Кілька думок з приводу заборони священнослужителям
займатися фінансовими операціями
Стан економіки та рівень життя в Україні, безперечно, не задовільняє нікого. Кожен з нас бажає покращити свій добробут. Священики – люди і члени суспільства – не виключення. Між ними є ті, хто з покорою і душпастирською мудрістю солідарно поділяє умови життя парохіян, та є і такі, хто із проповідальниці «стимулює» вірних більше «кидати на тацу, бо в мене подерті шкарпетки і бензин дорогий»; інший відкриває свою «точку» на базарі; хтось садить «бульбу і капусту на продаж», а ще інший затягує кого лише може в тенета так званого [ це особиста думка автора ] «страхового бізнесу», отримуючи винагороду за кожного адепта. До яких наслідків поміж вірними усе це призводить і чи можна пов'язати це з найголовнішим завданням священика – будувати спільноту, проповідувати Царство Боже і провадити до нього вірних?
Недарма Синод Єпископів Києво-Галицької Митрополії УГКЦ 16 січ ня 2006 року Божого постановив (п.7) «нагадати священнослужителям Києво-Галицької Митрополії Української Греко-Католицької Церкви про те, що, згідно з каноном 385, частина 2 Кодексу канонів для Східних Католицьких Церков, їм заборонено займатися фінансовими операціями й торгівлею особисто або через інших, чи то для власної користи, чи інших. Ця заборона стосується також фінансової діяльности у галузі страхового бізнесу».
На перший погляд, на шальках терезів опиняються з одного боку гідний рівень життя священика, а з іншого – Боже Царство. Чи легко вибирати? Напевно, ні. Які ж причини такої ситуації і чи існує вихід з неї? Спробуймо зробити дуже загальний аналіз.
Насамперед мусимо визнати, що існують дві серйозні проблеми стосовно цього питання. Перша – це формація (виховання) священиків. Друга – це проблема їхньої заробітної плати, соціяльних гарантій та пенсійного забезпечення.
Зупинімось на формації духовенства. Років вісім-дев'ять тому я став свідком однієї невимушеної бесіди між кількома семінаристами. Мова йшла про причини, які спонукають стати священиком, про бачення майбутнього священства. Підсумок розмови можна описати реченням: «Я стаю священиком, бо ним бути вигідно , буду тихенько виконувати свою роботу; окрім того, я нічого більше не вмію ». Про покликання не було і гадки! Сподіваюся, що за останні роки бачення семінаристів назагал докорінно змінилося, і на місці ключових слів вигода, байдужість до соціяльних проблем і замкнутість , з'явилися покликання, знання, відповідальність, солідарність .
В останні роки, з розвитком нових технологій та ЗМІ, економіка захлиснула наше повсякденне життя. Колись зрозумілі лише спеціялістам терміни біржа , крос-курс , інвестиції , інфляція , капіталізація стали словами загального користування. Чи мають священики відповідні базові знання з економіки? Чи можуть вони порівняти пропозиції одного так званого пенсійного фонду – фінансової піраміди і традиційних стабільних банків та страхових компаній? Чи можуть вони бути захищені від шахрайства? Звичайно ж, ні. Необхідні принаймні базові знання з економіки і фінансів.
Одним із перших завдань священика є не торгівля, не фінансові операції, а розбудова спільноти. А для цього необхідні відповідальність і солідарність . Священик не може стати осторонь матеріяльних проблем дорученої йому спільноти. У нас, в Галичині, ми маємо чудовий приклад. Так, 1899 року представники селянства, інтелігенції та духовенства в Олеську на Золочівщині організували місцеве товариство «Сільський господар». У 1905 році воно перебралося до Львова і стало вже крайовим органом кооперації. Незабаром товариство мало розгалужену систему філій, гуртки, дослідні поля, станції, часописи. Товариство займалося створенням виробничих і господарських спілок, поширенням знань серед людей, організацією читалень, бібліотек, господарських і промислових шкіл, проведенням з'їздів, віче, курсів, виставок, посередництвом при купівлі землі та реманенту, при збуті сільськогосподарської продукції й т. д. Яка потужна діяльність! У розбудові кооперативного руху на теренах Галичини неможливо недооцінити роль духовенства Греко-Католицької Церкви, і Митрополита Андрея зокрема. Це лише один із чудових прикладів відповідальної і солідарної розбудови спільноти .
Наприкінці 90-х років між трьома християнськими африканськими селами тривала одвічна ворожнеча племен. Місцеві жителі виробляли пальмову оливу і за копійки продавали її перекупникам. Один (!) місіонер-єзуїт своїми досвідом і знаннями організував спільноти, допоміг об'єднати їхні зусилля, і вони почали самостійно відвозити оливу до міста і там продавали її втричі дорожче. Ворожнеча і конкуренція закінчилися миттєво. Села стали не «сірою масою», а справжньою організованою християнською спільнотою, «Божим Людом». Парохія стала центром духовного та культурного життя кожного. Це ще один чудовий приклад відповідального підходу духовенства до кооперації членів спільноти та посилення уваги до соціяльних проблем.
Проблема друга – заробітна плата і соціяльні гарантії священиків. Розвинуті держави вже давно вирішили це питання. Наприклад, в Італії існує податок – тисячна частинка доходів кожної особи. Вона йде на потреби релігійних спільнот (не лише християнських), і зокрема на зарплатню католицьких священиків. Податок, зібраний з осіб, які не належать до жодної релігійної спільноти, йде на соціяльні доброчинні справи. Подібна система працює і в Німеччині. Сподіватися на створення такої системи в Україні – справа невдячна. І тому нині кожен зі священиків, так би мовити, кинутий напризволяще і зобов'язаний сам вирішувати питання свого матеріяльного забезпечення. Більшість не має іншого виходу, ніж перекласти всі тягарі на плечі парохії. А що робити, коли вона невелика, коли в сім'ї душпастиря не одна дитина? Тому і з'являється спокуса недотримання канонічного права. Але коли підійти до проблеми глобальніше, Українська Греко-Католицька Церква просто зобов'язана мати відповідні структури на найвищому рівні, покликані розумно й контрольовано не лише розпоряджатися наявними коштами, а й створити чітку фінансову систему Церкви. Це дасть можливість надати відповідні гарантії щодо майбутнього кожному священику, створити синергію вже наявних господарських відділів усієї Києво-Галицької Митрополії, а також зміцнити служіння УГКЦ на теренах з невеликими спільнотами. На мою думку, є достатньо мирян-фахівців у царині економіки та фінансів, які з радістю докладуть усіх зусиль для здійснення такого важливого проєкту.
Не відчуженістю, не через вовчий закон «кожен сам за себе», а лише об'єднавши зусилля, з розумінням, із солідарним та відповідальним підходом до матеріяльних проблем і духовенства, і мирян, лише разом ми зможемо збудувати справжню християнську спільноту й бути «світлом для світу і сіллю землі», зможемо зростити паростки Царства Божого у сучасному світі.
