Роль Євхаристії у скріпленні патріяршого устрою Київської Церкви в сопричасті з Римом.
Такі поняття, як «Євхаристія» та «патріярхат», зазвичай розглядають окремо. Однак, заглибившись у їхню суть, ми побачимо, що патріярший устрій Церкви залежить не стільки від бажання поодиноких єрархів, скільки від євхаристійної свідомости членів Церкви – тобто від усіх нас. Недопустимо говорити про Церкву, не ведучи мову водночас про Євхаристію, адже Церква виростає з цього Таїнства. Євхаристійний Собор, який нещодавно відбувся в нашій Церкві, підкреслив, що найважливішою ознакою Церкви є «об’єднання навколо Євхаристії».
Згідно з теорією грецького єпископа Йоана Зізіуласа про систему творення помісної Церкви, яка у своєму розвитку прагне до утвердження патріяршого устрою, першим кроком Церкви є закорінення події Христового Спасіння у конкретній місцевій ситуації з її природними, соціяльними та культурними особливостями. Однак, на його думку, якщо на цьому першому етапі входження у місцеву культуру Церква формально здобуває всі необхідні речі для того, щоб закріпити за собою статус помісної, то вже на наступних етапах помісній Церкві набагато важче залишатися собою. Подібної думки дотримувався російський класик Микола Лєсков, який стверджував, що «Русь у 988 році у Христа хрестилася, але в Христа не зодягнулась і до наших днів».
Якщо уважно заглибитися в логіку кількох канонів ККСЦ про Євхаристію, що зобов’язують нашу Церкву, то перед нами постане низка питань, які, без сумніву, просто заважають органічному дозріванню її до патріярхального устрою. Для прикладу, канони 698-699 чітко і виразно вказують, що особами, які звершують літургію, є єпископи і священики, а вірні, про яких мова з’являється лише в § 2, є лише учасниками, які (зверніть увагу!) беруть повнішу участь тоді, коли з жертви Христової приймають Тіло і Кров Господа. Канон 708 наче підсумовує ті, що наведені вище. Згідно з ним, єпископи і парохи повинні навчати вірних обов’язку приймати Євхаристію перед загрозою смерти і в часи, «встановлені найхвалебнішою традицією».
Для порівняння пропоную витяг із «Православного катехизму» єпископа Олександра Семенова-Тянь-Шаньського: «Літургію здійснює спільнота вірних, яку очолює єпископ, як вона вперше була здійснена в Сіонській світлиці Самим Господом серед Своїх Апостолів. Христос тепер, як і тоді, присутній у зібранні, що є Його народом, очолюваним єпископом, який займає Його місце...» Отже, православний єпископ розглядає Євхаристію як зібрання вірних, яке звершує її, відтворюючи подію Тайної Вечері. Натомість у ККСЦ наголошено на тому, що звершення Євхаристії – прерогатива церковної єрархії, «слуг Христових і завідувачів тайн Божих» (1 Кор. 4:1; пор. 2 Кор. 5:18-20). Тут наче забуто про те, що єпископ у своєму служінні тісно пов’язаний з євхаристійною спільнотою, яку очолює. Адже він, за висловом Міжнародної змішаної богословської комісії, «очолює богослужіння, під час якого вся спільнота загалом здійснює приношення Господу. Єпископ освячує пропоновані спільнотою дари, щоб вони стали Тілом і Кров’ю...»
Не марно в давнину «єдність єпископа і спільноти... порівнювали зі шлюбом», бо тоді народ і єпископ творили спільноту «співслужіння». Та сьогодні цей вираз стосується лише до духовенства. Російський богослов прот. Олександр Шмеман болісно констатує той факт, що участь мирян у цій спільноті розуміють як цілковито пасивну. Він вважає, що посвяченість «окремих» і профанність «усіх інших» створюють т. зв. клерикалізм, «який зводить мирян до становища людей, окреслених передусім негативно, тобто таких, які позбавлені права «туди заходити, того торкатись, брати участь у тому...». Цей російський богослов не може змиритися з тим, що уже давно створився тип священика, який сутність свого священства бачить у майже постійному «захисті» святині від зіткнення з мирянами.
У той момент, коли основний принцип «співслужіння» народу замінився «співслужінням» пресвітерів, відбулось певне затемнення природи Євхаристії. М. Афанасьєв стверджує, що «будучи таїнством Церкви, вона в богословській свідомості стає одним з таїнств у Церкві. […] З виникненням ідеї посвячення тими, хто здійснює священнодіяння, стають тільки ‘посвячені’, а не весь Божий народ». Таким чином із нашої літургійної практики випав момент зібрання: у нас, власне кажучи, немає Євхаристійного зібрання. «Євхаристія, — продовжує Афанасьєв, — стала включеною в особливе богослужіння, яке одержало найменування літургії. Як і будь-яке богослужіння, воно припускає участь народу, але здійснення його не зумовлюється цією участю». Тому не дивно, що, згідно з ККСЦ, причастя (кан. 699, § 2) перестає зобов’язувати присутніх, а лише робить участь вірних повнішою. Також єпископів заохочується навчати чогось зовсім незрозумілого з точки зору євхаристійної свідомости – причащатись особливо перед смертю і в певні встановлені дні (кан. 708). Однак чи може таке розуміння бути рушійною силою в об’єднанні всього народу на чолі зі своїм предстоятелем в патріяршій структурі Церкви? Звичайно, ні, адже, як стверджує М. Афанасьєв, ми «зазвичай навіть не знаємо, з ким підходимо до Чаші. Ми приходимо до храму для самих себе, а не щоб ‘збиратися у Церкву’»!
Підсумовуючи сказане, я хочу наголосити, що без євхаристійного розуміння свого предстоятеля як одного з вірних, а усіх вірних – як Церкви, що здійснює Євхаристію, патріярший устрій Церкви є всього-на-всього церковно-політичною дійсністю для окремих осіб, в якій Патріярх розцінюється як той, хто «має владу над усіма» (див. кан. 56), і не більше.
