Відійшов у вічність Кир Іван Хома – священик і єпископ, який жив, студіював і працював під п’ятьма українськими владиками у тяжкі часи в історії нашої Церкви та народу. Тими владиками були Кир Йосафат Коциловський, ЧСВВ, — Перемишльський єпарх, Кир Іван Бучко – Архиєпископ і Апостольський візитатор для українців в Европі, а також Блаженніші Йосиф Сліпий, Мирослав Любачівський і Любомир Гузар. Це великі своїми трудами і високі мужі. Кир Іван був їхнім учнем і великим свідком їхнього життя, очевидцем подвигів і терпінь цих великих Пастирів, які провадили своє стадо у грізних хвилях часу. Двоє з них стали ісповідниками віри, інші два стрінули нашу Церкву і нарід на волі, привітали нашу Україну як вільну державу і почали відбудовувати велику руїну. Тому корисною і потрібною буде його повна біографія, задокументована з архівних матеріялів та його записок. Як його друг з часів наших студій і як близький друг, що працював з ним від 1970 року аж до його смерти, я згадаю тільки важніші етапи його життя, яке я бачив, про яке знав з його оповідань, з нашого співжиття і співпраці.
Походив Кир Іван зі скромної робітничої міщанської родини. Народився він 27 листопада 1928 р. у місті Хирові, Перемишлянської єпархії, на західних окраїнах Галичини. Його батько був інвалідом Першої світової війни. Маючи воєнну пенсію, він ще й працював на залізниці, тому в економічно бідній тоді Польщі міг прогодувати численну родину, де було семеро дітей, і дати кільком своїм дітям освіту. Завдяки дбайливій матері родина мала релігійне виховання, тому Іван від дитинства жив з бажанням стати священиком. У своїм тестаменті він просив, якщо не можна бути йому похованим у Римі біля базиліки св. Софії, то щоб його поховали в Хирові біля могили Мами.
По закінченні початкової школи Іван вступив до гімназії в Перемишлі, а потім у Сяноку, куди з Хирова був вигідніший доїзд. По закінченні гімназії в 1942 році, за німецької окупації, він вступив до перемишльської Духовної семінарії, де студіював до 1945 року. Ректор семінарії й деякі радники перемишльського крилосу після закінчення війни готували архіви єпархії, бібліотеку і канцелярії до нових часів комуністичної влади в Перемишлі, який опинився під польською державою. Ректор вибрав Івана, щоб той помогав у порядкуванні для збереження цінних документів, а що важніше – щоб заховати. (Тоді передали славну мітру-корону короля Данила до Варшави під опіку отців-василіян). Один з радників заховав у певному місці в бібліотеці пакет дуже важливих документів і зробив це у присутності семінариста Івана, сказавши йому, щоб він запам’ятав це місце і міг далі зберігати ці документи. Кир Іван часто згадував про це з вдячністю за довір’я до нього – молодого семінариста.
Думаю, що саме під час цієї праці над переглядом єпархіяльного архіву і бібліотеки зі старовинними документами у нього зародилась думка студіювати історію Церкви, яку він бачив у тих давніх документах, у цісарських і королівських грамотах, у хроніках. Він полюбив працю в архіві, в якому можна було знайти цікаву історію минулого, відтворити її й оживити. Так народилось у нього покликання стати істориком Церкви, а потім архіваріусом. Свою дисертацію (пізніше, в Римі) писав він у ватиканськім славнім архіві і дуже любив розказувати щось про архіви.
1945 року Іван тікає через Словаччину до Риму разом з о. Степаном Гарванко, якому Кир Йосафат уділив 5 квітня останні на той час єрейські свячення. Їхати до Риму порадив йому о. ректор, який теж студіював перед війною в Римі; він дав йому вказівки, важні для нелегкої подорожі в ті повоєнні часи. Не без пригод обидва подорожні долають кордон і їдуть до Пряшева, де стрічаються з Кир Гойдичем, ЧСВВ, який радить їм під пізню осінь не вибиратися в Альпи, а переждати зиму у Пряшеві. Так і сталося. Отець Гарванко помогав у душпастирстві і на кілька місяців затримався у Пряшеві, а Іван навесні 1946 року, в березні, рушив у свою подорож до Риму. Добрий і гостинний єпископ Гойдич (ісповідник віри, причислений по своїй смерті до лику блаженних) дав йому потрібну поміч і адреси. Сполучення тоді було важким, і частину дороги треба було йти пішки. Перед Альпами зупинився Іван в одного австрійського священика, який прийняв його гостинно і дав готовий план, як дістатись до Італії, а там уже й до Риму. Разом з групою італійців, не без пригод і страхів, заячими стежками Іван перейшов Альпи й дістався до італійського села і пароха в тому селі. А звідти вже добрався до української Колегії св. Йосафата в Римі. Він часто потім описував цю подорож і повторював: «Мандрував я з молитвою, і провадив мене Бог. ..»
