Новомученики промовляють до нас із Вірою, Надією, Любов’ю
Олег ТУРІЙ
Про що промовляє до нас, сьогоднішніх християн, досвід наших новомучеників? Я наважуся висловитись коротко: про Віру, Надію, Любов, що їх вони передають нам. Комусь це може видатися банальним, комусь – не дуже історичним, а ще комусь – не зовсім богословським. Але я спробую пояснити свою думку кількома прикладами.
Немає сумніву, що саме глибока Віра була тією опорою, яка дала змогу вірним УГКЦ вистояти супроти тиранії режиму, що цілеспрямовано поборював цю віру. Вірні прагнули повсякчас бути з Христом, виконувати Його заповіді та сповняти доручену Ним місію.
Так, про ігумена василіянського монастиря у Дрогобичі Якима Сеньківського, якого, за свідченням співв’язнів, енкаведисти зварили у казані міської тюрми на початку німецько-радянської війни у червні 1941 р. (перед приходом до міста фашистів), сучасники згадували: «Від перших днів його перебування в Дрогобичі він став улюбленцем усього міста. Симпатії населення він здобув своїм блискучим проповідницьким хистом, умінням пристосувати себе до інтелігента й робітника, до старшого й молодшого, і навіть до маленької дитини. Завжди ввічливий та із сердечною усмішкою на обличчі. Душею відчувалося, що в цій людині немає ніякої злоби, а поза вродженими скромністю та гідністю криється справжній Христовий слуга...»
Такі відданість і посвята пастирському служінню були запорукою витривалости священнослужителів УГКЦ у час випробувань. Але навіть ще задовго до випробувань їхнє оточення сприймало це як ознаку святости. Про блаженного владику Миколая Чарнецького, апостольського візитатора на Волині, а пізнішого в’язня ҐУЛАҐу, один з його бельгійських співбратів-редемптористів у 30-х рр. XX ст. залишив такий спогад: «Всюди його сприймали як святого монаха і місіонера. Не менше в Згромадженні завжди уважали його чоловіком Божим, повним любови до Бога і до людей. Добрий отець був прикладом для цілого Згромадження. Він дотримувався Правила в найменших подробицях. Він не занедбував жодної вправи, приписаної Правилом, все те заховував точно, докладно, досконало (...) Великий, подиву гідний святий. Досконалий монах – священик і апостол».
Супроти молитви наших праведників навіть вороги були безсилими. Один енкаведист після чергового арешту о. Михайла Винницького розповідав своїм домашнім: «До нас привезли священика. Називається Винницький. Він цілу ніч клячав і молився. Я ще такого не бачив...» А на одному з допитів підпільного владики Василя Величковського слідчий аж трясся від люті, вимагаючи, щоб той визнав себе винним. Однак блаженний увесь час молився «Богородице Діво», кілька годин поспіль, аж доки кат не витримав і вибіг з камери.
Бути з Господом для християнина означає насамперед приймати Його найсвятіші Тіло і Кров. Для душпастирів це означало ще й обов’язок здійснювати за всяких обставин цю безкровну жертву. Навіть у тюрмах священики і єпископи намагалися не занедбувати Євхаристії. Отець Михайло Винницький відправляв службу Божу, лежачи у ліжку. Власні груди служили йому за престіл, окуляри – за літургійний посуд, а футляр від окулярів – за дароносицю. Блаженний владика Василь Величковський послуговувався кришкою від консерви, і «ця бляшка, — як сказав уже після його звільнення з ув’язнення митрополит Максим Германюк 2 липня 1972 року, — то були і його чаша, і дискос, і його престіл, і його церква; такий храм Божий, така віра. То Церква, якої не знищить... жодне насилля, якої не замкне жодна тюрма, якої не знищить ніхто і ніщо, бо то сила переконання, бо то ласка Божа». Мирянка Наталя Попович кісткою від риби вишила на засланні дві ікони (використовуючи навіть нитки від радянського прапора, бо інших не мала) для того, щоб можна було належно відправляти літургію.
Ця віра виражалася не лише в бажанні свідчити Христа іншим, а й у готовності особисто наслідувати Христа, страждати і вмирати разом з Ним. Так, блаженний Леонід Фьодоров, екзарх російських греко-католиків, ув’язнений радянською владою на Соловках, ще перед арештом у 1923 р. писав до галицького митрополита Андрея Шептицького: «Я переконаний, що коли буде пролито нашу кров і до того ж у великій кількості, то це буде найкращий fundamentum ecclesiae russiae catolicae». Мало того, у стражданнях усієї Російської Церкви – православної та католицької – він вбачав «якусь тайну відкуплення» та її особливий внесок у «єдність Церкви вселенської». Сам слуга Божий Андрей у своїх проповідях і пастирських посланнях 30-х років не раз звертався до душпастирів і вірних із закликом: «Приготовляйтеся на часи, в які прийдеться вам за Христа і Його Церков терпіти, а може й життя в жертву принести». Коли ж унаслідок пакту Молотова – Ріббентропа радянські війська окупували Західну Україну, галицький архиєрей 10 жовтня 1939 р. звернувся до Папи Пія XII з особистим проханням уділити «апостольське і батьківське благословення і наказати, уповноважити і призначити мені вмерти за Віру і Церкву... Ми сповнимо наше завдання, і Голіаф радянського комунізму відійде», — запевняв Митрополит Андрей.
