Зі священиком Андрієм Чировським я зустрівся цього року двічі. Спершу заочно — про нього як про свого духівника згадували Патріція та Джордж, волонтери-викладачі літньої англомовної школи УКУ, що прибули в Україну зі штату Арізона. Обоє вони, пройшовши складний шлях пошуку своєї Церкви — після досвіду життя у протестантських спільнотах та Римо-Католицькій Церкві — врешті-решт стали вірними Української Греко-Католицької Церкви, хоч не мають ані краплинки української крови.
Друга, вже безпосередня, зустріч з о. Андрієм відбулась у Львові в кінці серпня під час першого з’їзду молодих богословів «Каірос». В авдиторії, де розмістилося близько двох з половиною сотень представників нового покоління богословів УГКЦ, що з’їхалися з різних куточків світу, його відрекомендували як єдиного доктора боголов’я, якого Українська Католицька Церква мала у Сполучених Штатах Америки в 70-х роках минулого століття. Коли я назвав о. Андрієві тему нашого інтерв’ю: «Неукраїнці в Українській Католицькій Церкві», то з ледь помітної зміни виразу його обличчя зрозумів, що йтиметься про речі, які отець глибоко пережив у своєму житті і які, мабуть, не раз завдавали йому болю — як священикові та українському патріотові.
Кор: Отче Андрію, Українська Греко-Католицька Церква впродовж століть виробляла свою ідентичність, базовану також і на національному підґрунті. Сьогодні вірними цієї Церкви чимраз частіше стають люди, які не є українцями за походженням. Чи не становить це загрозу для ідентичности цієї Церкви?
Ми приймаємо всіх, хто хоче прийти до нашої Церкви. Це щось подібне до того, як родина приймає до себе нового члена. З одного боку, всій родині треба зробити зусилля, щоб його прийняти, а з іншого — і він мусить пристосуватися до способу життя цієї родини, її традицій... Наша Церква є сильною родиною. Я не вірю, що представники інших рас чи національностей можуть завдати шкоду її ідентичності. Хоч є прецеденти, які можуть спонукати нас до такої думки. Скажімо, лефевристи залюбки приходять до наших церков в Америці та Канаді.
Кор: Які їхні мотиви?
На освячення святих Дарів ми промовляємо не «за вас і за всіх проливається», а «за вас і за многих...». Уживання нами церковнослов’янських слів у богослуженні свідчить для лефевристів про те, що наша Церква не пішла, як вони називають, «мильною дорогою Другого Ватиканського Собору». Є чимало випадків, коли вони старалися перебрати на себе провід над нашими парохіями. Плоди їхньої жертовности часом стають такими спокусливими для деяких греко-католицьких священиків, що вони починають забувати про тих своїх парохіян, які були під їхньою опікою вже віддавна. Часом лефевристи просто-таки пхаються на чільні позиції в парохії, не зрозумівши природи нашої Церкви. Дехто з них каже: «Я ходжу до вашої Церкви тому, що не люблю молитися вуличною англійською мовою. Натомість мене дуже підносить ваша служба українською». Зрозуміла річ, що це нездорове явище — вибирати собі Церкву за критерієм мови богослужіння, якої не розумієш. Це той випадок, коли «чужинця» треба остерігатися. Але це не тому, що він є чужим за національним походженням, а тому, що він своєю позицією — може, не свідомо — спричиняється до руйнації властивого Церкві порядку речей.
Кор: І все ж назва «Українська Греко-Католицька Церква» свідчить ледь не про національний критерій членства у цій Церкві...
Багато людей, зокрема в Америці та Канаді, за цією назвою вбачають певний ґатунок католицтва для українців. З точки зору богослов’я, таке трактування є абсурдним. В одній зі своїх статей на цю тему я назвав такого роду думання «єрессю». На цю публікацію негативно відреагували саме ті, хто справді вважав, що наша Церква — тільки для українців. Для мене це стало ознакою того, що проблема таки існує. Така назва Церкви передає помилкове розуміння певною частиною Божого люду природи Церкви. Сьогодні існують різні пропозиції щодо зміни назви Церкви, зокрема «Київська Католицька Церква», «Католицько-Православна Церква» тощо. Кожна з цих назв має частку рації. Так, назва «Католицько-Православна» не дозволяє уживати обидва ці слова у звичному сьогодні конфесійному сенсі, а радше передає властивий їм зміст, вироблений у першому тисячолітті християнства, коли бути католиком чи православним означало не віддаватися на поталу гностичним віруванням тодішньої доби. Шукаючи назву Церкви, ми насамперед думаємо про таке формулювання, яке не відлякувало б людей.
Кор: Чому це стає таким актуальним саме зараз?
