* Уривки з доповіді, виголошеної на конференції нового покоління богословів УГКЦ 30 серпня 2005 року у Львові.
Особливості суспільних завдань богослова починаються вже від моменту його фахової спеціялізації. Якщо майбутній педіятр готується лікувати недуги дітей, а майбутній хірург — видаляти пухлини, то на патриста не чекають особливі «патристичні» недуги суспільства, а на догматика — «догматичні». Спеціялізація богослова — ніби для його внутрішнього вжитку, а назовні, для суспільства, він має бути таким собі «сімейним лікарем», який орієнтується в усіх недугах людського духу і вміє відразу поставити досить точний діягноз. Якщо богослов перенесе свою вузьку спеціялізованість назовні, у широкий світ, станеться те, про що з сумом згадував Патріярх Атенагор: «Я бачу лиш істини, часткові, обрізані, які опинилися часом не на місці і претендують на те, щоб вловити в собі невичерпну таїну».
Богослов — це людина, яка знає, що поняття «мовчазного Бога» є одним із найбільших засліплень людини. Бог промовляє до нас через кожен феномен життя, починаючи від світил, які поставлені на небесній тверді, «щоб відділяти день від ночі й бути знаками для пір року» (пор. Бут. 1:14), і закінчуючи дивом найменшої зеленої бадилинки, за тендітною структурою якої записана певна формула світобудови. Отож богослов — це власник «камери нічного бачення»: там, де інші бачать глуху темінь, він відслідковує жвавий рух, спалахи емоцій, буяння життя. Він ще й перекладач з тої єдиної мови, яку не вчать на жодному філологічному факультеті, хоч саме вона є тією прамовою, що її зреклися будівничі Вавилонської вежі. Якщо богослов не буде постійно декодувати цю таємничу мову, то суспільство невпинно будуватиме нові гордовиті вежі, муруючи їхні стіни не з «живого каміння» віри, а з сізифового «каміння» ілюзій.
Проте богослов, аналізуючи Божі закони світопорядку, не тільки ставить діягноз суспільним недугам; часом він привносить у це суспільство свої власні немочі. Як відомо, Атенагор, блискучий богослов, був досить критичним щодо своїх колег і хотів не так «утопити всіх богословів у Босфорі», як «зібрати їх на острові, і щоб там було чимало шампанського й ікри»… Вслухаймося в його пронизливо відверту мову: «Найбільше відштовхує мене у богослов’ї гордість від усвідомлення своєї правоти, яка з догмата, а то й із Самого Бога творить зброю, що падає на голови інших. […] Богослов — це людина, яка залягла в обороні, на яку нападає страх, яка хоче, щоб правота завжди була на його боці, а не на чиємусь». Мені не під силу розгадати, що в цій біді первинне — гординя богослова чи його страх. Справедливими можуть бути обидва варіянти, які підживлюють одне одного. Проте «спільним знаменником» тут є слово «правда», на якому християни спотикаються вже дві тисячі літ. Відчуття, що Бог об’явив перед нами Свою Правду, — це дивне, душевно розкішне почуття. І ми справді володіємо істиною у вірі. Але багато богословів зупиняється на почутті такого володіння правдою, перестаючи шукати її. А зупинившись у цьому пошуку, богослов втрачає спроможність будувати правду, здійснюючи добро.
Так творче, живе богословлення редукується до архівно-музейного володіння правдою — каталогізованою, проштемпельованою, а тому мертвою. Суспільні наслідки цього є страхітливими. Світ такого богослова, за словами того ж Атенагора, — «це пандемоніум єресей. Він бачить їх скрізь, за винятком, звичайно, самого себе…» Тому шукання правди для нього перетворюється на прискіпливе й натхненне шукання єресей. А в результаті довкола себе такий богослов будує не царство правди, яка струменить радісним світлом і просвічує темряву Князя облуди, а чагарі ідеологізованих догм, у яких розтерзана правда губиться та хиріє. Чи треба вам, молодим українським богословам, наводити для ілюстрації сказаного назви епох, богословських напрямів чи конкретні імена? Чи треба доводити, як страждають від цього людина, Церква, суспільство?
Справжній богослов — це богослов смиренний, який не перестає дивуватися незбагненності Божої правди. Ніби добрий диригент хору, він пам’ятає, що час від часу треба витягувати з кишені камертон, аби впевнитися в тому, що хор не «з’їхав» з тональности. Для богослова ж опорною нотою є нота любови. Жодна богословська доктрина не сміє применшувати в суспільстві міру любови, бо тим самим вона автоматично применшує міру втіленої правди. Адже правдою не можна рубати, як мечем, бо від цього кривавиться друга її іпостась — любов. Отож, якщо в душі богослова присутня смиренність, то навіть єресь він зуміє засудити так, щоб у цьому торжествувала християнська любов.