Інша категорія, за допомогою якої ми можемо окреслити значення подвигу новомучеників для сучасности, — Надія. Вірна комусь чи чомусь людина обов’язково є надійною. Саме такі риси проявили блаженні о. Микола Конрад і дяк Володимир Прийма, які були у червні 1941 р. по-звірячому закатовані енкаведистами, коли ішли до хворої жінки, що потребувала сповіді. Ось як згадує про це парохіянин Юрій Скавронський: «Він ішов зі Святими Тайнами, ішов виконати свій святий обов’язок – висповідати жінку в сусідньому селі. Він не міг не йти, хоч його зупиняли... і казали: ‘Отче, не йдіть, бо дивіться, що робиться; війна почалася, все може бути’. Він сказав: ‘Це є мій святий обов’язок, і я мушу йти’. Взяв на себе одяг і разом з дяком Володимиром Приймою пішли... I не прийшли... Аж через тиждень їх знайшли помордованих... Бійтеся Бога, в дяка жінка двоє дітей мала: одному було десь три роки, другому – чотири. Мама розказувала: як знайшли, то всі вжахнулися від того, що побачили. Особливо порізаний був дяк, попроколювані груди багнетом».
Так само проявив себе і блаженний священномученик о. Андрій Іщак, який, знаючи про смертельну небезпеку, відмовився залишити своїх парохіян без духовної опіки і був розстріляний солдатами Червоної армії, що відступала.
Я думаю, що ця здатність бути надійною опорою для інших ґрунтувалась на безмежному довір’ї до Божої всемогутности і великій особистій надії на Його повсякчасну опіку та милосердя. Про це свідчить, зокрема, те, що сталося під час наступу радянських військ у 1944 р. з владикою Чарнецьким. Одного разу Кир Миколай провадив лекції в семінарії, аж раптом почувся жахливий гуркіт бомб, що падали на місто. Студенти не на жарт перелякались. Зауваживши це, блаженний спокійно звернувся до них: «Можливо, ви хочете сховатися до підземелля? Ви можете йти. Але не страхайтеся – ми знаходимося в Божих руках».
Не втрачала надії й сестра згромадження св. Йосифа Олімпія (Біда) , яка разом із двома співсестрами була засуджена за «антирадянську діяльність« на довічне заслання до Сибіру. Переносячи неймовірні фізичні та моральні страждання, вона писала до своєї настоятельки: «Божа Всемогучість, Боже Провидіння не дасть своїм діткам пропасти на чужині, бо Він із нами й тут, між тими лісами й водами, не забуває про нас… За віру, за справу Божу ми терпимо, а що може бути краще за це. .. Ідім сміло Його слідами. І не тоді, коли нам добре, але тоді, коли гірко, скажімо: Богу слава за все».
Керуючись наміром скріпити людей у вірі та підтримати в надії, блаженний священномученик Зиновій Ковалик щоденно відмовляв із в’язнями своєї камери молитву на вервиці, сповідав їх, у неділю відчитував літургійні молитви, а протягом травня щодня служив для в’язнів молебень до Пресвятої Богородиці. І владика Величковський у камері смертників, де очікував на виконання вироку, теж чинив свою «місію»: розповідав іншим смертникам про Бога, Церкву і Святі Тайни, навчав молитов, сповідав, відправляв літургію потайки від наглядачів.
Ще про одного нашого новомученика, який помер від тортур у концтаборі біля Воркути в 1950 р. , литовський священик-співв’язень Сварінскас згадував так: «На засланні, серед людської мізерії, я зустрів і правдивих ангелів у людському тілі, які своїм життям представляли на землі Херувимів, що прославляли Христа – Царя слави. Між ними був Ісповідник віри, владика Григорій Лакота, перемиський єпископ-помічник, який від 1949 року й до половини 1950 року просвітлював життя нам, знесиленим каторжникам, своїм прикладом християнських чеснот». Тіло іншого владики священномученика Йосафата (Коциловського) зуміли поховати по-християнськи, не у спільній могилі, православні монахині Покровського монастиря. Вони викупили його в табірних охоронців за порадою православного єпископа, ув’язненого в тому самому концтаборі біля Києва. Він просив «захоронити його в окремій могилі, бо то є святий чоловік».
З надією завжди очікували односельці приїзду на батьківщину блаженного о. Олексія Зарицького, який після 8-річного ув’язнення в таборах Сибіру й Казахстану за відмову перейти у православ’я кілька разів навідувався в рідні краї, але знову вертався на Схід, щоб опікувати душі розсіяних скитальців. Монахиня Констанція (Сенюк) свідчить: «На нього чекало майже ціле село. Хоч були люди, які ходили до православної церкви, але вони не сповідалися там, чекали його... І дочекалися. Коли ми дали знати людям, що є о. Зарицький, усі прийшли до нас, щоб висповідатися. Сповідь почалася від вечора і тривала майже до ранку. Ранком отець відправив службу Божу. Дуже багато людей скористало: і молодих, і дорослих. Вони брали шлюби, хрестили дітей. Отець Зарицький був з нами ціле літо. А 21 вересня він мусив від’їхати назад до Караганди, мусив вернутися, бо й там на нього чекали...»
