Історія зі «втручанням» Константинополя у церковну ситуацію в Україні знаходить своє продовження у публікації в тижневику «Дзеркало тижня» за 1 жовтня («Християнський світ чекає на врегулювання статусу українського православ’я, а Вселенський Патріярхат готовий сприяти цьому»). Інтерв’ю із владикою Іларіоном (Рудником), єпископом Константинопольського Патріярхату, який опікується православними українцями на Піренейському півострові, розкриває деякі аспекти того канонічного процесу, в якому бере участь Вселенський Патріярх в Україні. Саме на владику Іларіона покладено обов’язки провадити діялог Константинополя з українською владою. «Майбутнє українського православ’я без змін його канонічної іпостасі несе фатально загрозливі наслідки для православ’я як тисячолітнього релігійно-культурного чинника самоідентифікації української нації», — переконаний владика Іларіон. Разом з тим, він стверджує, що Вселенська Патріярхія відчуває свій обов’язок Матері-Церкви «сприяти подоланню тимчасових розділень українського народу та надати відповідний статус українському православ’ю». Детальніше з цим інтерв’ю можна ознайомитися на веб-сторінці тижневика за адресою: http://www.zn.kiev.ua/ie/show/566/51368/
Один з активних мирян Російської Греко-Католицької Церкви, редактор сайту «Православні католики» Павло Парфєнтьєв ставить під сумнів достовірність закидів Московської Патріярхії з приводу перенесення осідку Глави УГКЦ до Києва. У статті, яка з’явилася на російському сайті «Portal-credo.ru» «Свой — чужой», він стверджує, що МП використовує історичні міти і перекручує факти. «Можна припустити, що це перекручування фактів розраховане на те, що росіяни досить мало знаються в цій області, а католицькі єрархи промовчать і не вкажуть на неправдивість цих тверджень, керуючись політичними поглядами або остерігаючись переслідувань». В МП посилаються на «етику міжцерковних відносин», хоч ніхто норм цієї етики не встановлював. Зокрема, Московська Патріярхія часто звинувачує Ватикан і УГКЦ в порушенні канонічних територій. Але, як зауважує П. Парфентьєв, «канонічні кордони можуть існувати тільки між Церквами, які перебувають у повноті спілкування... Твердження про існування територій, що належать Церквам, які не перебувають у такому спілкуванні, — це канонічний та історичний абсурд». Також абсурдним вважає російський греко-католик твердження РПЦ про недопустимість існування «паралельних єрархій». Він звертається до РПЦ з питанням, як у такому разі можна пояснити існування на канонічній території Ватикану західноевропейських єпархій РПЦ? Парфентьєв вважає слова Патріярха Алексія ІІ, що після ліквідації УГКЦ Сталіним Московська Патріярхія здійснювала духовну опіку над вірними греко-католиками, особливо цинічними. Цю статтю можна знайти за адресою: http://portal-credo.ru/site/?act=monitor&id=6884
У своїй статті «Ющенко, якого ми не знаємо» заступник головного редактора журналу «Сучасність» розглянув релігійність Президента України як особливий феномен, який визначає його дії, керує його особою. «Віктор Андрійович Ющенко — це справді віруюча людина, практикуючий, воцерковлений християнин, який при цьому не обмежується тільки зовнішнім ритуалом, а керується релігійними нормами й настановами у своєму внутрішньому, духовному і душевному житті», — стверджує автор статті.
На думка автора, саме це пояснює, що Ющенко залишається послідовним прихильником ненасильницького розв’язання усіх суспільних конфліктів, віддає очевидну перевагу моральним чинникам і моральному осудові перед формально-юридичною судовою процедурою, надзвичайно відданий родинним цінностям. Навіть у принципі «кумівства», який, на думку багатьох критиків Ющенка, покладений в основу добору осіб на найбільш відповідальні посади у державі, автор вбачає християнське коріння. «Кум для Ющенка — це не людина, з якою добре пити чарку, а хрещений батько його, Ющенка, дітей, це людина, з якою довічно встановлений містичний, духовний і душевний, метафізичний зв’язок. Це той, кому ти можеш і мусиш беззастережно довіряти, це найнадійніший друг. Тому цілком логічним став вибір для призначення на високі посади тих, хто є хрещеними батьками і матерями дітей Віктора Ющенка», — стверджує автор.
На завершення своїх роздумів автор ставить риторичне запитання: «Добре чи погано, що Українська держава має свого першого щиро релігійного лідера? І чи не надто дорого може обійтися практичній політиці стиль діяльності Віктора Ющенка, який виглядає, погодьтесь, чужорідною постаттю у своєму найближчому політичному оточенні, де меткі хлопці, схоже, добре зрозуміли, на чому саме можна зробити добрий бізнес?»
Загострення політичної ситуації в Україні у зв’зку з відставкою уряду Тимошенко виявило доволі хистке становище української преси. Зациклившись на аналізі політичних та й просто особистих суперечностей в оточенні Ющенка, більшість видань просто-таки заблукали між двома соснами, не знайшовши просвіту для надії. З більшости публікацій випливає, що Україна за багатьма якісними показниками скотилася до рівня, що передував Помаранчевій революції а подекуди ситуація й погіршилася. В цьому, звісно, журналісти не були оригінальні; вони лише досконало передали приголомшливе розчарування, яке опанувало настроями найрізноманітніших суспільних верств. Віднайти у перебігові подій певні закономірності, вияснення яких неминуче створює обшир для надії, спромоглися лише поодинокі видання. Причому перелік авторів, які старалися бодай частково розвіяти густий туман безнадії, вмістився б на пальцях однієї руки. Особливої уваги заслуговують публікації Мирослава Мариновича, директора Інституту релігії та суспільства УКУ, який за останній місяць дав з десяток інтерв’ю для різних радіо та телекомпаній, газет і журналів («Ратуша», «Дзеркало тижня», «Експрес», «Львівська газета», радіо «Ман», український діловий тижневик «Контакти», «Форум нації» тощо). З його інтерв’ю і статей випливає, що п. Маринович знаходить у сучасній політичній ситуації в Україні щось таке, що свідчить про позитивний розвиток подій. Подамо лише деякі знакові твердження автора: «Нині ми стали на реалістичну позицію, бо зрозуміло, що так швидко, як би хотілося, змін не відбудеться. Якби цього струсу тепер не сталося, через рік-другий ми могли б мати суттєве поверення України до кучмізму»; «Ця команда (команда політиків, що прийшли у високі кабінети просто з Майдану — Ред. ) була тим зерном, яке мусило вмерти, щоб дати багато плоду. Можливо, лише зараз ми матимемо реальну владу і реальну опозицію, які діятимуть на помаранчевій території. Тепер я вже не припускаю, що опозиційні сили, які виросли з зерна Майдану, продаватимуть Україну наліво й направо, як це робив Кучма».