Ми лише тепер робимо свої перші кроки в напрямі місійної праці. Треба пам’ятати, що починаючи від Берестейської унії й аж до Другого Ватиканського Собору східним католикам не було дозволено провадити місійну діяльність. Їм не можна було йти до інших народів. Після Другого Ватиканського Собору ситуація змінилася. Але тільки на початку ХХІ ст. ми бачимо, як зростає місійний потенціял нашої Церкви.
Кор: Чи це означає, що Київська Церква дотепер не мала відповідного місійного потенціялу?
Цей потенціял був. Наведу Вам такий приклад. У Канаді є місійний чин отців-облятів Непорочної Діви Марії. Чимало з них свого часу провадили місійну працю на півночі Канади, серед інуїтів (цей народ називають також «ескімосами».) На думку отців-облятів, наша Церква підходить для такої праці. Чому? Бо неодружених священиків інуїти трактують як парубків. Згідно з їхнім світоглядом, ділитися своїм досвідом чи давати духовні настанови може лише мужчина, який має жінку й дітей, уміє дати лад своєму подружньому життю. Одружене священство в середовищі УГКЦ, як вважають отці-обляти, найкраще підходить для місійної праці серед інуїтів... Відомо, що на Алясці серед цих племен працювали місіонери з Російської Православної Церкви. Але тепер, коли почали досліджувати обрядовість Аляски, вияснили, що ті місіонери, які прибули на Аляску під хоругвами російського православ’я, насправді були з України.
Кор: На чому ґрунтується такий висновок?
На тому, що інуїти Аляски ходять на Різдво від хати до хати з колядою та звіздою. Сьогодні у світі відомі два народи, які це роблять: українці та ескімоси. Традиційна українська коляда «Бог предвічний» звучить на просторах Аляски мовою юпик та деякими іншими мовами тамтешніх народів. Отже, ми маємо місійний потенціял. Хоч наша Православна Церква не могла провадити місійну працю від свого імени, але робила це бодай від імени Російської Православної Церкви. Греко-Католицька Церква не могла йти на місію, тому що такого роду праця була зарезервована для латинників. Другий Ватиканський Собор це змінив. Тепер усі священики і всі миряни повинні виробляти в собі готовність служити там, де Церква їх потребує.
Кор: Як ви оцінюєте готовність нашої Церкви до місійної праці?
Коли Другий Ватиканський Собор зняв перепони для місійної праці нашої Церкви, ми якось самі почали відступати — через перенаголошення на національному аспекті. Це можна зрозуміти, адже йдеться про бажання багатьох завдяки Церкві зберегти національне життя народу, на яке звідусіль чигають небезпеки, яке піддається руйнації і стоїть перед загрозою цілковитого знищення. У цьому контексті Церкву сприймали як останній бастіон захисту національного. Але щораз більше людей розуміють, що Церква не може себе ідентифікувати з жодним етносом. Київська Церква представляє собою певний спосіб богословлення, богопоклоніння, спосіб управління Церквою, спосіб освячення особи та спільноти. Вона представляє спосіб життя, а не належність до певної національности.
Кор: Чи свідчить нездатність Церкви до місійної діяльности про стан, у якому вона перебуває? Як Ви оцінюєте, з огляду на це, сучасний стан Київської Церкви на тлі різних періодів її розквіту та занепаду?
Дехто любить дивитися на Княжу добу як на золоту добу київського християнства; дехто вбачає цю золоту добу в XVII ст. , а дехто — в часах правління Митрополита Андрея. Але коли я бачу понад 200 богословів нашої Церкви на конференції «Каірос», то розумію, що ця золота доба лише наближається. Ми сьогодні маємо колосальні можливості для розвитку нашої Церкви — можливості навіть не так для кількісного зростання, як для внутрішнього її скріплення, духовного становлення як позитивного чинника в сучасному світі. У молитві «Боже великий, єдиний» ми просимо, щоб Господь дав нам добру освіту. Тепер ми розуміємо, що маємо Слово для вжитку не тільки між українцями, а й між іншими народами. І це не тому, що нами керує якийсь тріюмфалізм. Що ми маємо — так це шанс випередити інших своїм служінням. У нас є потенціял для цього, є люди. Господь каже: «Де двоє чи троє зібралося в Моє ім’я — там Я серед них». Вони, ці двоє-троє людей, справді мають доступ до Христа, але ефективність їхньої праці у світі, у поширюванні Царства Божого на землі є набагато меншою від ефективности Церкви, яка має запас людей.
Кор: Що Ви маєте на увазі, коли кажете «запас людей»?
Те, що Церква має вдосталь не тільки тих талановитих і мудрих провідників, які оживляють усі сфери її життя, а й додаткових людей, якими може ділитися з іншими народами і ширити Боже Царство до краю землі. Я думаю, що ми перебуваємо на грані того перелому, коли цей запас людей буде в нашій Церкві — причому не тільки за рахунок українців. Вже сходить сонце тої золотої доби. Хоч те мучеництво, через яке перейшла наша Церква, було страшним, але воно стало життєдайним. Христос перетворює страждання у перемогу. Знаючи наш біль, Він хоче перетворити його у радість.
