Чи можливий патріярхат за сучасного вчення про Католицьку Церкву?
Микола КРОКОШ
Погляд каноніста
Нашу УГКЦ можна умовно поділити на «патріярхальників» і «не дуже». Якщо перші вже десятиліттями завзято борються за український патріярхат у Католицькій Церкві, то другі (хоч переважно не є його противниками) з дитячим довір’ям залишають справу офіційного затвердження нашого патріярхату Апостольській Столиці. У підсвідомості останніх патріярхат асоціюється з насильницькою «ревізантинізацією» златинізованого, але також рідного обряду, яку бачать у намаганнях відродити «чистий» візантійський обряд. Підозрілим для «латинофобів» є передусім те, що патріярхальники нібито домагаються більшої незалежности нашої Церкви, а це пахне порушенням єдности з Апостольським Престолом і поверненням у ненависну «схизму». Навпаки, «пролатинська» частка УГКЦ, за якою стоять передусім отці-василіяни, підозрюється «візантинофілами» мало не у зраді рідної Церкви та прихованих намірах остаточно її латинізувати. Насправді еклезіологічні позиції обидвох сторін відрізняються радше їхніми векторами, ніж їхнім змістом: візантинофільські і латинофільські уявлення про Церкву мають більше спільного, ніж це здається на перший погляд; вони є навіть майже ідентичними.
Вже давно склалася парадоксальна ситуація з поминанням або непоминанням патріярха на Літургії. Якщо такого поминають, тоді він повинен нібито існувати. А якщо це так, тоді змагання за патріярха увінчалися успіхом. Але що це не так – еклезіологічний факт, який важко заперечити навіть найбільшим прихильникам українського патріярхату. Що ж саме має бути незаперечним критерієм або доказом існування паріярхату? На це можуть бути різні відповіді – залежно від того, якого саме патріярхату ми хочемо: чи справжнього патріярхату, чи лише його вивіски, щоб заспокоїти в собі почуття того, що ми вважаємо власним ображеним візантійством.
Східні патріярхи в Католицькій Церкві існують на Близькому Сході, але, на жаль, тільки на папері. Бо вони не є автокефальними (тобто самостійними), як це є у Православній Церкві і як це було в Католицькій Церкві до великого розколу між Західною та Східними Церквами. Сучасне правове становище Східних Католицьких Церков – в тому числі й таких, на чолі яких стоїть патріярх, — регламентується Кодексом Канонів Східних Церков (ККСЦ), який фактично з еклезіологічної точки зору є нічим іншим, як пристосованим до візантійського обряду кодексом латинського церковного права (Сodex Iuris Canonici) і залишає поза увагою східну еклезіологічну традицію. В сучасній католицькій еклезіології помісна Церква розглядається лише як частина Вселенської Церкви (ecclesia universalis) з усіма наслідками. Отже, патріярх у ККСЦ є лише намісником, або представником Римського папи у своїй Церкві, адже папа як Глава Колегії Єпископів мас найвищу владу в цілій Церкві (пор. канони 42-54). Так, патріярх «повинен подавати звіт про стан Церкви» (кан 92, § 3) папі. Патріярх має виявляти Єпископові Риму «вірність, пошану і послух» (кан. 92, § 1) – а це є поняття, що їх можна класифікувати як типові ознаки відносин підданого і пана. Найбільшою вадою цих канонів є та, що в них не береться до уваги той історико-еклезіологічний факт, що «класичні» патріярхати не були підпорядковані Римському патріярхові, який був лише «першим серед рівних» і мав «першенство чести» між іншими патріярхатами. Канон 57 ККСЦ навіть ставить саме існування патріярхатів у повну залежність від папи Римського, бо «заснування, відновлення, змінювання і скасування патріярших Церков застережено найвищій владі Церкви».
Рим визнає нашу Церкву хоч і не патріяршою, але все-таки Церквою, глава якої має титул Верховного Архиєпископа і майже ті самі права у своїй Церкві, що й патріярх. Це зазначено в каноні 152. Отже, визнання українського патріярхату Римською Церквою, по суті, нічого не змінило б у факті підпорядкування УГКЦ Римському Престолові. У Католицькій Церкві існування справжнього патріярхату просто не є можливим, допоки залишається в силі те церковне право, а найголовніше – та юридична еклезіологія другого тисячоліття з її стрижневою категорією влади (лат. potestas), котра прирівнює Церкву, Тіло Христове, до світського суспільства з його механізмом функціонування.
Після відділення Римського патріярхату від східних патріярхатів латинський Захід, якому вже не треба було з ними рахуватися, розвинув з метою внутрішньої консолідації в боротьбі Західної Церкви за незалежність від світської влади римоцентричну еклезіологію (Григоріянська реформа), де Римський папа став єдиним суперпатріярхом, якому підлягали всі єпископи. Центральну роль у цьому процесі відіграло нове кодифіковане церковне право, куди ввійшли папські декреталії з відображеними в них уявленнями Римських єпископів про власну повноту влади (plenitudo potestatis) у Церкві. У цьому церковному праві всі єпископи ставали фактично намісниками (vicarii) папи в довірених їм частинах Церкви, тому термін «партикулярна Церква» (ecclesia particularis) дотепер використовується у латинській еклезіології для означення дієцезії (єпархії). Саме це церковне право залишається в силі досі – принаймні в тому, що стосується його еклезіологічних засад. Вони були сформульовані на І Ватиканському соборі 1869-1870 рр. як догми про юрисдикційний примат і непомильність папи Римського, а також, на жаль, були підтверджені ІІ Ватиканським собором 1962-19б5 рр.
Отже, УГКЦ для того, щоб стати справжньою Східною Церквою, не потрібен якийсь маргінальний псевдопатріярхат. Їй потрібна автокефалія – тобто повернення до еклезіологічних реалій часів перед великим розколом між Сходом і Заходом, реалій, які й тепер існують у Православ’ї.
Звичайно, наша церковна незалежність не повинна стати ще одним розколом у Христовій Церкві. Тому йдеться не про повний розрив із Римом, а про домагання наших природних прав, які належать Східній Церкві. Слід не заперечувати Римський Петровий примат загалом, а привести його в розумні рамки еклезіології сопричастя (гр. koinonia, лат. communio), яка панувала у Церкві до великої схизми. Згідно з цією наукою, центром Церкви є Христос – глава Свого Євхаристійного Тіла, видимо-невидимої Церкви. Кожний єпископ, як глава євхаристійного зібрання, є Його намісником, а точніше – іконою Христа, тому навіть патріярх може бути між єпископами лише «першим серед рівних». Пізніше латинське вчення про Церкву на несторіянський лад (єретики-несторіяни ділять Христа на дві особи – божественну і людську) відокремлює видиму Церкву від невидимої й робить центром і главою видимої Церкви папу Римського.
Лише коли Католицька Церква реформується ізсередини, возз’єднання з Православ’ям стане реальністю. Історична місія Східних Католицьких Церков полягає саме в тому, щоб Західна Церква перестала вважати власну версію Римського примату за істину віри Вселенської Церкви.
Першим і неминучим кроком до віднайдення єдности Церков повинно стати скасування чинного церковного права, яке, хоч існує як кодекс усього півтора десятка років, проте, з огляду на еклезіологічні вимоги часів екуменізму, вже застаріло і стало гальмом для віднайдення еклезіологічної самобутности Східних Католицьких Церков. Ця мета може бути досягнута лише їхніми спільними зусиллями.
Микола КРОКОШ – д-р богослов’я, Мюнхен
На світлині:Складені та записані на засланні молитви.
Микола КРОКОШ