний, а скоріше те, що він має власну духовну динаміку.
Коли в 1991 році Україна нарешті стала незалежною, вона вперше за багато століть здобула власний прапор і валюту та визнання міжнародної спільноти. Але їй бракувало однієї важливої речі — повісти своєї революції, історії виборення нею свободи.
Незалежна Україна була фактом без історії, Ізраїлем без своєї Книги Виходу. У звичайних країнах події, як правило, передують наслідкам. Але в Україні час трансцендентний. Тут неможливо запізнитися, бо плани найкраще складаються після того, як їх випробують; і графіки найточніше складаються за доконаним фактом. І так сталося, що епічна українська визвольна революція фактично була вписана до історичного «розкладу» лише через п’ятнадцять років після очікуваного терміну.
Але тут легко помилитися. Україна не запізнилася у виборі часу для революції; скоріше, вона чекала на те, що грецькою зветься kairos — визначений для духа час. Це слово українською мовою стало назвою молодіжного протестного руху «Пора!» («вже настав час»).
Справді, більшість гасел Помаранчевої революції були дуже прості й більше духовні, ніж політичні. Гасло виборчої кампанії Ющенка «Вірю, знаю, можемо!» більше нагадує одне з тверджень Дейла Карнегі, ніж трубний заклик до зупинення посткомуністичних інтриг.
Але героями революції були не політичні партії та їхні гасла. Ними були окремі українці, які одне за одним піднімалися, аби сказати: «Я вірю!» та «Ми можемо!», які усвідомили, що можуть зробити неможливе — виграти битву зі своїм страхом.
Потрібен лише момент
А тут я хочу описати лише один день (фактично, навіть кілька годин), тому що Помаранчева революція у певному сенсі тривала лише кілька годин, які повторювалися знову і знову в житті різних людей.
Уперше я побачив революцію в дії 22 листопада — наступного дня після виборів. Було ясно, що влада збиралася проігнорувати народне волевиявлення, і ця думка жахала людей Львова. Місто з населенням близько мільйона мешканців перетворилося того дня на море голів, яке не вміщалося на головному проспекті й тому залило прилеглі до нього вулиці у всіх напрямках.
/…/ З огляду на спонтанність ситуації, система озвучення була слабенька, і ні я, ні більшість присутніх не могли чути співачки Руслани чи інших промовців, але люди залишались на місці. Вони скандували, співали і твердо стояли, нікого не чуючи, крім себе. І в той момент, коли українці почули свої власні сильні голоси, вони преобразилися. Доля нації була ще невизначена — але вони знали, на чому стоять. Влада була проти них — але вони знайшли нову силу одне в одному. Хоч якими пасивними вони були в минулому — тепер настав час діяти.
Одне за одним вони зробили того дня свій вибір і попрямували увечері до Києва. Через кілька днів місто здавалося напівпорожнім.
Вони не планували бути героями. Але прийшов час бути героїчними.
Зміна варти
У 1990-х роках мені казали, що нічого не зміниться по-справжньому, поки не виросте нове покоління. Як Мойсей та ізраїльський народ блукали в пустелі, поки не постало нове покоління, що не знало рабства, так і українські лідери ще не були готові до землі обіцяної... «А тому доведеться Вам почекати на наших дітей».
І нове покоління прийшло. Ніхто не чекав його так скоро, але помаранчеві студенти, що були видимим знаком революції, — це, фактично, перше покоління, яке виросло й виховувалось після розпаду Радянського Союзу. Вони не знали того життя у страхах і жахові, що його знали їхні батьки. Тому вони могли вільно уявляти неуявленне.
Ніхто не чекав, що діти стануть дорослими так скоро. Але прийшов час Давидові, пастушкові, знищити Голіята.
Міжнародний час
Учні питали Його: «Господи, чи цього часу відбудуєш Ізраїлеві царство?» Він відповів їм: «Не ваша справа знати час і пору, що їх Отець призначив у Своїй владі. Та ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете Моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі» (Ді. 1: 6-8).
Як і учні Ісуса, українські демонстранти спочатку були зосереджені на визволенні своєї нації та відновленні законної влади. Їхні думки були цим обмежені, бо вони повною мірою не знали часу й пори. Але коли Дух зійшов на них, вони виявили в собі свою повну силу — силу стати свідками свободи для цілого світу.
Після того як Віктора Ющенка отруїли, він казав людям, що його обличчя — знівечене, але таке, що вже гоїться, — це лице України. І скоро лице України стало лицем усього світу. Впродовж кількох тижнів міжнародні засоби інформації доносили живі події на Майдані до глядачів і читачів по всій планеті. Міжнародні впливові кола розійшлись у своїх оцінках цих подій. Було ясно, що вибір України між демократією і тоталітарною спадщиною — це вибір, який повинна зробити кожна країна.
