320 осіб, які представляють різні чернечі чини, устави, згромадження УГКЦ, взяли участь у конференції монашества «Покликання і формація», яка проходила 5-9 вересня у приміщенні новозбудованої Львівської духовної семінарії Святого Духа. Серед них був і автор цієї статті.
Благословив мене Господь взяти участь у цьогорічній конференції монашества. Відбувалась вона у Львові, в Богословському центрі на Хуторівці. Приємно здивувала мене велика кількість монахів та монахинь. Спершу слово взяв отець-єзуїт Йосиф-Августин. У своєму виступі він торкнувся різних аспектів монашого життя, а особливо наголосив на тому, що настоятелі мають більше уваги приділяти особистому спілкуванню з кандидатами і старатися створити атмосферу довіри. На мою думку, головне в його доповіді — це те, що у монахів слід розвивати відчуття свободи та людської гідности. Він говорив про те, що страх, який зароджується від перенаголошування на таких аспектах, як послух і дисципліна, штовхає монаха у психологічне підпілля, і тоді він живе у двох різних світах: зовні старається догодити настоятелеві, а всередині залишається сам зі своїми проблемами.
На цій конференції особливо відчутною стала потреба у форумі, на якому можна було б поділитися тими проблемами, що визрівали впродовж десятиліть усередині монастирів, і постаратися зрозуміти, чого нам бракує, щоб виконувати волю Божу. А також якось більше стало відчутним бажання не замовчувати наболілих проблем.
Програма була дуже насиченою. Перед кожним наступним виступом голова звертався до доповідача зі словами: «А тепер за традицією святих отців ми звертаємося до тебе, скажи нам слово життя, Авва». Це був особливо зворушливий момент. У ньому розкривалося найголовніше: почуте на конференції — це не лише інформація для роздумів, а й пожива для душі.
Коли йшлося про формацію та виховання кандидатів, які приходять до монастирів, особливу увагу доповідачі рекомендували зосереджувати на тому, в якому психічному чи емоційному стані кандидат перебуває, старатися приділити йому більше часу, дати нагоду пізнати себе, здобути психічну та духовну рівновагу під проводом досвідченого духівника.
Головна ідея конференції — це також і проблема ідентичности монашества. Відчувалася атмосфера пошуку, зокрема пошуку відповіді на питання: чого Господь очікує від нас у сучасному світі? Обговорення у дискусійних групах засвідчили, що монаші спільноти переживають втрату ідентичности як способу життя спільноти, члени якої покликані любити одне одного. Йшлося, зокрема, про гостру потребу в тому, щоб настоятелі монастирів не забували, що люди, довірені їм, прийшли до монастиря не для того, щоб стати «фахівцями» з виконання різноманітних завдань, а щоб кожен міг відчути: він потрібен монастирю як особа, як людина, що знайшла у собі мужність дати ствердну відповідь на заклик Бога. Монастирі стали відкритими перед зацікавленим поглядом світу. Світські особи спостерігають, як вирішуються різні житейські справи у монастирі. І якщо вони вирішуються без належної любови і взаємного розуміння, то для них це може бути свідченням того, що Бог не може допомогти людині здобути душевний спокій і сердечну доброту.
Попри всю відкритість конференції щодо різного роду проблем, все ж у мене склалося враження, що багато присутніх так і не отримали відповіді на всі питання, які їх турбували, так само як не знайшли нагоди ними поділитися. Все ще відчувався брак внутрішньої свободи, щоб чесно подивитися на проблематику взаємин у монаших спільнотах. Під час праці в малій групі я висловив думку, що формація необхідна не для того, щоб оминати конфлікти, а щоб учитися вирішувати їх у дусі Євангелія і плекання людської гідности. Бог кличе людину до монастиря не для того, щоб вона потрапила у духовну порожнечу, і не для користи для суспільства, але насамперед щоб навчилася любити. Нема такої ідеї, задля якої можна було б переступити через живу людину і вимагати від неї жертви в ім’я цієї ідеї.
Відчувалося, що всі вже просто втомилися від вирішування різного роду проблем авторитарним способом за посередництвом страху. Прийшов час діялогу і відкритої дискусії — не для того, щоб зробити життя легшим, а щоб відродити атмосферу довіри і порозуміння. До речі, на конференції прозвучала пропозиція створити комісію для вирішення різних конфліктних ситуацій, до якої увійшли б фахівці з різних царин: психології, педагогіки тощо. На це було дано відповідь, що вже існує Патріярша комісія у справах монашества. Але, здається, вона не має відповідних повноважень і не бачить для себе саме цей напрям праці. Проте ми бачимо, як різного роду конфлікти, що визрівають усередині монаших спільнот, останні просто не в стані вирішити самостійно. На мою думку, якби така комісія взялася б вирішувати складні конфліктні ситуації і захищати права людини, можна було б говорити про те, що ми рухаємося до усвідомлення свого покликання в атмосфері довіри та братерської взаємодопомоги.
До наступної сесії монашого собору 2006 року, тема якого буде «Формація та ідентичність», ще чимало часу. Молитовне роздумування ще більше наблизить нас до розуміння того, для чого ми приходимо в монастир і чого очікує від нас Бог.
о. Пахомій КОВАЛЬОВ