60 років тому відбувся Львівський ліквідаційний Собор, який дав початок планомірному знищенню Української Греко-Католицької Церкви і – всупереч цьому – утвердженню віри греко-католиків у неминучість торжества справедливости.
Історія XX століття в Україні забарвлена у багряний колір. За приблизними оцiнками, на цій землі насильницькою смертю загинуло близько 17 мiльйонiв людей. І особливо трагічним є те, що ці жертви були породжені не лише війнами та конфліктами, а й химерними ідеями перебудови світу, де не було місця для Бога. Складовою частиною кривавої трагедії насилля в Українi стало цілеспрямоване переслiдування релiгiї та насадження атеїзму. Прагнучи утвердити своє тоталітарне панування, комуністична влада не могла терпіти існування структур, які представляли інші, гуманістичні вартості.
Боротьба з релігією стала державною ідеологією, для утвердження якої не шкодували зусиль, не вибирали засобів. Як наслідок — зруйновані, спалені, профановані храми; розстріляні, арештовані й депортовані в сибірські ҐУЛАҐи священики й вірні, православні і католики, представники інших спільнот і релігій; переслідувані, загнані в підпілля або цілковито знищені Церкви. Все це сумні «здобутки» того «реального соціалізму», який на крові й кістках мільйонів утвердився у цій частині земної кулі.
Логічним наслідком такої політики стала ліквідація Української Греко-Католицької Церкви 1946 року в Галичині та 1949 року на Закарпатті. Її силою «возз’єднали« з Російською Православною Церквою – одержавленою і підконтрольною атеїстичному за своєю суттю режимові. Засаднича несумісність УГКЦ з існуючим в СРСР суспільним устроєм та панівною ідеологією випливала з трьох головних причин, відображених у самій її назві.
По-перше, ця Церква була «українською», бо впродовж століть залишалась осередком збереження національної окремішности українців під іноземним пануванням. Вона суттєво спричинилась до формування модерної національної самосвідомости і становлення національного руху. Очевидно, що для режиму, який за псевдоінтернаціоналістською риторикою приховував великодержавну імперську сутність, таке пов’язання цієї Церкви зі своїм народом було злочином, який окреслювався іншим ідеологічним штампом комуністичної пропаганди як «український буржуазний націоналізм».
По-друге, ця Церква була «католицькою», себто вселенською, бо вже кілька століть була пов’язана з Римським Апостольським престолом та іншими місцевими Католицькими Церквами. Режим, який прагнув утвердити «новий порядок» в «одній окремо взятій країні» чи згодом у відокремленому залізною завісою «соціялістичному концтаборі» і для якого навіть наявність родичів за кордоном була підставою для того, щоб розглядати людину як неблагонадійну, — такий режим не міг, звичайно, трактувати це пов’язання інакше, як «ізмєну совєтской Родінє», а самих «уніятів» — як «агентів міжнародного імперіалізму та Ватикану».
По-третє, цю Церкву не сприймали тому, що вона була саме Церквою – тобто такою духовною спільнотою, яка з часів Володимирового хрещення Руси наповнювала змістом життя багатьох поколінь на цій землі й користувалася їхньою безмежною довірою і повагою. У категоріях атеїстичної пропаганди це було названо «духовною сивухою» чи «опіумом для народу», та насправді УГКЦ була виразною альтернативою панівній тоталітарній ідеології, що прагнула заволодіти не лише умами, а й серцями людей. Вже цього було достатньо для розправи над цією Церквою. Ліквідація тричі небезпечного «ворога народу» відбувалася з невблаганною жорстокістю; пов’язані з цим жахіття виходили навіть поза межі людської уяви.
Разом з тим, історія XX століття в Україні — це не лише історія цілеспрямованого й методичного насилля «власть прєдєржащих» чи безнадійної агонії приречених. Адже майже половину століття УГКЦ залишалась не тільки найбільшою репресованою християнською спільнотою у світі, а й водночас – найбільшим організмом суспільного опору тоталітарній системі СРСР. Тому це насамперед історія мужньої витривалости і героїчного спротиву, незламности духа і величезної сили віри, яка була одинокою зброєю тих, хто таки здобув перемогу в нерівному двобої Добра і Зла, хто дочекався світлого Празника Воскресіння своєї Церкви. Завдяки несхитності владик, стійкості духовенства, вірності мирян, сотень відомих і безіменних мучеників та ісповідників віри, УГКЦ вистояла в період офіційної «ліквідації», організувалася в підпіллі, породила нові покоління церковних лідерів і вірних, живлячи в їхніх серцях іскру надії у краще прийдешнє. А кров її мучеників живила зерна нового життя.
Олег ТУРІЙ