За короткий час уся Польща стала помаранчевою. Щодня скрізь — від Неаполя до Сан-Франциско — проходили демонстрації на захист прав українців. Урешті Помаранчева революція перестала бути якоюсь місцевою чи винятковою подією. Помаранч став міжнародним часовим поясом, і кожен, хто любить свободу, міг стати помаранчевим.
Ніхто не чекав, що світ буде перейматися Україною. Ніхто не чекав, що Україна навчить чогось світ. Але настав час для України вийти на міжнародну арену.
Блаженні миротворці
Одна з найбільш дивовижних особливостей Помаранчевої революції — її мирний характер. Як можуть сотні тисяч людей зберігати єдність і дисципліну в умовах постійного тиску впродовж кількох тижнів? І, якщо бути прагматичним до кінця, як можна приковувати до себе увагу телекамер усього світу тижнями, не проливши жодної краплі крови?
Не треба бути знавцем історії ненасильницьких рухів, щоб знати, що такі постаті, як Ганді та Мартін Лютер Кінґ, вийшли з релігійного середовища. Не випадково громадяни з регіонів, де є сильне релігійне та громадянське суспільство, були найактивнішими в Помаранчевій революції. Вони мали досвід спільної громадянської праці, яка тривала рік за роком, тиждень за тижнем. Також багато хто з них терпеливо страждали у своїх переслідуваних Церквах і боролися за релігійну свободу. На початку 1990-х років вони влаштовували прощі, мирні публічні процесії й навіть великі демонстрації.
Деякі Церкви брали участь в організації візиту Папи Івана Павла ІІ до України в 2001 році, що можна назвати репетицією Помаранчевої революції. За тиждень мегалітургій просто неба, одна з яких зібрала понад мільйон вірних, країна побачила найбільші зібрання українців за всю їхню історію. І все це координувалося — мирно та з помірними витратами — не президентською адміністрацією, а доброю волею й місцевою співпрацею в масових масштабах.
Упродовж років духовна сила народу залишалась невидимою для держави. Але настав час виносити ікони на вулиці, а сліпим — прозрівати.
На все свій час
Помаранчева революція мала успіх не завдяки доброму маркетингові, появі давноочікуваного героя чи підготовці нового покоління молоді. Всі ці чинники були присутні, але краще було б, мабуть, сказати, що це революція породила їх, а не вони — революцію. На початку 2004 року ні президентська виборча кампанія загалом, ні лідер опозиції, ані його прихильники нічим особливим не вражали. Але коли настає належний час, він знаходить собі героїв, а Дух формує їх і наділяє необхідними дарами.
Революція була успішною, бо настав її час. Ось як про це каже пророк у Книзі Еклезіястовій (Проп. 3: 1-8):
Усьому час-пора, і на все слушна хвиля під небом:
час народитись і час померти,
час садити і час посаджене виривати.
Час плакати і час сміятися,
час сумувати і час танцювати.
Час мовчати і час говорити.
Час любити і час ненавидіти,
час на війну і час на мир.
А Помаранчева революція — що то був за час?
Чи був це час народження нової нації, чи час зрілости давно народженого народу?
Чи був це поп-концерт, триваліший від Вудстока, чи одне коротке «Господи, помилуй»?
Чи був це час радости, чи тихого смутку, який врешті-решт здобувся на голос?
Чи була це найгрізніша війна, яку будь-коли вели на землях України, чи наймирніший місяць в її історії?
Помаранчева революція набула всіх цих відтінків часу — тому що дух нації горів.
В основу тексту покладено передмову до книги
«Революція Духа» (Львів: Вид-во УКУ, «Свічадо», 2005)
Джефрі Вилз — професор університету в Медісоні (США). Сенатор УКУ. Засновник Української католицької освітньої фундації. Вперше до України приїхав у 1995 році. П’ять років працював віце-ректором УКУ. Започаткував десятки найрізноманітніших проєктів, які продовжують ошляхетнювати Церкву та українське суспільство.
Джефрі ВИЛЗ
Джефрі Вилз — професор університету в Медісоні (США). Сенатор УКУ. Засновник Української католицької освітньої фундації. Вперше до України приїхав у 1995 році. П’ять років працював віце-ректором УКУ. Започаткував десятки найрізноманітніших проєктів, які продовжують ошляхетнювати Церкву та українське суспільство. 