З автобіографії схимонахині Марії (вихованки єврейської родини з Перемишлян, Фаїни-Анни Ляхер), яку в 1944 році прийняв до монастиря Сестер Студійського Уставу архимандрит Климентій Шептицький.
Я вродилася 1917 р. в середньої заможности жидівській родині. Родичі виховували мене з двома братами в релігійному дусі. Особливо відзначалася глибокою вірою мама. Для неї Господь Бог був «Альфою та Омегою». Долю і недолю, щастя і нещастя приймала вона як волю Божу. Таку віру хотіла прищепити вона нашим серцям. Але наша віра обмежувалася зовнішнім виконуванням Закону Мойсея. З дитинства моїми товаришками були діти християн-сусідів. Часто я забігала до їх домівок, де на стінах висіли святі образи Ісуса Христа і Пречистої Діви Марії. Дивилася на них, і жаль мене розбирав, чому в нас таких не було.
Товаришками шкільної лавки були також християнки. Під час молитви «Отче наш» і «Богородице Діво», яку відмовляли товаришки перед і після науки, я відчувала якийсь дивний жаль: чому мені не вільно так молитися, чому мені не вільно вітатися словами «Слава Ісусу Христу»?
Дитячі роки минули скоро. Прийшла весна життя. Молодість. Кінець 1933 р. – шостий клас гімназії. Почали кристалізуватися бажання щастя в ідеальній любові. І це, на мою думку, була суть життя людини.
Про надприродне життя, про любов Божу я не знала. Думала, що щастя існує тільки на землі. Поняття безсмертного життя, неба не доходили до моєї свідомости. Я про таке ніколи не думала, взагалі не молилася. Жидівські дівчата не були зобов’язані до молитви. Тільки часом кликала зі звички «Матінко», «Мамо», маючи на думці Матір Божу. Повного її імени мені не вільно було вимовляти.
/…/ З приходом німців у 1942 році все змінилося. Жах, що огорнув усіх жидів, спрямував їх увагу в один напрям – рятувати своє життя. Почалися страхітливі переслідування. Мої товаришки і товариші українці несли нам духовну і матеріяльну поміч. Жахливість німців зростала з кожним днем. А в наших серцях мимо того царював якийсь дивний спокій. «Така воля Божа» — була на все відповідь моєї мами. Одного разу розійшлися чутки про те, що має відбутися акція на жидів. Всіх огорнув великий неспокій та невпевненість щодо того, якою вона буде. Одна знайома полька хотіла мені чимось допомогти, потішити і дала мені образочок Матері Божої зі словами: «Звернися до неї в небезпеці, вона тобі, напевно, допоможе». Я з подякою прийняла, бо не випадало відмовити, і без крихітки віри поклала його у торбинку. Акція застала нас у хаті, хоч безпечне місце вже було приготоване. Ми вибігли до сусідів у сад, але там нас швидко знайшли. Посеред вулиці на землі вже сиділи жертви акції. Нас долучили до них. «Добре, що ми разом», — сказав батько. Там, пригадавши про образок Матері Божої і про слова знайомої польки, я закликала в душі: «Мати Божа, рятуй нас, якщо ти дійсно є!» Мої родичі були дуже спокійні. І в мені замешкала якась особлива надія та віра, що ми не загинемо. Невдовзі всі групи було злучено в одну. Нас повели під військовим ескортом на ринок, де полковник переглядав легітимації і увільняв тих, які мали документ із червоною печаткою. Але були випадки, коли нищив таку легітимацію на місці, і її власника відправляв до групи, призначеної на смерть. Прийшла черга на нас: родичів увільнив без слова і дуже чемно сказав: «Ідіть додому». А мене, тому що не мала червоної печатки, офіцер відпустити не хотів. Брат мій просив його зі сльозами на очах: «Пустіть її, це моя одинока сестра». На що той відповів: «Ні. За жодну ціну не відпущу. Чи не все рівно: тепер чи пізніше?» Родичі після моєї рішучої намови напівпритомні залишили ринок, а я присіла на землю біля групи людей, які були призначені на смерть. Бачила, як вставляються за мене, як просять увільнити, але заперечуючий рух голови вказував на незламність рішення цього німця. Тим часом приводили щораз нові жертви: жінок із дітьми на руках, старців, молодих дівчат... Акція зближалася до кінця. Я дивилася на цю страшну трагедію так, ніби не була її учасником. Глибока віра і надія, що тепер не згину, не опускала мене. Враз зауважила, що брат мій знову просить того самого німця. Тим разом той не заперечував, сказав щось до брата, який умить приступив до мене і повів із собою. Ми зближалися до хати знайомих українців, де вже були мої родичі. Ніхто нас не задержував, хоч акція тривала далі. Вночі я почула голосний плач дітей, зойк жінок, шум від’їжджаючих авт. На залізничну станцію відвозили тих, яких я залишила на ринку.
