Українське православ’я: тенденції після Помаранчевої революції
Ігор КРЕМІШНІЙ
В житті українського народу Православна Церква завжди відігравала дуже вагому, навіть націотворчу роль. Тому стан православ’я однозначно впливає не тільки на суспільні відносини, а й на стан державно-церковних і міжконфесійних відносин. Мало того, ідею національної помісної Православної Церкви багато хто сприймає як запоруку національної безпеки держави, захист її від стороннього ідеологічного впливу. Зрештою, недавні президентські вибори це значною мірою підтвердили.
Українська Православна Церква (Московський Патріярхат)
Внаслідок перемоги на виборах В. Ющенка УПЦ (МП) втратила пріоритетне становище і почала зазнавати тиску від «помаранчевих» на місцях. До того ж політизація Церкви в час виборів нанесла значного удару її моральному обличчю. Проте, здається, ініціяторів втягнення Церкви у брудні політтехнології ці моральні втрати цікавили найменше. Більшою проблемою для них стала загроза їхній політичній впливовості та бізнес-інтересам.
Однак скоро стало зрозумілим, що новий президент не збирається розпочинати переслідування своїх недавніх опонентів. Мало того, він і далі вважає себе вірним УПЦ (МП); в його оточенні великий вплив має група, пов’язана з цією Церквою. Свій перший міжнародний візит він здійснив до Москви, де зустрівся з Патріярхом Алексієм ІІ, якого запевнив у лояльності. Це заспокоїло керівництво УПЦ, хоч не давало йому гарантій повної безпеки.
Перші пів року правління В. Ющенка його політика у церковно-православній сфері нагадувала хитання маятника: від вітання-братання з намісником Києво-Печерської лаври архиєпископом Павлом (який був одним з натхненників православних ходів на підтримку Януковича і зневажливо висловлювався про учасників Майдану) — до відвертого зближення з Константинопольським Патріярхом Варфоломієм та ідеї залучення Вселенської Патріярхії до подолання православного розколу в Україні.
Таке хитання випливало з того, що попереднє зближення частини УПЦ, зокрема її керівництва, з частиною українською політикуму набрало загрозливих для нової влади форм, особливо якщо врахувати роль проросійської частини УПЦ у впливанні офіційного Кремля на українські справи. Але підштовхувати цю Церкву до відвертої опозиції було б неправильно. Альтернативою цьому може бути лише поступове ослаблення політичного впливу УПЦ та зміцнення незалежницької позиції в українському православ’ї, зокрема в лоні цієї Церкви. Ідея помісної Київської Церкви, визнаної Вселенським Православ’ям, є дуже актуальною.
Протягом останнього десятиліття УПЦ (МП) поширила свій вплив на багато сфер державного і суспільного життя: у закладах освіти, медицини, в силових структурах, на місцевому владному рівні — і почувалася впевнено й захищено. Періодичну активізацію з боку влади чи інших політичних сил щодо питання про об’єднання православних ця Церква сприймала спокійно. Періодичні заклики покаятися, що лунали із середовища цієї Церкви до тих, хто свого часу відійшов від неї, вказують на незмінну модель відновлення церковної єдности, апологетом якої виступає МП. Зрештою, ця Церква так і не зробила жодного реального кроку до відновлення єдности. Винятком є заява архиєпископа Черкаського Софронія, який закликав УПЦ взяти курс на автокефалію (тобто політику відходу від Москви). Але на цю заяву не прозвучало жодної схвальної реакції від когось із єпископату цієї Церкви. Натомість вона викликала шквал протестів та анатем від промосковського крила УПЦ, особливо його радикальних мирянських організацій. Тож цей виступ був воланням у пустелі.