Все це стосується богословів будь-якої країни. Проте український богослов, схоже, був в історії особливо люблений Богом, бо завжди міг прикласти до себе відомі Господні слова: «Кого Я люблю, тому докоряю й караю того» (Од. 3:19). Руйнація українського богослов’я була ретельною і методичною. Важливо, однак, зауважити, що випробування, які посилає Господь своїм улюбленим, дуже часто обертаються Його благословенням. Нас, українців, постійно відсікали від головної течії людської цивілізації — і це безсумнівна кара. Проте чи не оберігав нас таким чином Бог від надмірного захоплення тими ілюзіями, якими вимощено магістральний шлях людства? Широкі парадні двері людської цивілізації здебільшого були закритими для нас — то це покарання чи, може, спонукання, щоб око наше не ковзало бездумно по євангельській настанові: «Входьте вузькими дверима, бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять» (Мт. 7:13)?
Отож, Господні діла дивні, але не жорстокі. Чи не є Помаранчева революція знаком для українських богословів, що дух українства вже визрів, але ще потребує словесного окреслення, концептуальної огранки? Українство загалом і Церкви зокрема відчайдушно шукають свою модерну ідентичність. Більшість наших нинішніх проблем походять від того, що ми не знаємо, ким ми є. Ми хвалимося київським благочестям, але чи можемо подати його світові у чітких і зрозумілих термінах? Чи не є це першочерговим завданням сучасних українських богословів? Утім, мало відповісти на запитання: «Хто ми?» Важливо також замислитись і над іншим: «Для чого ми?» Якою мала б бути пропозиція християнського Києва для сучасного світу? Чим вона може привабити новітню цивілізацію, не створюючи враження про якісь суто політичні свої амбіції?
Молодий український богослов мусить ставити перед собою максимально високі завдання. Якщо він цього не зробить тепер, то в поважному віці його обрії можуть бути мізерними. Бог обов’язково благословить його висоту поривань і допоможе йому зростити добрі плоди.
Чи відчувають молоді богослови, що в їхніх руках — засіб спасіння глобалізованого світу? Адже світ, вражений духовною кризою, не порятують ні політики, ні економісти. Недуга духу є первинною, і саме вона породжує всі інші цивілізаційні недуги. Тому можна вишикувати таку логічну послідовність: (1) останньою революцією в житті людства буде тотальна революція духу; (2) богослов’я є наукою про дію законів Духа; (3) отже, останньою революцією у сфері науки буде революція у богослов’ї.
Інформаційне суспільство виявляє надто велику прірву між технологічним прогресом і моральністю людства, щоб протривати в історичному сенсі довго. А Господь надто любить Своє творіння, щоб кінець цього світу означав смерть духу загалом. Місце богослов’я у подальшому розвитку духу є визначальним, бо воно, якщо порівняти з іншими науками, також може сказати про себе: «Я — альфа й омеґа, початок і кінець, перше й останнє» (пор. Од. 22:13). Богослов’я дало початок усім наукам, і воно ж завершить цикл наукового пізнання світу, бо — хай там що — це пізнання, по суті, завжди було пізнанням Бога через розсіяні Ним зерна Слова.
Проте якому богослов’ю і якому богослову під силу завершити собою згаданий пізнавальний цикл? Цілком очевидно, що богослов’я, яке лише мурує ті перегородки, що, як відомо, насправді «не сягають Неба», цього завдання не виконає. Очевидно також, що богослов, який вдовольняється сяйвом одного пера Жар-птиці, не прагнучи піймати всю оту дивну небесну Птаху, казкового царства собі не завоює. Щоб перемогти, він мусить спершу знайти скриню, а в ній — зайця, а в зайці — качку, а в качці — яйце і лише в ньому — богословський ключ від невмирущих проблем людського суспільства. Зло недарма викорінювало богослов’я, бо саме в ньому — ключ. Але, як твердив мій улюблений порадник Патріярх Атенагор, «справжнє богослов’я вимагає перевтілення всього нашого єства, воно випливає з метаної, щоб бути довершеним у любові».
На світлині: Мирослав Маринович з учасниками акції «Різдво разом».
Мирослав МАРИНОВИЧ