Учасниця програми євангелізації «Канікули з Богом», що здійснювалась у Донецько-Харківському екзархаті УГКЦ, ділиться своїми враженнями від побаченого та пережитого.
«Обіцяємо ділитися Божою радістю!» — саме таку обіцянку ми давали перед усією Церквою на передєвангелізаційних реколекціях під проводом о. Даніеля Онжа. Коли я їхала на євангелізацію, навіть не уявляла, що ці три тижні на Полтавщині стануть не лише найкращим літнім відпочинком, духовним збагаченням, а й справжньою школою життя. Нам здавалося, що Євангеліє вже поширилось по всій планеті, але ми зрозуміли, що світові потрібна реєвангелізація. Потреба євангелізації — як потреба дихати, потреба ділитись доброю новиною. Коли людині радісно (а справжню радість може дати лише Христос), тоді вона має нестримне бажання ділитися своїм щастям. «Як ти можеш бути сумним, коли Христос воскрес?»
Село Деменки на Полтавщині, куди приїхала наша євангелізаційна група, загубилося в степах нашої розлогої Батьківщини так далеко, що нам довелося добиратись до нього різними видами транспорту. Засноване воно в кінці 50-х років минулого століття як поселення для людей, що вийшли з тюрем та концтаборів, а також для «западенців», виселених під час операції «Вісла» зі своїх рідних земель. Ті кілька греко-католицьких родин, що ініціювали заснування парохії, вже виїхали з села. Залишилась одна парохіянка. Священик зі своєю сім’єю приїхав за два тижні перед нами. Тому нам випала нагода разом з о. Андрієм Буняком, новопризначеним парохом, творити парохіяльну спільноту від самого початку. Разом виносили будівельне сміття та прибирали іконами новозбудовану церкву, щоб наступного дня правити першу Літургію.
Це був перший храм за всю історію села і єдиний греко-католицький храм на Полтавщині — причому не в обласному центрі, де наша громада користується гостинністю римо-католиків, не в 10 інших парохіях, де відправи здійснюються у приватних помешканнях, а саме в цьому крихітному віддаленому селі, де залишилась усього одна греко-католицька родина. Хіба ж не казав Ісус, що залишить 99 овечок і піде шукати одну? Можливо, для цієї родини Бог має свій великий план.
Однією з перших дорослих відвідувачів храму, яку священик запросив просто з вулиці, була жінка у не вельми тверезому стані. Більшість жінок села так заливали своє горе — чоловіків-алкоголіків. Цей жест отця нагадав мені Христа, Який не цурався кривих, хворих, повій та митників. Проблема алкоголізму тут відчувається особливо гостро: навіть діти спершу пошепки, а потім і вголос просять: «Давайте помолимося за те, щоб мій татусь перестав пити». І тут проявляла себе сила молитви, адже нашою метою було засвідчити живого Бога, до Якого можна звернутися в будь-який момент.
У церкві вперше дзвенить гучне дитяче «Господи, помилуй!» Вони такі, як усі діти: нечемнюхи і забіяки, зболені алкоголізмом своїх батьків; вони часто не вірять, що християнську мораль можна втілити у життя. Проте інколи ці діти настільки запалюють своєю щирістю й теплотою, що самі стають зразками моральности. Я вчилася покори у 7-літньої Маринки, яка при підготовці до сповіді задумливо сказала: «Я знаю, у мене багато гріхів». Я вчилася відповідальности у 12-літнього Олега, який, давши слово, ніколи не ламав його. Я вчилася набагато більше, ніж віддавала сама.
Під час євангелізації, звісно ж, були проблеми: байдужість і апатія молоді, недовіра старшого покоління, а часом і наклепи на нашу Церкву. Хоч не зрозуміло, про яке протистояння чи прозелітизм може іти мова, якщо на весь район у радіусі 60 км є лише одна православна церква? Хай хтось буде греко-католиком, хтось православним, але головне — щоб люди повірили в Бога, побачили, що Він живий. Труднощі були, але їх ми долали молитвою. Можливість провадити літургійно-молитовне життя була неоціненною, за що дякую місцевому пароху о. Андрієві. Саме молитва давала нам силу встояти тоді, коли чисто по-людськи вже опускалися руки.
Що вразило? Це надзвичайна гостинність, доброзичливість і християнська любов наших греко-католицьких священиків. Живуть вони та їхні сім’ї, як підпільна Церква: малі парохії, 2-3 гривні на тацю в неділю, атеїстичне середовище. Але віра у цих священичих сім’ях сильна. Живуть тим, що Бог пошле. Часто це протягом тижнів і місяців гречана каша, яку пожертвував «Карітас» і яку їмость Вероніка готує у різних видах: і з підливкою, і як гречані котлети.
Одного вечора в час грози на заняття прибігли, спізнившись, дві дівчинки і навперебій почали ділитися своєю радістю: »Дощ застав нас у дорозі, ми почали молитися «Отче наш», і злива майже спинилася!» Це живе свідчення стало чи не найбільшою втіхою євангелізації. Навчіть дітей молитися! На нас лягає обов’язок тих матерів та батьків, які через атеїстичне виховання самі не отримали дару віри і не спроможні привести своїх дітей до Бога. Коли вчиш дитину хреститися — відчуваєш у собі духовне материнство. Особливою втіхою було те, що наприкінці євангелізації п’ятеро діточок пішло до першої сповіді і святого причастя. Цього літа вони вперше зустріли Ісуса, це літо стало для них іншим — літом з Богом. На таку зустріч чекають і тисячі їхніх ровесників з Донеччини, Полтавщини, Харківщини, але також і зі Львівщини, Тернопільщини...
Над рівнинним полтавським селом світить сонце. До уст самі схиляються вишеньки, рум’яніють достиглі абрикоси, на деревах щебечуть невсипущі пташки, пахне сіном — сільське життя квітне у своєму різнобарв’ї. Скільки таких сіл на нашій Україні: працьовитих, квітучих, плодовитих — і водночас мертвих, спраглих Слова Божого! Прийдіть сюди, пастирі; прийдіть сюди, монахи; прийдіть сюди, миряни. Прийдіть, «хлопці й дівчата, старі разом з юнацтвом» (Пс. 148:12) — запущені сади людських сердець уже давно чекають на вас. Прийдіть сюди, діти Христові, і принесіть плід Духа.
Прилети сюди, Голубе віри! Сповни молоді серця любов’ю чистою, правдивою; завітай до сердець чоловіків і знищ у них змія алкоголізму; прийди до хворих та засмучених і утіш їх. Запали, Душе Святий, і наші серця та вклади в наші уста свідчення, щоб через наші слова Твій вогонь запалював кожне серце. Вчини так, щоб, досвідчивши Твою силу і любов, ми не тримали цей скарб лише для себе, а несли далі — до наших братів і сестер по всій нашій Батьківщині.
Ірина КУЛЬЧИЦЬКА-ЖИГАЙЛО