Політичні зміни в Україні змусили УПЦ вийти зі стану самозаспокоєння. Першою ознакою змін стали факти захоплення її храмів у різних регіонах України, переважно вірними УПЦ-КП. Доволі часто ці майнові конфлікти супроводжувалися політичними гаслами помсти за «неправильний» вибір кандидата в президенти. Один з таких випадків, у селі Рохманів Тернопільської области, засвідчив, що нова влада керується також не законом, а своїми конфесійними симпатіями. Тут голова облдержадміністрації скасував рішення десятилітньої давности про передання храму у власність громади УПЦ, а обласний суд змушує власників храму передати його в почергове користування громаді УПЦ-КП. В результаті попередні власники храму опинились на вулиці, а місцевий священик УПЦ здійснює відправи перед стінами Верховної Ради, де шукає захисту. Такі випадки мали місце і в інших областях, зокрема на Буковині. Не дивно, що УПЦ щораз частіше починає говорити про необхідність надання Церкві юридичного статусу, намагаючись таким чином закріпити за собою ту власність, якою вона вже володіє, і захистити її від можливих політичних змін та переходів громад з однієї конфесії в іншу. Якщо такі законодавчі зміни відбудуться, то майно належатиме вже не громаді, а Церкві як інституції. Зрозуміло, що це не влаштовує інші конфесії, особливо УПЦ-КП.
УПЦ (МП) відчула й інші незручності, зокрема усунення її від майже монопольної співпраці з соціяльними державними органами, а також від участи у громадських акціях. Так, на Рівненщині мер одного з містечок не дозволив громаді УПЦ провести духовну акцію до Дня міста, посилаючись на вказівку голови ОДА Василя Червонія, відомого своєю нелюбов’ю до УПЦ (МП). У деяких областях, де з ініціятиви самих священнослужителів були сформовані місцеві ради Церков і релігійних організацій, УПЦ (МП) не брала в цьому участи, самоусунувшись тим самим від спілкування з іншими конфесіями і від виконання спільних проєктів. Така самоізоляція є наслідком її традиції спілкуватися з владою прямо, без участи інших.
Нині УПЦ намагається захистити себе і в міжцерковному полі, активно виступаючи проти зближення української влади зі Вселенською Патріярхією та створення офіційного представництва останньої в Україні. Вона сприймає це як зазіхання на канонічну територію УПЦ без її згоди і як втручання влади в її внутрішньоцерковні справи. Також вона активно виступає проти активізації діяльности УГКЦ поза межами Галичини.
Звичайно, що ця Церква не збирається бути зовсім пасивною і в політичній сфері, особливо напередодні парламентських виборів. Щоправда, цього року відчуваються певні зміни. Наприклад, «Союз православних братств», що його можна назвати офіційним представником мирянства УПЦ, засудив спроби використання Церкви з політичною метою, навіть під приводом «удаваної боротьби за інтереси канонічної Церкви» (як відомо, напередодні виборів різні українські партії, зокрема комуністи, прогресивні соціалісти й інші ліві та деякі кланово-бізнесові партії, підносять прапор «захисту канонічного православ’я»). Але цей заклик православних братчиків не завжди знаходить відгомін серед інших впливових груп і організацій УПЦ. Зокрема, на офіційному сайті Церкви, яким керує прес-секретар Предстоятеля УПЦ Василій Анісімов, іде відверта реклама «церковної» діяльности лівих партій та їхніх лідерів, особливо П. Симоненка й Н. Вітренко. А радикальні проросійські організації «Союз православних громадян» і «Єдіноє Отєчєство» формують опозиційний щодо нинішньої влади блок із кількома партіями. «Союз православних братств» також не відмовився від політичної діяльности й реанімував об’єднання «Православний вибір». Приведення до парламенту якомога більше своїх людей стає для УПЦ надзвичайно важливою справою, особливо за умови політичної реформи в Україні та зростання значення цього державного органу.
Українська Православна Церква — Київський Патріярхат
Українська Православна Церква — Київський Патріярхат донедавна не мала цілковито спокійного існування. Час від часу лунали звинувачення проти неї; були звернення до Генпрокуратури про позбавлення її юридичного статусу. Від влади часів Кучми вона отримувала відверто мало уваги. Патріярх Філарет не раз звертався до «власть імущих» з тою ідеєю, що національна Церква має стати «складником національної ідеології», однозначно натякаючи на те, що такою Церквою є лише УПЦ-КП. Своїми опонентами УПЦ КП вважає і УПЦ (МП), й УАПЦ: першу — через заздрощі до її тісної співпраці з владою, а другу тому, що вона своїм існуванням перешкоджала УПЦ-КП іменуватись єдиною національною Церквою. До того ж УАПЦ становила небезпеку для УПЦ-КП тому, що робила спроби відновити єдність із УАПЦ в діяспорі, шукаючи таким чином канонічного визнання. (У 2000 р. ця небезпека стала більш ніж реальною — УАПЦ підійшла до об’єднання з тими православними українцями в діяспорі на чолі з митр. Константином, які підлягають Вселенському Патріярхатові. Для УПЦ-КП це означало втрату шансу на визнання Світовим Православ’ям, а потім і втрату впливу та можливий масовий перехід її парохій до УАПЦ. Тоді вона згодна була йти на порозуміння з УАПЦ без будь-яких умов. Проте завдяки втручанню Держкомрелігій ідею єдности УАПЦ було поховано, а отже й небезпеку для УПЦ-КП усунуто).