Наступного дня я оповідала всім знайомим, що Матінка Божа нас врятувала. А незабаром про все це забула. Життя наше проходило так, ніби хтось заслоняв нас: небезпека акцій і нещастя нас оминали. Кінець 1942 року приніс вістку про цілковиту ліквідацію жидів. Мої товариші почали думати про якесь постійне місце мого перебування. Вирішили вислати мене на працю до Відня. Для цього були потрібні арійські документи, і насамперед – метрика про народження. Сказали мені, що треба охреститися, на що я погодилась як на звичайну необхідну річ. Тайну Хрещення прийняла з рук отця Лучишина, батька моєї шкільної товаришки. Ніхто мене до цієї події не приготовляв. Я навіть думала, що маю якусь нечемність, гріх в душі, і повторювала: «Господи Боже, якщо це Тебе ображає і Тобі це не подобається, хай воно буде не важне». При кінці обряду священик подав мені хрест, який я вперше у своєму житті поцілувала. Після цього на душі стало так легко і солодко, неначе злидні мої ніколи не існували.
До виїзду в Німеччину не дійшло. Товариші мої придумали, що краще знайти безпечне місце. Один господар з Унева зобов’язався мене переховувати. У квітні 1942 року надійшов час остаточної ліквідації жидів. В який день і коли вона відбудеться – ніхто не знав. Догадувалися тільки, що не тільки дні, але й години відділяють нас від неї. На умовлений лист господар з Унева прийшов по мене. Мама дуже просила, щоб я рятувала своє життя. Я мусила з болем серця залишити родичів на неминучу смерть. Вже в дорозі, а найбільше в Уневі, совість почала викидати мені мій егоїзм, і серце з болю мало не розірвало мені грудей. Я рішуче постановила повернути наступного дня додому і згинути разом із родичами. Тим часом акція розпочалася ще вночі, і я не змогла виконати своєї постанови. З хати мене не випустили. Не умію увібрати в слова людської мови, що діялося у моєму серці. Воно просто розривалося від болю. Глянула безпорадно навколо, і очі мої задержалися на святих образах Ісуса Христа і Матері Божої. Інстинктивно впала перед ними на коліна і благала про порятунок для родичів і для брата.
Уява пересувала перед моїми очима страшні події акції. Я бачила, як ведуть моїх рідних на смерть, відчувала їх страждання. Якщо б серце уміло тоді говорити, всі б чули його благальний заклик: «Я у Вас повір’ю, тільки врятуйте моїх рідних, бодай на короткий час, щоб я могла з ними ще якийсь час жити, а пізніш загинути разом з ними». На мить прорвала мою молитву думка, що я поповнюю гріх, бо звертаюся до іншого Бога, а не до того Єдиного, Правдивого, Невидимого, про якого вчила мене моя мати. Тривало це дуже коротко, і я знову звернулася цілим серцем до Матінки Божої, до Господа Ісуса Христа та гаряче просила, як лиш уміла, про милосердя для родичів, про те, щоб було вислухане моє прохання.
/…/ Вночі у селі було чути постріли. Господар вибіг з хати на дорогу. За якийсь час увійшов у хату, де я спала, і казав скоро взяти на себе коц і йти за ним. У селі міліція шукала по хатах за жидами. Він запровадив мене на долину під корч і залишив там саму. Падав дрібний дощ, серце билося в грудях дуже голосно. Вже сіріло надворі, коли мій господар наблизився до мене і запровадив мене на поле в жито. За якийсь час прийшла по мене його сестра, принесла мені своє убрання. В хаті я заявила своїм опікунам, що цілком не дивуюся їх перелякові і що не тільки не буду гніватися, але, навпаки, залишуся вдячною, якщо вони відвезуть мене до родичів. Однак сестра господаря з чоловіком не погодились і обіцяли, що збудують схрон і перевезуть туди також і моїх родичів. Вночі я спала у хаті, а вдень переходила до стодоли, де у ямі мені зробили тимчасовий сховок. Рівночасно господарі взялися до побудови схрону. Тепер я вже не забувала подякувати моєму новому Богові, так мені тоді видавалося, за таке велике чудо. Попросила молитовник і навчилася «Отче наш», «Богородице Діво», «Вірую» та інших молитов. Щоденно рано і увечері я їх відмовляла: не з переконання, а чому – не вмію сказати.
