Сердечно дякую Данилові за відгук на мою статю. Без запитань та зауваг писання на богословську проблематику здавалося б гуканням у порожнечу. Саме дискусія допомагає оцінити актуальність теми і сформулювати основні її риси.
Якщо уважніше перечитати мою статтю, то можна помітити, що я не заперечую іконостас і зовсім не пропоную його усунути; навпаки – застерігаю про небезпеки сакрального простору без вівтарної перегородки (див. другий з кінця абзац моєї статті). Висловлені мною зауваження стосуються радше відсутности богослов’я іконостасу.
Вівтарна перегородка почала наповнюватись іконами лише після іконоборчого періоду, а на іконостас у сучасному розумінні перетворилась тільки у XIV-XV ст. Таке пізнє походження, очевидно, й пояснює, чому святі отці (за винятком хіба що Симеона Солунського) обходять іконостас мовчанкою. Повторюю: саме у відсутності богослов’я іконостасу (а не в самому іконостасі) я бачу проблему і небезпеку, оскільки вважаю, що іконостас перетворився з місця Божого Об’явлення, з ікони Восьмого Дня, на звичайну стіну, сховок одних від інших.
Питання, висловлені Данилом у кінці його відгуку, є не менш актуальними, ніж проблема іконостасу. Усе це становить один великий поклик-виклик-заклик – як переживати й вимовляти цю незбагненну глибоку зустріч з Богом мовою сучасности. Тут не допоможуть самі лиш заклики повернутись до традиції, бо вони, своєю чергою, викликають низку інших питань: 1) Який саме історичний період розвитку нашої Церкви ми повинні вважати «часом автентичної традиції» — домонгольський, доунійний чи доватиканський? 2) Чи достатньо знаємо ми той чи інший період розвитку Церкви, аби можна було переконливо відтворити його в нашому часі? 3) Hаскільки доречним буде таке «музейництво» в умовах сьогодення? Чи не перетворимось ми на анахронічну спільноту (на зразок амішів чи старообрядців) за радикального повернення до певної «автентичної» традиції?
Отже, нашого подальшого осмислення потребують дві важливі теми: до якої традиції повертатись і як зробити це повернення вартісним для сьогодення?
Питання співвідношення нашого та правоcлавного богослов’я, а відтак і богослуження, заторкнуте Данилом, видається мені доволі делікатним з кількох причин. По-перше, не всюди Східні Католицькі та Православні Церкви перебувають у порозумінні між собою. Дуже часто ідентичність цих Церков вибудовується саме на підкреслюванні відмінностей. Звичайно, це утруднює виконання цитованої Данилом літургійної інструкції. По-друге, в останні десятиліття лише окремі Православні Церкви можуть тішитися високим рівнем розвитку свого богослов’я та богослужбової свідомости. Чимало цих Церков взагалі не розвиваються у богословському плані, надаючи перевагу догматичним пересторогам та канонічним заборонам. Думаю, що треба відверто визнати: українське православне богослoв’я, за небагатьма винятками, перебуває у кризі. Чи означає це, що ми в УГКЦ маємо чекати, поки православні брати вийдуть із неї, й лише тоді братися за своє східне богословлення? Думаю, що ні. Ми не можемо ні чекати, ні тим більше копіювати інших православних – хоча б тому, що наша Церква є не менш православною, ніж усі інші українські православні Церкви. І кров новомучеників ХХ ст. є найпереконливішим доказом правдивости нашої віри. Нам пора нарешті облишити традиційну греко-католицьку сором’язливість і почуття меншовартости (або «інакшости») щодо українського православ’я.
На закид в «обновленстві» відповім так: справді, цей рух свого часу більше зашкодив Церкві, ніж допоміг, однак причину його екзальтованої активности слід шукати саме в «музейницьких» тенденціях єрархії, в її небажанні бачити Церкву актуальною, вартісною для сучасности. Обновленство розвинулося через позицію, яку зайняв Собор РПЦ, що відбувся в 1905-1906 роках. Тоді на передсоборну комісію було винесено надзвичайно цікаві, доцільні й потрібні пропозиції. Вони, однак, не були вчасно реалізовані. Переспілі реформи вибухнули десятиліттям пізніше у формі обновленства і більше завдали шкоди, ніж принесли користь. Для нас ця сумна історія російських не-реформ може послужити попередженням та заохотою вглибитись у правдиве богослов’я, і не лише іконостасу.