Відразу записали його в Папський університет «Урбаніянум» на перший рік богословських студій, зарахувавши йому студії в Перемишлі за два роки філософії. Єрейські свячення він отримав з рук Кир Івана Бучка 29 червня 1949 р. Студії скінчив у 1951 році докторантом з богослов’я, захистивши дисертацію про душпастирську працю єпископа Максиміліяна Рилла (+1793). Після цього Кир Іван Бучко бере його до праці у своїй канцелярії Апостольського візитатора для українців в Европі (в очікуванні виїзду за океан їх тоді зібралось тут багато тисяч). В тій канцелярії працював з ним і о. Мирослав Марусин. Крім праці другим секретарем і архіваріусом у канцеляції (до 1963 року), о. Іван у 1969-1996 роках викладав історію Церкви в Малій духовній семінарії в Римі, яку очолювали наші отці-салезіяни. В 1959 р. він отримав від Папи Івана ХХІІІ титул папського прелата.
Після виходу на волю Митрополита Йосифа Сліпого в лютому 1963 р. Кир Бучко віддав о. Івана на працю до нашого Ісповідника віри, і від цього часу до смерти Патріярха в 1984 році о. Іван працює в нього як секретар і канцлер (а також як член львівського Крилосу – від 1978 до 1992 року). 2 квітня 1977 р. Блаженніший Йосиф висвятив його на єпископа; в 1996 році Папа Іван Павло II потвердив цю хіротонію і номінував його титулярним єпископом Патари. Блаженніший Мирослав Любачівський в 1998 році призначив Кир Івана прокуратором УГКЦ в Римі.
Крім цього всього, Кир Іван виконує й інші завдання: 1960-1997 рр. – секретар УБНТ і редактор журналу «Богословія», 1965-1999 рр. – професор історії Церкви в УКУ (в Римі) та ректор УКУ (1985-2001). Важливим було і його головування у Товаристві Св. Софії від 1989 до 2002 року. Все це – канцелярійна праця, яку він виконував цілих 60 років – від 1946 року аж до своєї смерти 3 лютого 2006 року. Це нелегкий і дуже відповідальний апостолят у Церкві, і мало хто до нього надається.
Кир Іван був слабкуватих фізичних сил; він не міг бути проповідником, активним душпастирем, тому працював пером і умом – і все робив із добрим серцем. Блаженніший Йосиф мав біля себе нас трьох (третій о. Іван Дацько), і перед нами була ціла навала обов’язків – душпастирських, навчальних, видавничих, наукових, адміністраційних. Усе це робилося серед важких труднощів і перешкод, що вимагало праці понад сили. Кир Іван був тихий, мовчазний, спокійний і дуже терпеливий трудівник, непомітний і скромний. Він працював з посвятою. Не любив конфліктів у контактах з людьми. Та найважніше – любив свою Церкву, був відданим Блаженнішому Йосифові у всьому. Він був при ньому, коли Блаженніший зводив великі будови в Римі: Студіон, дім з церквою св. Сергія і Вакха, будинок УКУ і собор св. Софії.
Владика Іван Хома лишив для УГКЦ кілька поважних творів на історичну тематику, видав майже всі твори Патріярха Йосифа, написав цілу низку наукових статей.
Жив він у тяжкі для нашої Церкви часи. То були роки змагань за статус помісности нашої Церкви на поселеннях та в Україні. Хоч стала вона вільною від залежности від місцевих латинських єпископів, треба було ще великих зусиль для об’єднання всього нашого єпископату в синодальній інституції, а не в конференціях, які нічого творчого не давали. Один наш богослов писав про це так: «Навіть якщо ці єрархи ще зійдуться разом, як це мало місце в 1959 році в Римі, і цей збір назвуть конференцією, такий збір не являє собою видимого знаку одности Помісної Церкви, а є тільки симуляцією чогось, що перестало існувати». І ще були старання отримати для нашої Церкви титул «патріяршої» з патріярхом та його правами, які мав львівський Митрополит і Верховний Архиєпископ і які Рим законно переніс у 1807 році з Києва до відновленої Галицької митрополії.
Всі ці роки були виповнені тими проблемами. Їх було якоюсь мірою вирішено з нашим виходом на волю в 1991 році, але скільки коштувало труду малої горстки людей цей хрест разом з Блаженнішим Йосифом нести… І при всьому тому була терпелива особа Кир Івана Хоми. Це й підірвало його здоров’я. Заснув навіки в лікарні 3 лютого по тритижневій агонії. Умів терпіти… Вічна йому пам’ять.
редактор