Крізь плетені стіни стодоли заглядало до мене золоте сонечко. Я бавилася його промінцями, хотіла їх зловити і сховати. Зник страх і неспокій. Нові молитви вливали в мою душу якусь благодать, спокій. Здавалося мені, що це не я, а друга особа в мені молиться. За два тижні був збудований схрон. Привезли моїх родичів. Хоч місця у схроні було дуже мало (три особи в ньому могли тільки сидіти і то в дуже незручній позі), нам було дуже радісно: ми були щасливі з того, що знову разом. Дні наші проходили у згадуваннях про минуле, ми мріяли про кращу долю, про волю... Одноманітність життя час до часу проривали облави німців, які шукали за рештками жидів.
Як грім з ясного неба, вдарила нас вістка про смерть мого наймолодшого брата. Його застрілили в Куровицькому таборі 23 липня. Я впала у розпуку. Дотепер я ще не знала, що то таке – смерть. А брата я дуже любила. Глибокий біль витиснув мені на уста страшні слова: «Бога нема! Як могла згинути така добра дитина?». Здавалося мені, що ніколи не перестану за ним плакати. Дивував мене спокій моїх родичів, особливо матері, яка сказала: «Бог дав, Бог взяв!». Один раз вона сильно заплакала, а відтак старанно приховала свій біль. Тільки вночі, коли всі спали, я чула її тихий плач. У нашому схроні стало дуже тихо. Батько цілими днями дрімав, забившись у куток, і тільки сльоза, що часами котилася по його зораному зморшками обличчі, говорила про біль у його душі. Мама мовчала. Вони мали тепер одне бажання – померти. Я сиділа в другому куточку, шепотіла «Богородице Діво», цілком не здаючи собі справи, до кого молюся. Просила, щоб Господь сповнив бажання моїх родичів, щоб зменшив їх терпіння по страті любого сина. Молилася за забитого брата, за здоров’я і опіку за старшим братом, що десь скитається по світі.
Пройшли два місяці, і я перестала плакати, тільки на серці залишилася мала кривава рана. Але терпіння матері по страті наймолодшої дитини не уступали, напевно, ані на хвилинку з її душі, бо у вересні вона дуже важко захворіла. Жолудковий рак нищив її здоров’я. Вона никла на очах, з дня на день мовчки і дуже терпеливо зносила страшний фізичний біль, який, напевно, не перевищував її духовного терпіння. Тихий зойк, що виривався часом із її грудей, свідчив про це. Говорила тільки про одиноке своє гаряче бажання: вмерти якнайскоріше, щоб злучитися зі своїм любим сином, і безнастанно просила мене: «Молися, проси Господа Бога, щоб я вже померла». Про яку-небудь лікарську допомогу не могло бути й мови. /…/ Крім молитви, я нічого більше не могла дати моїй дорогій матері. І хоча й не знала, що це найкраща поміч, вложила в неї всю свою душу, просила гаряче: «Господи Боже, прошу, скороти муки моєї мами, злучи її із сином».
Одної ночі мама казала збудити батька. Попросила його, щоб відмовив з нею передсмертну молитву. Тишину ночі проривав тихий шепіт. Мама повторяла за батьком слова молитви. Ударяючи в груди в куточку, я тихо плакала. За два-три дні після того мама померла. Я збудила господарів, убрала маму, допомогла витягнути її зі схрону. Ще тепле тіло поклали на нари. Останній раз я поцілувала свою найдорожчу матір. Батько не міг вийти зі схрону. І відпровадила тільки до дверей. За малу хвилину нари зникли в темній осінній ночі. В схроні стало порожньо. А в моєму серці біля одної постала друга велика кривава рана.
Батько, вимучений терпінням, спав і вдень, і вночі, а я сиділа сама зі своїми думками. Якийсь голос утішав мене. Говорив мені, що всім керує Господь Бог. Що все те, що діялося, що сталося, — сталося з Його волі, що від Нього все залежить, що смерть є неминуча і приходить тоді, коли Господь Бог її посилає. Я відчула, що існує на світі якась одна Правда. І цю Правду я бажала цілим серцем пізнати.
