Досвід та розуміння посту у святоотцівській традиції.
Сьогодні Церква втратила розуміння цінности посту. Вона лише дає настанови щодо посту, не пояснюючи його сути і мети. Бенедиктинець Ансельм Ґрюн вважає, що головною причиною занедбання тілесного посту є розділення душі й тіла; це призвело до того, що піст став виключно духовною справою як внутрішнє звільнення від матеріалізму, як духовне навернення та оновлення. Щоб осмислити суть і мету християнського посту, нам слід звернутися до початків християнства і дослідити розуміння посту Отцями Церкви.
Передусім слід зазначити, що Отці завжди розглядали людину як органічну та нерозривну єдність тіла, душі й духу. Тому піст, згідно з цим вченням, мав зцілювальний ефект на всю людину – і на тіло, і на душу, і на дух.
Піст не є винаходом християнства, він відомий з давніх-давен. «Піст такий давній, як і саме людство», — каже св. Василій Великий. Бо першою заповіддю Бога для перших людей у раю, на думку багатьох Отців Церкви, було саме встановлення посту: «З усякого дерева в саду їстимеш; з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш» (Бут. 2:16-17). Піст був і в юдейській релігії, практикувався він і в грекоримському світі. У юдеїв єдиним обов’язковим днем посту був Yom Kippur, «день покути» (Лев. 23:27). Однак юдеї широко застосовували піст і в багатьох інших випадках: як вияв покаяння, охорону від ворогів, засіб досягнення прохання, спомин про трагічні події в історії Ізраїля. Грецькі філософи застосовували піст як засіб для очищення душі та досягнення внутрішньої свободи, звільнення від пут матерії, входження у божественні тайни.
Перша християнська спільнота продовжує практикування посту, але надає йому нового значення – підготовки до участи у пасхальному таїнстві Христа. Пасхальне значення зумовлює й вибір днів та часу посту: середа і п’ятниця, Страсний тиждень і Чотиридесятниця. Дні посту у християн називалися «днями чування» (від лат. statio – варта, сторожа, чування). Від ІІІ ст. ці дні стануть обов’язковими днями посту для християн. У перших століттях піст був обов’язковим перед прийняттям Тайни Хрещення, як сопричастя у страстях, смерті та воскресінні Христа. «Блаженні голодні» — це заклик до посту, вважає Тертуліян, бо воля Отця є справжньою поживою, що приводить до воскресіння, тому що «плоть, яка є легшою, воскресне скоріше». Дідахе (ІІ ст. ) зобов’язує постити не лише кандидатів для хрещення, а й того, хто охрещує, і всю спільноту. Перше свідчення про євхаристійний піст сягає ІІІ ст. Св. Іполіт Римський в апостольському Переданні 36 засвідчує: «Кожний вірний перед тим, як торкнутися їжі, нехай поспішить прийняти Євхаристію».
У ранньому християнстві піст був не формою аскези, а формою спільної молитви, вираженням чування, ознакою праведного життя, вправлянням у побожності; саме тому піст став невід’ємним складником віри. З поширенням монашества від ІV ст. практика посту набирає універсального розмаху. У монашестві піст і пустеля є синонімами, оскільки піст – це позбавлення себе поживи та спілкування з іншими; так само як пустеля є місцем порожнім, не заселеним людьми, не придатним для проживання та харчування. Для монахів відхід у пустелю та піст означали пряме наслідування Христа; і метою цього було побороти гріхи, спокуси та пристрасті. Саме в пустелі людина зустрічається з цими ворогами віч-на-віч. Пустеля – це місце боротьби як внутрішньої (в сенсі боротьби з гріхом), так і зовнішньої (в сенсі боротьби зі спокусами, що їх навіює диявол). В пустелі проявляються найбільші вороги людини, про існування яких людина часом навіть не підозрює; під час посту проявляються найпотаємніші гріхи та пристрасті людини.
Святі Отці особливо застерігають від великої помилки – перенесення ваги посту на тіло й розуміння тілесного посту як егоїстичної самоцілі в досягненні власної досконалости. Тому вони наголошують, що піст – це засіб для досягнення чеснот, а щонайперше – любови. Але якщо піст стає на перешкоді любові до ближнього, тоді його слід припинити, вважає св. Касіян. Якщо для когось піст стає важливішим, ніж любов до ближнього, то це означає, що він більше дбає про власну досконалість, ніж про Божу заповідь любови.
