Чи туди спрямовуємо ми зусилля літургійної віднови?
Данило ҐАЛАДЗА
У січневому числі «Патріярхату» (2006 р.) Маркіян Філевич ставить хороше запитання: «Що нам робити з іконостасом?» Єдина проблема в тому, що питання спрямоване на іконостас – один із найстарших складників храму (принаймні в теорії) в наших церквах візантійського обряду і одну з найстарших речей, про яку має дбати сьогодні наша Церква.
У той час, коли наша церковна влада наполягає на тому, що «святі вівтарі не слід вважати такими, що вповні підходять для святкування Літургії, якщо у них немає власного іконостасу» (Ordo Celebrationis, § 6), і коли парохії в діяспорі врешті-решт встановлюють перегородки у своїх храмах, навряд чи на часі пропонувати їх знімати.
Тим більше Церква наголошує, що «у кожному зусиллі літургійної віднови слід брати до уваги практику православних братів, знати її, поважати її і не віддалятися від неї, щоб не підсилювати вже існуючий розділ, а радше докладати зусиль для поглиблення спільности та співпраці» (Конгрегація Східних Церков. «Інструкція до застосування літургійних приписів Кодексу Канонів Східних Церков», § 21). Коли єдність така крихка і навіть можливість діялогу сприймається як прорив, ми не повинні вдаватися до літургійної творчости за рахунок майбутньої єдности з нашими православними братами.
Отже, думаю, що перша пропозиція п. М. Філевича мусить бути негайно відкинута. Звертатися до тих, хто наполягає, що «бачити – це вірити,» означає забути Ісусову відповідь Томі: «Благословенні, хто не бачив, але увірував» (Йо. 20:29). Щоб пояснити пересічному віруючому, для чого «стояти в притворі і хреститися на кожній літанії», ми мусимо зрозуміти, що Євхаристія не є чимось, що можна виокремити і дослідити. Приносячи євхаристійний дар у Христі, цей пересічний віруючий виходить за межі притвору, чи нави, чи іконостасу, для того щоб увійти в Христа, Який сходить у світ на пасхальний престіл Царства. Цей образ, що його так гарно описує протоєрей Олександр Шмеман, є тим, що п. М. Філевич хотів би увести в практику у своїх інших пропозиціях щодо змін у літургійних рухах священства, тісно пов’язуючи їх з вірними і ведучи їх до пасхального престолу.
В той час, коли теоретично ця зміна просто означала б ритуалізацію цього євхаристійного богослов’я, на практиці вона підірвала б форму і ритм існуючої сьогодні літургійної молитви, накидаючи на неї якусь нову «мову.» Реформістський рух Російської Православної Церкви намагався ввести подібні зміни після революції 1918 року, але результат був плачевний, оскільки ніхто не зміг «спілкуватися», вживаючи цю нову модифіковану «мову.»
Щоб така зміна сталася у нашій Церкві, необхідно було б проконсультуватися зі знавцями церковної молитви – монахами і монахинями, які щоденно моляться годинами, але найважливіше – з тими рідкісними літургістами, які навчають у храмі через божественну службу і моляться в авдиторіях через поглиблення своїх знань у лекціях. Коли Церква виплекає і виростить таке покоління, ми зможемо адекватно зважити питання, що їх ставить Філевич. До того ж часу давайте ставити простіші запитання: «Що нам робити з відсутністю Вечірніх і Утреніх у більшості наших церков?»; «Що нам робити з відсутністю необхідних літургійних текстів і книжок для того, що ми спільно молилися?»; «Що нам робити з невіглаством наших вірних в основних питаннях християнської віри, молитви, літургії і життя Церкви?» Коли ми досягнемо цього рівня, розмовлятимемо тією самою мовою і втілюватимемо нашу молитву у цей світ, ми зможемо увійти в Христа, Який сходить у світ, досягаючи обожествлення.