Одного разу господар приніс книжку «Вічні правди». Батько просив, щоб я читала її вголос. Розділ про смерть і про небо приніс мені велику втіху в тузі за мамою і братом. Я почала мучити батька запитаннями: «Чи наша релігія також про це вчить?» Я хотіла знайти якомога більше спільних для обох релігій точок і дуже раділа, коли їх знаходила. Рани в моєму серці кривавили, але душа була спокійна. Гаряче бажання пізнати правду збільшилося ще більше, коли батько при читанні книги сказав: «Щось у тім мусить бути, що Христова віра царює в цілому світі вже стільки соток літ. Я б радо охрестився, коли б мав нагоду».
Я просила щораз гарячіше Господа Бога: «Боже, покажи мені, котра з релігій є правдивою». Минув місяць, упав перший сніг, покрив свіжі могили мами, брата; щось заболіло сильно в серці. «Люди чогось догадуються, — сказав одного разу господар. – Моя жінка зі страху хворіє. Треба буде, може, змінити місце». Запропонували мені перейти до монастиря. До якого і куди – не сказали. А батько мав залишитися сам, бо так мені пояснювали: з мужчиною – легша справа. Я, однак, на це не погодилася, бо не могла залишити старого батька самого з його терпінням. А слова мами «Пам’ятай: не лишай батька самого, стережи його, як зіницю ока!» дзвеніли мені безнастанно у вухах.
«Господи, покеруй мною, бо не знаю, що робити», — просила в молитві. Залишити батька, виснаженого терпінням, після страти всіх найближчих, хворого на серце, чи залишитися і внести неспокій, а може й нещастя, в огнище родини, яка так багато добра нам вчинила. У цій боротьбі відвідав мене незнаний монах і радив послухати господарів.
Не вмію сказати, в який спосіб це сталося; знаю тільки, що я навіть не плакала, коли розлучалася з батьком. І батько також був дуже спокійний. Було це два тижні перед святом Різдва Христового. Увечері завіз мене мій господар до Унівського монастиря, залишив в одній кімнаті, скоро попрощався і відійшов. Кругом було темно і дуже тихо. «Слава Ісусу Христу!» — хтось увійшов, посвітив на хвилину електричною лампочкою, і я пізнала знайомого монаха. Він мовчки скоро увібрав мене в чорний довгий плащ, чоло обвинув білим бандажем, наложив на голову чорну хустину. Я була подібна до монахині. Тоді він сказав іти за ним. Я йшла з трудом, ноги відвикли від руху – були як мертві. А ніч така темна. Монах скерував свої кроки до другого будинку, де була церква. У дверях стояла висока монахиня; у церкві було темно, тільки маленька оливна лампочка кидала слабий луч на золотий образ Матері Божої. «Помолімося на нову дорогу», — шепнув монах і клякнув, монахиня також. Піді мною мимоволі зігнулися ноги. Я впала на коліна і звернула очі на образ Пречистої Діви Марії. З глибини душі випливла молитва: «Матінко Божа, всі прибігають до тебе і просять о поміч і опіку. І я, хоч тебе не знаю, прошу тебе, візьми мене, сироту безпритульну, під свою опіку і роби зі мною, що сама хочеш».
В час Великого Посту я попросила, щоб прийняли мене до монастиря, і в перший день Воскресіння Христового переступила поріг Якторівського монастиря. Почалися перші дні новіціяту. Кривава рана мого серця поволі гоїлася. Господь забрав мою рідну, земську маму, але дав мені другу – духовну в особі сестри-наставниці, яка своєю надзвичайною лагідністю і добротою найбільше мене до себе потягнула. Кожен крок монахинь, вчинок, думка, слово спрямовували молоді душі зі стежини духовного дитинства до великої, безкорисної, неподільної любови Спасителя, Ісуса Христа, Господа і Бога нашого. Їхнє щоденне життя, тихе й укрите, їх безупинна, незлитна жертва були і будуть для мене живою книгою, живим приміром правдивого монашого життя, правдивої любови Бога. У свято Рождества Пречистої Діви Марії у 1944 році я отримала монашу одіж, і це був перший правдиво щасливий день у моєму житті.
редактор