Перед виборами 2004 року провід Київського Патріярхату не зайняв чіткої позиції на підтримку одного з кандидатів. Патріярх Філарет не виключав навіть підтримку В. Януковича, якщо той погодиться на умови УПЦ-КП, що було, звісно, доволі сумнівним. Подальший розвиток подій скерував цю Церкву на однозначну підтримку опозиційного кандидата. Під час «помаранчевих» подій представник УПЦ-КП отець-ігумен Євстратій (Зоря) був одним з представників українських Церков на майдані і зачитував їхні спільні звернення.
Після інавґурації В. Ющенка значна частина УПЦ-КП очікувала, що тепер саме ця Церква стане пріоритетною, бо буде відзначено її заслуги на виборах. Деякі діячі УПЦ-КП на місцях, підтримані представниками нової влади, почали наступ проти УПЦ (МП), зокрема захоплювали їхні храми, про що вже йшлося. Слід зазначити, що це не була позиція всієї УПЦ-КП, оскільки її речник о. Євстратій в одному інтерв’ю сказав, що він не вважає, що нова влада має надавати особливі привілеї будь-якій з Церков. Маючи досвід співпраці з представниками інших Церков у різних міжконфесійних органах, він розуміє небезпеку ситуації, коли одна з Церков є фавориткою влади.
Коли активізувалися відносини керівництва держави зі Вселенською Патріярхією, для УПЦ-КП виник ще один напрям дії. Вона не хотіла пропустити свій шанс, розуміючи процес визнання Константинополем автокефальної Православної Церкви в Україні лише як канонічне визнання УПЦ-КП. Проте окреме існування УАПЦ ставало занадто великою перешкодою. Тому на цю Церкву почав чинитися відвертий і безкомпромісний тиск із вимогою приєднатися до УПЦ-КП. Звертаючись 11 серпня до учасників засідання Архиєрейського Собору та Патріяршої Ради УАПЦ, Патріярх Філарет представив своє бачення такого об’єднання: УАПЦ має увійти до УПЦ-КП, єпископи збережуть свої єпархії, а священики — парохії; все має відбуватися закрито, без соборового обговорення, особливо без активної участи мирян УАПЦ (серед яких постать Предстоятеля УПЦ-КП є не дуже популярною). Крім того, він хотів усунути з цього процесу українських православних єрархів діяспори, з якими в нього склалися погані відносини; натомість в УАПЦ вони користуються великою повагою. Загалом ця зустріч із керівництвом УАПЦ закінчилася для Філарета малорезультативно. Він відчув, що швидке підпорядкування собі УАПЦ неможливе, тому за його підтримки, згідно з деякою інформацією, розпочалося насильне захоплення парохій УАПЦ духовенством УПЦ-КП, зокрема у Вінницькій області.
Переговори між УПЦ-КП й УАПЦ відбуваються не тільки на єрархічному рівні. Процес об’єднання ініціюють також окремі групи священиків цих двох Церков, насамперед на Тернопільщині. Але така діяльність не підтримана ні єрархами, ні активним мирянством УАПЦ. Загалом переговорний процес засвідчив, що між цими двома Церквами існує багато спірних питань і не видно чіткого бажання йти на компроміс, що означає неможливість мирного і швидкого досягнення єдности. Як показує досвід попередніх років, такі переговори завершувалися охолодженням відносин між УПЦ-КП і УАПЦ. Нині УПЦ-КП покладає більшу надію на владу, в якій вона має своїх впливових прихильників і якій для зближення зі Вселенською Патріярхією потрібна одна національна Церква — така, що здатна на співпрацю.
Можна очікувати політичної активізації УПЦ-КП напередодні виборів. Але на відміну від УПЦ (МП) Київський Патріярхат не має стільки політиків з числа єрархів чи священиків, тому головну підтримку він очікує від політиків-мирян. На попередніх парламентських виборах виявився ще один важливий момент — якщо загалом УПЦ-КП підтримує партії та політиків націонал-демократичного чи націоналістичного спрямування, то на місцях єрархи і священики діють ситуативно і можуть підтримувати політиків з протилежного табору.
