Батько – русин, мати – словачка, а він – українець. Такою була національна генеалогія найвизначнішого українського священика Пряшівщини другої половини XX і початку XXI ст. о. д-ра Мар’яна Поташа (ЧСВВ) – соратника і безпосереднього продовжувача справи блаженних єпископів Петра Павла Ґойдича (1888-1960) і Василя Гопка (1904-1976).
Мар’ян Поташ народився у Пряшеві 2 березня 1918 р. в ремісничій родині. Його батько походив з недалекого села Фулянка і вважав себе «твердим русином». Мати була римо-католичкою з Бардієва. Вдома у батьків вона говорила виключно угорською та німецькою мовами, але, вийшовши заміж за руснака, самотужки засвоїла азбуку, щоб навчати дітей «Катехизису» та слідкувати за їхням навчанням у школі. Розмовною мовою в сім’ї була східнословацька шариська говірка. (...)
Активність о. Мар’яна після Другої світової війни була гідна подиву. Він зразково вів адміністративні справи єпархії (державне та церковне право і без диплома знав досконало), їздив з єпископом на візитації, разом зі священиком Лявинцем редагував єпархіяльний часопис «Благовісник» і його додаток для молоді «Заря», спричинився до завершення побудови василіянського монастиря в Пряшеві тощо. Надзвичайно активною була його співпраця з молоддю, яка горнулася до нього. Місцевий єпископ у 1945 році віддав під монастир василіян дієцезний дім, в якому о. Мар’ян заснував так звану «дитячу парохію» з дуже гарною каплицею. Її відвідували учні пряшівських шкіл, зокрема Руської гімназії. Діти самі управляли «парохією», самі дзвонили, міністрували при богослужіннях, мали свій хор, драматичний гурток (який, між іншим, на сцені професійного Словацького театру ставив з великим успіхом п’єсу українською мовою «Страсті Ісуса»). На противагу цій «дитячій парохії» у 1946 р. була заснована піонерська організація, членом якої в 1947 році був і я. Та з піонерських зборів ми бігли до каплиці василіян.
Після ув’язнення Львівського архиєпископа Йосифа Сліпого, брутального вбивства Ужгородського єпископа Теодора Ромжи та ліквідації Греко-Католицької Церкви в Україні в 1946-1947 роках єпископ П. Ґойдич очікував подібних репресій і у Пряшівській єпархії. Тому в 1947 році він висвятив свого заступника Василя Гопка на єпископа-помічника, а о. Мар’яна іменував секретарем єпархії. З того часу співпраця о. М. Поташа з Преосвященним Владикою стала ще більш інтенсивною.
Та більш інтенсивною стала й увага органів комуністичної державної безпеки до особи М. Поташа, які 6 липня 1948 р. зробили ґрунтовний обшук у його монастирській келії. Хоч нічого не знайшли, тут же арештували його, обвинувативши у співпраці з бандерівцями. З Пряшева відвезли його до Праги – до найсуворішої тюрми «На Панкраці», де протягом трьох місяців допитували. Не добившись жодних позитивних результатів, знову відправили його до пряшівської тюрми, де інтенсивні допити продовжувалися ще три місяці, а потім випустили його на волю як невинного.
Органи безпеки, нібито за порадою радянського амбасадора Зоріна, розробили план ліквідації монастиря отців-василіян, який полягав у тому, що на горищі монастиря буде змонтовано радіопередавач, що його ті ж органи «виявлять» і звинуватять монахів у шпигунстві на користь Ватикану та інших західних країн. На щастя, один із працівників безпеки (і там були «свої» люди) під суворим секретом відкрив о. Поташу цей ганебний план, і він закінчився фіаско. Незважаючи на це, чотирнадцять монахів на чолі з о. Мар’яном та шість монашок були арештовані, і їх знов піддали 6-місячному слідству. І цього разу слідство не дало жодних результатів, тому всіх затриманих було звільнено. Оскільки тим часом і чоловічий, і жіночий монастирі були ліквідовані, а монастирські будинки – «націоналізовані», звільнених з-під арешту монахів і монашок було відвезено «на перевиховання» у «виправно-виховний» табір Новаки: чоловіків – між кримінальних злочинців, жінок – між проституток.