Отці Церкви розуміють піст як єдність тіла і душі. Піст – це не оздоровлення тільки тіла і не зцілення тільки духу, а зцілення людини у цілості. Св. Атаназій Великий, сприймаючи людину як єдність душі і тіла, зазначає, що піст не лише лікує хвороби, зцілює тіло та видаляє зайві шкідливі речовини з тіла, а й проганяє злих духів, відганяє злі помисли, очищає серце, робить дух прозорішим, приводячи таким чином людину до престолу Господа.
Наслідком посту, на думку Отців Церкви, є мир. Василій Великий наголошує, що піст гарантує мир у світі та родинах, тому що звільняє від егоїзму. «Якби всі народи прийняли пораду практикувати піст, — пише св. Василій – то не було б воєн». Піст приносить внутрішній мир – у сенсі злагодженої діяльности всіх душевних сил людини. Внутрішня незгода, тобто війна проти себе самого, постає тоді, коли пристрасті та пожадання беруть гору над розумом, намагаючись керувати людиною. Піст звільняє з полону пристрастей та пожадань, допомагає здолати гріх, відновлює гармонію між тілом та душею, яка була втрачена через гріх. Перський мудрець Афраат вказує, що «Ісус Христос наказав нам постити та чувати постійно, щоб ми силою справжнього посту осягнули Його мир». Значення посту в боротьбі з гріхами особливо підкреслювали монахи. Піст – це засіб для досягнення чистоти серця, відкритости до Бога, наслідком чого є сповнення Святим Духом. Мета посту полягає не стільки в тому, щоб зламати свої пристрасті чи загартувати свою волю, скільки в тому, щоб здобути чи розвинути внутрішню свободу, можливість керувати своєми бажаннями. Для Орігена піст – це досвідчення свободи, а не обов’язок. Умертвлення плоті робить людину сопричасником Христа, що переносить її від людського існування до божественного буття.
Отці Церкви закликають також до духовного посту – це означає позбутися злих помислів, уникати зла, дотримуватися заповідей, довіряти Богові та служити Йому чистим серцем. «Постом я називаю не тільки стримування від страв, а й щось більше – стримування від гріхів», — каже св. Йоан Золотоустий. «Справжній піст, — вважає св. Василій Великий – це віддалення себе від злого, здержливість язика, стримання себе від гніву, здавлення в собі лихих пожадань, обмови, брехні, кривоприсяги».
Для Отців Церкви піст завжди був нероздільно поєднаний з молитвою. Ще у Старому Завіті було сказано: «Молитва з постом – річ добра річ, однак милостиня зо справедливістю — ліпші» (Тов. 12:8). Свідченням такого розуміння посту є Дідахе, де вираз «моліться за тих, що гонять вас» (Мт. 5:44) перетворюється у «постіть за ваших ворогів», бо той, хто постить, бере участь у долі того, за кого він постить, віддаючи йому своє життя. Навчання Отців Церкви засвідчують, що у давнину монахи мали звичай постити за гріхи своїх братів. Св. Йоан Золотоустий каже, що той, хто молиться під час посту, не розсіюється, не говорить багато та не розслаблюється у молитві. Молячись під час посту, людина заповнює духовну порожнечу, що виникає всередині неї, і закликає Бога стати для неї правдивою поживою.
Духовні вправи, зокрема практика посту, були для Отців основою правдивої молитви, шляхом до богопізнання. Через піст, вважає св. Ісаак Сирійський, людина готує себе до безпосередньої духовної готовности приступати до розмови з Богом. Досягнення духовного просвітлення та глибше пізнання божественних тайн – це ще один з аспектів посту у вченні святих Отців. «Тому, що ми не постили, нас прогнано з раю. Чинімо, отже, піст, щоб до раю знову повернутися!» — закликає св. Василій Великий. Св. Амвросій та св. Атаназій вважають піст ангельським життям, що провадить до раю, тому що ангели безпосередньо спілкуються з Богом. Тертуліян надає нам багато біблійних підтверджень того, як піст зближує нас із Богом. Для Мойсея та Іллі піст – це підготовка до Богоявління; вони постили протягом сорока днів і сорока ночей (пор. Вих. 34:28; 1 Цар. 19:20). Саме тому, на думку Тертуліяна, вони сподобилися бути свідками Преображення Господнього на горі Тавор. А у Новому Завіті пророчиця Анна є явним доказом того, що тільки той, хто часто постить, може легше розпізнати Ісуса. Саме тому постити треба радісно, тому що плодом посту є невимовна духовна радість (або «радощі Святого Духа», як каже св. Бенедикт), яку дає людині спілкування з Богом та перебування у Божій присутності.
На світлині: Літургія під все ще закритою церквою в селі Мшана, 1983 р.
Мар’яна ГОРІШНЯ