Куди веде шлях Великого Посту? Треба знати кінцеву мету цієї подорожі. Отож, кінцева мета нашої подорожі – Воскресіння. Піст – це перехід до Воскресіння, через смерть до життя.
З чого ж починається піст? А піст починається зі стримання та обмеження свого тіла. Тільки під час посту ми справді звертаємо на нього увагу, тому що відчуваємо, що наше тіло невпинно чогось потребує. Ми годуємо своє тіло, не задумуючись про нього, даємо їжу, одягаємо, не замислюючись над тим, для чого воно нам дане. І лише під час посту починаємо розуміти, що тіло є найбільший дар і що стримання є не спокушанням плоті, а одухотворенням цього тіла.
Про значення тіла в нашому житті ми можемо роздумувати тільки у світлі воскресіння тіла. Як переможно говорить наша свята Церква, «вірую у воскресіння мертвих» (чи «воскресіння тіла», як це є в старому апостольському Символі віри).
То що ж таке – тіло, яке місце воно займає в нашому житті? Ми прекрасно розуміємо, що з фізичного боку наше тіло – це набір фізичних елементів, які, витративши свою енергію, йдуть у землю, стають порохом. Але з іншого боку – це не тільки набір хімічних елементів, а й частина нас. Якби душа була безтілесною, вона залишалася б замкнутою в собі, ніяк би не змогла виявити себе в цьому світі. Тільки тіло дає їй цю можливість проявитись у світі, стати реально присутнім у ньому, торкатися інших, торкатись цього світу, відчувати радість спілкування. Тому тіло – це не тільки матеріяльна оболонка, не тільки інструмент для нашого руху чи будь-яких переміщень. Це наш взаємозв’язок зі світом, видимий порух душі; це любов душі, яка проявляється за посередництвом тіла. Тільки в такому світлі ми можемо зрозуміти суть стриманости під час посту.
Стриманість – це насамперед відмова від бажання відчути повноту життя через матеріяльне пересичення. Стриманість спрямовує бажання людини до духовних потреб тіла, реалізовує це бажання в покаянні. Для того ми стримуємо себе від виконання своїх нестерпних бажань, що їх звикли виконувати відразу ж, як тільки відчули якусь потребу.
Тільки під час посту ми по-справжньому звертаємо увагу на своє тіло. Тіло – це не шматок матерії, не інструмент, за допомогою якого ми задовольняємо свої потреби. Це чудесний дар, що виводить нас із самотности й замкнутости нашої душі. Якщо ми ставимося до посту як належить, то відчуваємо, чого насправді нам не вистачає і де криється справжнє життя. Відчуваємо, що нам не вистачає прощення, м’якости й милосердя серця.
Гнів, образа, осуд сковують не тільки нашу душу, а й тіло. Скутість наших рухів і напруга м’язів свідчать про нашу неволю. Під час посту ми починаємо це явно відчувати.
Насичення тіла створює ілюзію розслаблення й розкутости, тому ми так часто прагнемо до пересичення, щоб відчути, як приємна втома розтікається по нашому тілу, несучи нам задоволення. Проте це відчуття тільки приховує справжню причину нашої напружености, не дає нам розібратися в цьому. Справжня причина криється в серці: виснажене постійною суєтою, образами, розчаруваннями, невдачами й гнівом, воно страждає й ниє у грудях. А ми, щоб приглушити цей біль, намагаємося якомога швидше наповнити своє черево. Коли ми постимо, то починаємо відмовлятися від пересичення та ілюзії повноти.
Піст розкриває нашу вбогість і беззахисність проти зла, яке гніздиться в нас. Тому що піст – це дорога, яка веде до Воскресіння, про що постійно нагадує наша Церква у великопосних богослуженнях. Зустрівшись самі з собою і бачачи свою вбогість та беззахисність у боротьбі з гріхом, ми не втрачаємо надію. Перемога вже попереду, вона освітлює наш шлях. Пройшовши дорогу Великого Посту, кожен з нас, як втомлений прочанин, зможе по-справжньому відчути всю повноту радости свята Воскресіння.
На світлині: Отець Ярослав Лесів із вірними УГКЦ на Арбаті в Москві, 1989 р.
о. Пахомій КОВАЛЬОВ