Втретє о. М. Поташа було арештовано в 1950 році, вже після ліквідації Греко-Католицької Церкви, разом з понад сотнею греко-католицьких священиків, які відмовилися прийняти православ’я. На цей раз Крайовий суд у Братиславі засудив його до десяти років тюрми, конфіскації майна і десяти тисяч крон штрафу – нібито за «змову проти республіки», «шпіонаж на користь Ватикану» та «участь у бандерівщині».
1954 року, після відбуття половини строку покарання, отця Поташа умовно звільнили з тюрми, однак суворо заборонили повертатися до рідних у Словаччину. Та й «під пильним оком» держбезпеки йому вдалося створити 34-членну групу з молодих дівчат і хлопців, які під його керівництвом вступили в таємне монаше братство і сестрицтво. Отець Мар’ян провадив з ними вправи і навчання, готуючи їх до таємного постриження. Цю організацію в 1958 році розкрили, а її керівника засудили (вже вчетверте) на чотири роки, долучивши до них ще чотири «умовні» роки, – разом на вісім років тюрми. Оскільки й за гратами він продовжував “вести релігійну пропаганду», його переселяли в різні в’язниці, не даючи довго побути на одному місці. Під час чотирьох ув’язнень він побував у тюрмах Пряшева, Братислави, Праги (Панкрац і Рузінь), Леопольдова, Ілави, Младої Болеслави, Валдіць-Картуз та інших. Згори надійшла вказівка ізолювати його від інших політичних в’язнів, внаслідок чого він три з половиною роки провів у камері-одиночці. Та оскільки в 50‑60-х роках тюрми були переповнені політичними в’язнями, цю вказівку важко було дотримати. В кожній тюрмі він зустрічався з цікавими людьми, навіть з найвищими представниками державної влади – Махом, Чатлошем, Гусаком, Новоместським, а також зі своїми релігійними наставниками – єпископами Павлом Ґойдичем та Василем Гопком. «В’язниця – це найвищий університет, – любив пожартувати о. Мар’ян. – Науку, яку ти там здобув, ніхто тобі не візьме». В 1960 році його звільнили з тюрми на підставі загальної амністії, однак до рідних країв і на цей раз не пускали. Він і далі працював робітником у західній Чехії, гуртуючи навколо себе однодумців, зокрема з молоді.
Сьогодні мало хто знає, що о. Мар’ян Поташ був ініціятором відновлення Греко-Католицької Церкви в Чехословаччині навесні 1968 року. В цій справі він їздив до найвищого представника комуністичної влади в колишній Чехословаччині Ґустава Гусака (з яким у 50-х роках два з половиною місяці сидів у спільній камері Леопольдовської в’язниці) і добився від нього постанови уряду № 71, за якою Греко-Католицьку Церкву в Чехословаччині було відновлено.
На леопольдовському в’язничному цвинтарі о. Мар’ян розшукав безіменну могилу єпископа Петра Павла Ґойдича (який у тюрмі віддав душу Богові в день своїх уродин 17 липня 1960 р.), на хвилях «Празької весни» добився дозволу на ексгумацію його тлінних останків і 29 жовтня 1968 року перевіз у їх до катедрального храму св. Івана Хрестителя у Пряшеві. З боку о. Мар’яна це був героїчний вчинок. Короткий період «Празької весни» 1967-1968 років о. Мар’ян використав максимальною мірою.
