22 листопада 2005 року сестра Марія (Фаїна-Анна Ляхер) повернулася до дому свого Отця. Предвічний Адонай привітав її словами «Шалом, Маріє!» А вона відповіла йому: «Раввуні!» (що дослівно означає – «Татусю»). Сестра Марія завжди була неформалкою...
Моя єдина зустріч із нею відбулася за тиждень до цієї події завдяки о. Севастіяну, монахові студійського уставу, який був її духовним сином.
Мати Марія усе своє життя прожила на Перемишлянщині. Вона належала до тих людей, молитвами яких світ змінюється на краще, любов’ю яких рятується людство. Її тезка Марія Скобцова-Пиленко писала колись в окупованому німцями Парижі: «Є два способи жити. Можна ходити ногами по землі, й тоді ти твердо знаєш, чого чекати від завтрашнього дня. А можна ходити по водах. У цьому випадку головне – вірити, не міряти, не оглядатися. Пішла – іди!»
Сестра Марія (Ляхер) ходила по водах. Один раз полюбивши Бога, полюбивши Українську Церкву, полюбивши, врешті-решт, людину, яка поклала своє життя на вівтар свободи, — повстанця Володимира Заплатинського, — вона відкрила в собі такий потенціял любови, який міг би зігріти цілий світ. Ця невисока аскетична жінка з очима старозавітної Рахилі чи Рути мала надзвичайні дари. Один із них – чути і бачити людину. Вона вміла слухати, співпереживати, з нею приємно було мовчати. Інший дар – м’яке, ніжне сопрано, вміння імпровізувати, тонке почуття гумору. Завжди погідна, спокійна, аристократка у всіх деталях, свій убогий чернечий одяг носила з гідністю королеви. Ніколи вона не говорила зле про когось, ніколи не засуджувала, не нарікала. Пізнавши Правду у своєму житті, вона рушила їй назустріч і йшла по водах, як по битій дорозі. Ішла, поки не побачила простягнуті назустріч руки і почула голос: «Шалом, Маріє!»
Іванка ДИМИД-КРИП’ЯКЕВИЧ