Кор: Попри «запас людей» у нас також є запас суперечностей між цими людьми — суперечностей, які з’їдають людський ресурс Церкви.
Це правда, але правдою є й те, що у нас нема поважних єресей: ані догматичних, ані моральних. Не чути голосів якихось богословів, які виступають, скажімо, за аборти, гомосексуальні подружжя чи якісь інші явно аморальні речі. Ми таких проблем не маємо. У нас є багато дрібничкових суперечок щодо того, куди кадити, які слова у молитві уживати, клячати чи стояти тощо.
Кор: Одна з цих суперечностей — питання щодо місця неукраїнців в УГКЦ.
Наша Церква для українців завжди буде домом. Але навіть якщо прийдуть до нас представники інших народів чи рас, ми не згубимо Церкви як дому. Господь не допустить, щоб той народ, та культура, та мова, які зазнали тотального гоніння, були знищені внаслідок відкритости на християнський універсалізм. Якщо вже сатана нас не знищив — хіба можна очікувати знищення від милосерднього Господа? Богу дякувати, український народ зрозумів, що нас багато і нас не подолати... Коли була загроза зникнення української нації, можна було зрозуміти старання людей зробили з Церкви такий собі державний сурогат: «Через патріярхат нашої Церкви ми вийдемо на міжнародну арену» тощо. Тепер Церква не мусить бути чимось типу сурогату держави, бо ми вже маємо українську державу. Тепер вона може спокійно виконувати заповідь Христа: «Ідіть і навчайте усі народи».
Кор: Під час літньої англомовної школи УКУ я познайомився з двома неукраїнцями — Патріцією та Джорджем з Арізони, які, між іншим, завдячують також і Вам те, що змогли розкрити для себе скарбницю Східної Церкви і нині є членами української греко-католицької громади в Арізоні. Яким, на Вашу думку, є той скарб, що його приносять зі собою в нашу Церкву ці неукраїнці та багато інших?
Вони привносять у нашу Церкву запал. Адже вони знайшли те, що дає велике щастя їхній душі, і вони хочуть поділитися цим щастям з іншими. Я сказав би, що вони є найбільш переконаними членами нашої Церкви. Вони прийняли велике рішення, відвернулись від того життя, яким жили раніше, і виявили бажання жити новим життям. Ці люди мають енергію, закохані в цю Церкву й готові служити їй на найвищих і найнижчих позиціях.
Чому вони знайшли свій Божий дім у нашій Традиції, а не в тій, де були їхні діди та прадіди, ми не розуміємо. Це містерія. Ми не знаємо, що діється в їхніх серцях. Вони більше люблять нашу Церкву, ніж ми самі її любимо. У це часом важко повірити. Українців з їхньою Церквою часом пов’язує проста лояльність до своїх предків, які також належали до цієї Церкви. Причини того, чому неукраїнці хочуть бути в цій Церкві, інші. Хтось приходить через красу обряду... Я маю студента-докторанта. У ньому нема жодної краплі української крови. Він був англіканцем, пізніше перейшов до Римо-Католицької Церкви, а потім сталося так, що він відвідав одну греко-католицьку церкву в Канаді. Після того сказав мені: «Без тієї краси я вже не зможу жити». Тепер він є повноцінним членом нашої Церкви, вивчає богослов’я, хоче служити цій Церкві, залюблений у неї.
Багато є серед православних і католиків тих, хто вважає нашу Церкву таким собі непорозумінням і бажає нашого зникнення з лиця землі. Але за кожного такого противника ми маємо одного або й кількох залюблених у неї (як-от цей хлопець, про якого я розповів). Вони готові всіляко послужити їй і вже служать із чистими руками і відкритими серцями.
Хтось приходить до нашої Церкви через її злуку з престолом апостола Петра. Інші люди кажуть: «Я хочу належати до вашої Церкви, бо вона є Церквою мучеників». Іншим подобається те, що наші парохії порівняно невеличкі. Я знаю одну римо-католицьку парохію в Новій Арізоні, яка нараховує 29 тисяч парохіян. І це при тому, що в їхньому храмі служать тільки два священики. Наші парохії переважно дуже маленькі. Люди знаються між собою. Є багато в нас таких парохіян, що виросли у протестантських родинах, але чомусь там свого щастя не знайшли. Запізнавшись із нашою Церквою, вони сказали собі: «Я тут хочу бути». Зрештою, є українці, які знаходять себе у протестантських спільнотах чи Римо-Католицькій Церкві. Ми не можемо остаточно зрозуміти, чому так стається.
Розмовляв Петро Дідула