Визнання патріярхату УГКЦ на тлі ситуації, що склалася в Бучацькій єпархії.
Про конфлікт у Бучацькій єпархії журнал “Патріярхат” уже писав (ч. 1, січень-лютий 2004 року). Нагадаю, що редакція не проводила свого власного журналістського дослідження, а тому базовим для попередньої і для цієї публікації було рішення трьох комісій, які більше року незалежно одна від одної вивчали ситуацію в Бучацькій єпархії.
Комісії дійшли висновків, на підставі яких Синод єпископів УГКЦ “доручив Владиці Іринею (Білику) скласти повноваження”. Коментарі п. Роми Гайди і п. Мирослава Мариновича мали на меті продискутувати не так суть конфлікту, як причину звернення Синоду єпископів УГКЦ до Римського Апостольського Престолу у справі призначення Апостольського адміністратора для Бучацької єпархії. Чому Синод єпископів в одному випадку виступає за патріярхальний устрій Церкви, а в іншому – віддає Римському Престолу ініціятиву призначення апостольського адміністратора для Бучацької єпархії, і тим самим ставить під сумнів послідовність своїх намірів.
Розвиток подій у Бучацькій єпархії після згаданого вище рішення Синоду єпископів УГКЦ примушує подивитися на справу патріярхату УГКЦ крізь призму готовности розбудовувати його за реальних обставин на нашій, “уже своїй землі”.
У листі до Глави УГКЦ (від 30 березня 2004 року) єпископ Іриней Білик, між іншим, пише: “Моїм обов’язком є повідомити Ваше Блаженство про моє остаточне рішення, що я виконую і буду продовжувати своє єпископське служіння як правлячий єпископ”.
Можливість такої відмови Патріярх Любомир передбачав. В інтерв’ю газеті “Арка” (№ 21 за 2003 рік) Глава Церкви говорить: “Синод єпископів УГКЦ зробив усе можливе, запропонувавши єпископові Іринеєві Біликові покинути цю єпархію. Але Синод не має повноважень вимагати цього від єпископа”.
Таким чином витворилася парадоксальна ситуація. З одного боку, Владика Іриней (Білик) перебуває в полі дії актуального Кодексу канонів Східних Церков, згідно з яким він може дозволити собі не виконувати рішення Глави і Синоду єпископів своєї Церкви, з іншого – він втратив підтримку Патріярха Любомира.
За цих обставин Владика Іриней (Білик) доволі гарячково розпочинає процес “закріплення” свого авторитету бодай у межах однієї Бучацької єпархії. Розуміючи, що від Синоду єпископів УГКЦ не можна чекати радісних для себе новин, Владика Білик від вересня 2003 року (тобто за місяць до Синоду) розпочинає процес ротації кадрів у єпархії. За короткий час єпископ змінив усіх тринадцятьох деканів. Саме в новому складі декани та віце-декани єпархії витворили лист-звернення, написаний у добре пізнаваному з радянських часів стилі “неодобрямс”. Звертаючись до Патріярха Любомира, декани і віце-декани заявляють: “Ми вимагаємо пояснення Ваших дій та Ваших листів... Ми однозначно засвідчуємо, що ми і ввірені нам деканати працюємо для добра Церкви і розвитку Бучацької єпархії під проводом правлячого єпископа Владики Іринея, заявляємо про всебічну підтримку рішень Владики Іринея та вважаємо за неприпустиме, щоб непослух і зневага єпископа та його гідности стали нормою в нашій Церкві”. (До речі, всі цитовані в цій статті документи редакція журналу “Патріярхат” отримала від священика з найближчого оточення Владики Іринея (Білика), який при зустрічі заявив, що “вже більше не може терпіти дух нелюбови, який панує в оточенні Владики Іринея”. Зі зрозумілих причин він не бажав назвати себе).
З одного боку, навколо Владики Іринея збираються вірні йому особи, з іншого – зазнають усіляких утисків ті, що йому неугодні. У ніч з 20 на 21 лютого посланці Владики Іринея (Білика) спробували фізично захопити приміщення, що належать громаді, яка після згаданого вище рішення Синоду УГКЦ відмовила Владиці Іринею Білику в послухові. “Ми ніколи не впустимо його до нашого приміщення. З вилами станемо в оборону нашої церкви”, – пишуть у листі до Апостольського нунція в Україні члени цієї громади.
Окрім цієї громади, яка переживає відкрите протистояння із Владикою, ще приблизно 45 громад (майже третина) Бучацької єпархії заявили про свій вихід з-під юрисдикції єпископа Іринея Білика.
Усе це вказує на те, що стіна між таборами зросла, можливість примирення стала ще більш ефемерною – вивітрився дух любови, дух довіри та взаємного прощення.
На тлі цієї ситуації краще зрозумілими стають ті реалії нашої Церкви, які дуже утруднюють поступ цілої справи патріяршого устрою Церкви. По-перше, Патріярх Любомир діє в межах того канонічного права, яке віддзеркалює римське розуміння Східних Католицьких Церков. Відповідно до цього розуміння деякі дуже важливі важелі влади від Патріярха передані Главі іншої Помісної Церкви – Римському Архиєреєві. Складається парадоксальна ситуація: у Ватикані мають вирішувати питання, матерія яких найкраще відчутна і знана якраз на місці. З цього огляду ситуація в Бучацькій єпархії стає прецедентом для перегляду деяких моментів чинного Кодексу канонів Східних Церков (ККСЦ). По-друге, у ситуації, коли канонічне право стає лише засобом для “упокорення” або підставою для уникнення справедливого суду, духовенство і вірні починають жити за законом “око за око, зуб за зуб”. Про це свідчить ситуація в Бучацькій єпархії. По-тертє, дискусія щодо того, хто має призначати апостольського адміністратора для Бучацької єпархії, виглядає доволі відірваною від реальних обставин нашого церковного життя. Адже ставлення до Римського Архиєрея як до єдиного і незамінного джерела справедливого суду має свої історичні підвалини. Виплекати таку ж довіру до глави помісної Церкви – вимагає великого терпіння і часу. І якщо це покликання на Святішого Отця справді може встановити мир у єпархії, то чи можна навіть у найменшій мірі ставити його під сумнів? По-четверте, ситуація в Бучацькій єпархії дає нагоду побачити ту велику прірву між тим, що бажане для нас, і тим, що можливо здійснити за реальних обставин життя Церкви. Цю лакуну важливо побачити не для того, щоб назавжди попрощатися з можливістю колись її подолати, а щоб вільно ходити по ній стежками віри, надії і любови, як апостол Петро ходив по водах Генезаретського озера. Хоч, мабуть, і нас очікує хвиля докору: “Маловіре, чого засумнівався?” (Мт. 14, 31) Лиш би не як підсумок усього життя…
Тим-то ситуація в Бучацькій єпархії – разом із болем – дає Церкві також нагоду краще зрозуміти суть патріяршого устрою, його значення і динаміку розвитку.