Українська Автокефальна Православна Церква
Якщо УПЦ (МП) й УПЦ-КП мають немало спільних рис, зокрема синодальний устрій, то УАПЦ є соборноправною і, можливо, через те внутрішньо значно слабшою й розділеною. За словами аналітиків, єпископат і священство УАПЦ звикли до «феодальної автономії», де кожен сам собі і предстоятель, і закон.
Від самого початку відновлення УАПЦ (під час розпаду СРСР) в ній існували різні течії та різні бачення подальшого розвитку. Після смерти Патріярха Димитрія вона зазнала такого розділення, що нині не існує як єдина структура; існують окремі єпархії, Предстоятель УАПЦ і його оточення, групи духовенства і братства мирян. Розходження між митр. Мефодієм (Кудряковим) і архиєп. Ігорем (Ісіченком) було таким великим, що призвело до розколу серед єпископату і загрозливо негативно відбилося на всій Церкві. Архиєпископа Ігоря було виведено зі штату єпископату УАПЦ, але його підтримує велика частина духовенства й особливо мирян УАПЦ. Спроби Предстоятеля УАПЦ митр. Мефодія послабити цей вплив призвели до виступів проти нього самого. Врешті-решт, захоплення прихильниками Предстоятеля приміщень Патріярхії УАПЦ 4 лютого лиш фатально погіршило справу. Логічно, що Патріярхія має підпорядковуватися Предстоятелю, але не такими методами і не за допомогою тих осіб, які це вчинили. Поведінка Мефодія на згаданому засіданні 11 серпня дозволяє припустити, що він втомлений боротьбою і зрікається кандидування на престол глави об’єднаної Церкви. Зрештою, він не зміг справитися зі своєю Церквою і сприяв її розколові.
Сумнівно, що УАПЦ загалом братиме активну участь у майбутніх політичних процесах і державно-конфесійних відносинах (хіба що в ній відбудеться внутрішнє швидке і якісне оздоровлення). Її внутрішній стан та безперспективна замкнутість у переважно галицькому регіоні виводять її з боротьби. З іншого боку, вона має ту цінність, що містить у собі великий потенціял — це готові до самопожертви у справі об’єднання активні миряни, які часто були її моральним оплотом і далі йдуть за настановами покійного Патріярха Димитрія щодо канонічного визнання УАПЦ через єдність із православними з діяспори.
Отже, три головні православні конфесії в Україні мають дуже різні підходи до справи відновлення єдности та до співпраці з державними органами. Якщо для УПЦ (МП) й УПЦ-КП властиві спільні методи діяльности, значною мірою успадковані ще від радянських часів, то УАПЦ й УПЦ-КП єднає бажання шукати канонічне визнання. Але й це бажання має занадто різні підходи та очікування.
Ігор КРЕМІШНІЙ
УПЦ (МП) відчула й інші незручності, зокрема усунення її від майже монопольної співпраці з соціяльними державними органами, а також від участи у громадських акціях. Так, на Рівненщині мер одного з містечок не дозволив громаді УПЦ провести духовну акцію до Дня міста, посилаючись на вказівку голови ОДА Василя Червонія, відомого своєю нелюбов’ю до УПЦ (МП). У деяких областях, де з ініціятиви самих священнослужителів були сформовані місцеві ради Церков і релігійних організацій, УПЦ (МП) не брала в цьому участи, самоусунувшись тим самим від спілкування з іншими конфесіями і від виконання спільних проєктів. Така самоізоляція є наслідком її традиції спілкуватися з владою прямо, без участи інших.
Перед виборами 2004 року провід Київського Патріярхату не зайняв чіткої позиції на підтримку одного з кандидатів. Патріярх Філарет не виключав навіть підтримку В. Януковича, якщо той погодиться на умови УПЦ-КП, що було, звісно, доволі сумнівним. Подальший розвиток подій скерував цю Церкву на однозначну підтримку опозиційного кандидата. Під час «помаранчевих» подій представник УПЦ-КП отець-ігумен Євстратій (Зоря) був одним з представників українських Церков на майдані і зачитував їхні спільні звернення.