На все життя залишився в моїй пам’яті один епізод. Було це десь наприкінці 70-х років, в період кульмінації так званої «нормалізації», тобто переслідування інакодумців. У котельні найгіршою службою вважається Свят-вечір, коли сім’я сидить за святковим столом, а кочегар змушений обслугувати ненажерливі котли, які дають тепло тисячам людей у житловому кварталі міста. І саме в такий свят-вечірній час відкриваються двері напівтемної котельні і входять четверо людей. Спочатку я подумав, що це контролери прийшли перевірити, чи кочегар не п’яний. Вони піднімаються стрімкими залізними східцями до кочегарської комірчини і ще за дверима співають «Рождество твоє Христе, Боже наш!». Не встигши опам’ятатися від несподіванки, чую знайомий голос отця Мар’яна: «Пане господарю, чи дозволите поколядувати, вашу хату звеселити?». «Будь ласка!» – кричу, щоб заглушити гуркіт котлів. Бачу маєстатну постать отця Мар’яна, а за ним трьох його таємних учнів (всі вони після «ніжної революції» стали священиками) і чую, як вони співають ангельськими голосами найгарніші колядки. Я був такий зворушений, що навіть забув їм дати «коляду» (дав її пізніше). Після їхнього відходу вогонь у котлах здавався теплим сонечком, що зігріває людей, а гуркіт моторів – райською музикою. На душі стало радісно й весело. І таку радість і спокій о. Мар’ян зі своїми учнями в той Свят-вечір розносив у десятки хат. Тоді я зрозумів справжню велич послання о. Мар’яна – людини, для якої служіння Богу і своєму народу було не обов’язком, а покликанням.
Після реабілітації Греко-Католицької Церкви в 1989 р. він повернувся до Пряшева і зайнявся розбудовою монастирів отців-василіян. В центрі Пряшева він купив у 1991 р. великий будинок, який переробив на модерний монастир з просторою каплицею, їдальнею, кімнатами для монахів, редакцією та видавництвом. Багато сил і енергії він доклав до відновлення Краснобрідського монастиря – найдавнішого і найславнішого на Пряшівщині.
І знову він стикався з нерозумінням церковної та світської влади – головним чином за снагу надати новозаснованим установам українського характеру. В 1995 р. його було призначено парохом у селі Лиманова; в 1997-1998 роках він душпастирював у с. Чирч. 1998 році він вийшов на пенсію і повернувся до свого василіянського монастиря в Пряшеві. На відміну від інших священиків, він брав активну участь не лише в релігійному, а й у громадському житті русинів-українців Словаччини. Часто виступав на різних зборах, конференціях, в українських газетах, журналах, по радіо та телебаченню. Тісні контакти підтримував з українцями Закарпаття, Польщі та русинами Сербії та Чорногорії, зокрема з єпископом Дюром Джуджаром. Лейтмотивом його виступів у засобах масової інформації були заклики до єдности, дотримування національних та релігійних традицій та пошанування поглядів кожної людини «Ми всі діти одного роду: Русі-України. Тримаймося цього роду!» – любив він нагадувати. – Будьмо русинами, але не цураймося України, бо без неї ми національно загинемо». Неперевершеним зразком для нього був Гавриїл Костельник, який зберіг національну ідентичність русинів Воєводини, однак широкої слави досяг завдяки творам, написаним українською літературною мовою.
В останні роки козацьке здоров’я о. Мар’яна Поташа значно підупало. Перед Різдвяними святами ми з Ярославом Шуркалом відвідали його. Незважаючи на поганий стан здоров’я, він був повний енергії. Дуже хотів видати свою книжку про блаженного єпископа-мученика Василя Гопка та монографію про історію Чину Василія Великого на Закарпатті. Великі надії покладав на обіцяний комп’ютер, на екрані якого можна було би багатократно збільшити літери.
В середині лютого в о. Мар’яна виник інсульт. Його повезли до лікарні, де він наперекір старанням лікарів 23 лютого 2006 р. віддав душу Богові. В неділю 26 лютого в каплиці сестер-василіянок у Пряшеві з ним попрощалися сестри-монахині і брати-монахи, а в понеділок 27 лютого в катедральному храмі св. Івана Хрестителя – найвищі представники Греко-Католицької Церкви Словаччини та інших країн, духовенство єпархії та майже тисяча віруючих. Поховали його шість єпископів зі Словаччини та з-за кордону. В похороні брало участь понад сто священиків та монахів. Отці-василіяни поховали його тлінні останки на василіянській ділянці міського цвинтаря у Пряшеві.
Отець Мар’ян Поташ був, мабуть, останнім священиком Пряшівської греко-католицької єпархії, який мав чітку українську орієнтацію; ту орієнтацією, яку в останні періоди життя прийняли і його славні наставники та співв’язні блаженні Павло Ґойдич та Василь Гопко. Прогалину не лише в релігійному, а й у культурно-громадському житті русинів-українців Словаччини, яка постала з його відходом у вічність, важко буде заповнити.
Микола МУШИНКА