Очевидно, що тією чеснотою, яка поєднує й якоюсь мірою довершує два перші складники заповіту наших мучеників, є Любов. Адже Сам Господь «так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3:16). Найяскравішим, мабуть, прикладом такої любови, аж до готовности прийняти хрест, став мученицький подвиг блаженного Зиновія Ковалика. На його приміційному образку було написано: «О Ісусе, прийми мене із св. Жертвою Твого св. Тіла й Крови. Прийми її за св. Церков, за моє Згромадження та мою Вітчизну». Цей напис виявився пророчим. Під час першої радянської окупації Галичини його було заарештовано за сміливі проповіді з критикою безбожного режиму, а коли Червона армія в червні 1941 р. відступала, його розіп’яли, як Христа, на стіні в коридорі львівської тюрми «Бригідки».
Покоління наших попередників серед неймовірно важких обставин дарувало людям жертовну й обнадійливу любов до світу, спонукаючи і нас перейняти цю естафету Божої любови. Добрий взірець для наслідування подає нам блаженний священномученик Климентій (Шептицький), довголітній ігумен монахів-студитів. Під час Другої світової війни він організував порятунок переслідуваних євреїв, за що був радянською владою арештований і засуджений на 8 років ув’язнення. У Владимирській в’язниці суворого режиму в Росії він буквально випромінював любов до співв’язнів. «Високого зросту – 180-185 см, худорлявий, з довгою білою бородою, трохи сутулий, з палицею. Рухи повільні, спокійний, обличчя і очі привітні. Нагадав мені св. Миколая, — згадує Іван Кривуцький. – Ми не чекали такого ‘злочинця’ в нашій камері... Йому якісь сестри передали три яблука – таких червоно-рожевих, спілих – і він одне яблуко віддав Новосадові Романові тому, що той часто хворів шлунком. Сказав: ‘Вам треба лікувати шлунок’, а інші – розділив між нами».
Любов до ближнього, на яку Христос вказав нам як на одну з найважливіших заповідей Господніх (Мт. 22:39), інколи мала ще тісніший, родинний вимір. Блаженний о. Микола Цегельський, якого за відмову відректися від своєї Церкви заслали у Мордовію, а дружину його, трьох дітей і невістку вивезли в Читинську область, зазнав нестерпних фізичних страждань через хворобу, а ще більше – моральних тортур через роз’єднання з рідними. Проте це не зламало його духа і не порушило його сердечної турботи про них. У одному з листів він писав: «Моя наймиліша дружино. На Успення минуло 25-ліття нашого подружжя. Мило згадую наше спільне родинне життя, і в снах щоденних з тобою і діточками, і тому я щасливий... Цілую батьківським поцілунком їх чоленька та благаю жити чесно, заховуватись у невинності, держатись оподалік усякої скверни. За це молюсь найбільше».
«Страху нема в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо. .. хто боїться, той недосконалий у любові» (1 Йо. 4:18). У світлі цих слів апостола Йоана чеснота відваги становить у християнському житті друге обличчя любови. Відвага – це також вияв віри в Божу присутність і в Боже діяння навіть серед важких випробувань. Тому можна сказати, що відвага виражає глибину віри людини. А віра, що ґрунтується на любові, — це запорука нашого спасіння і життя у вічності. «Ми бо духом з віри очікуємо надії оправдання», бо у Христі Ісусі нічого не важить більше, ніж «віра, чинна любов’ю» (Гал. 5:5-6).
Олег Турій – д-р історичних наук, директор Інституту історії Церкви УКУ.
На світлині:священомученики Католицької Церкви Петро Вергун, Олексій Зарицький, Андрій Іщак, Миколай Чарнецький.
На світлині:Сповідь на цвинтарі в період, коли Церква перебувала у підпіллі, 1982 р.
Олег ТУРІЙ
Ще про одного нашого новомученика, який помер від тортур у концтаборі біля Воркути в 1950 р. , литовський священик-співв’язень Сварінскас згадував так: «На засланні, серед людської мізерії, я зустрів і правдивих ангелів у людському тілі, які своїм життям представляли на землі Херувимів, що прославляли Христа – Царя слави. Між ними був Ісповідник віри, владика Григорій Лакота, перемиський єпископ-помічник, який від 1949 року й до половини 1950 року просвітлював життя нам, знесиленим каторжникам, своїм прикладом християнських чеснот». Тіло іншого владики священномученика Йосафата (Коциловського) зуміли поховати по-християнськи, не у спільній могилі, православні монахині Покровського монастиря. Вони викупили його в табірних охоронців за порадою православного єпископа, ув’язненого в тому самому концтаборі біля Києва. Він просив «захоронити його в окремій могилі, бо то є святий чоловік».
