Думки з нагоди встановлення
нового іконостасу у храмі Українського
Католицького Університету у Львові
Відомо, що основним аргументом, який забезпечив перемогу захисників іконопочитання у їхньому спорі з іконоборцями, є христологічний аргумент, а не витончені метафізичні чи епістемологічні міркування про правильне розуміння співвідношення між образом і його первовзором (хоч і ці аргументи обширно вживались).
Цей христологічний аргумент є не просто історичним аргументом: мовляв, це правда, що Божа природа є понад наше розуміння і тим більше не підлягає образотворчому зображенню (звідси заборона у Старому Завіті зображати Бога), але відколи Син Божий став людиною, щоб через свою людську природу об'явити повноту Божества, став видимий як людина серед людей, – те, що було видиме, стало можливим зображати. Цей історичний аргумент («про те, що було») вагомий, але не вичерпує основного здобутку іконопочитателів.
Відкидаючи іконоборчі закиди, іконопочитателі не тільки виправдали саме писання ікон, а й поглибили розуміння таїнственного характеру ікон та їхньої ролі в богослужбовому і таїнственному житті Церкви. Почитання ікон, тобто богоспілкування через ікони, стало мірилом не тільки правильного розуміння правдивости Христового історичного воплочення, а й боголюдського характеру Церкви, як продовження Христового воплочення, тобто реальних наслідків («те, що є») його боголюдськости для людини і для світу. Церкву називають Тілом Христовим, бо вона має правдиву участь у його боголюдській природі; в ній Божественне стає доступним через те, що є людським, і Божественне діє через людське. Аналогічно і щодо ікон ми можемо говорити про правдиве поєднання земного й небесного – не у статичному, а в динамічному, функціональному сенсі: в іконах через земне-видиме стає доступним небесне-невидиме. Це не тільки когнітивно-пізнавальний процес (напрям від людини до Бога), а й зворотний: в іконі через земне-видиме Господь далі себе об'являє і, об'являючи, дарує себе; через видиме Господь являє свою спасительну присутність і своє спасительне діяння серед своїх людей.
Хоч після Вознесіння Господня присутність і дія в Церкві вже не зримі, як були раніше, а невидимі, ця присутність Бога і його дія мовби прагнуть стати видимими серед своїх – тобто тих, що вірою відкриваються до нього. Серед громади, що кормиться й живе його Словом, його Тілом і Кров'ю, серед громади, що перебуває у ньому, зітхаючи: «Як добре нам з Тобою бути», і водночас очікує його, закликаючи: «Прийди, Господи», — Господня невидимість проривається через непрозорість, через темноту матеріяльного світу, як прорвалася на Таворській горі, де не тільки обличчя, а й одежа Христова проблисли Божественною енергією, мов світлом, «яснішим за сонце» (як кажуть євангелісти). І це проривання відбувається далі у Церкві: ми називаємо його богослуженнями , літургійною синергією Бога і людини у Христовому боголюдстві, де ми співаємо, молимось, плачемо й радіємо, стоїмо і ходимо, підносимо руки й простягаємось на землю, де слухом, нюхом і дотиком спілкуємося з Господом... І це проривання ми називаємо іконою тоді, коли воно застигло перед нами в зображенні постаті Христа чи святих, застигло, примушуючи й нас застигнути, бо ми відчули, що у самому центрі нашого буття, нашої особи щось зворушилось, щось відкривається; і ми боїмось перешкодити тому відкриванню, бо воно таке потрібне нам, таке життєдайне для нас.
Ікона, як і богослуження, – не тільки місце зустрічі й співдії (синергії) Бога та людини; вони несуть у собі печать поєднання земного й небесного, печать боголюдськости Христової, яку він передає своїй Церкві. Вони мов та видима «одежа» Христового Тіла, якою є Церква; і як через Христову одежу, якої кровоточива жінка торкнулася з вірою, на неї спливла сила Божа, так і через богослуження й через ікони на нас спливає Божа сила, коли ми відкриваємось до неї з вірою, невтомним прагненням і любов'ю.
Але крім того, що ми назвали «динамічною» епіфанією (явлінням Божим) —богослуження і «статичною» епіфанією — ікона, є ще щось, що їх поєднує; і це є іконостас. Іконостас пов'язує ці дві епіфанії не тільки зовнішньо, а й внутрішньо: він показує їхнє внутрішнє взаємне тяжіння і взаємодоповнення. Іконостас розгортає для нас іконний характер богослуження і динамічний, синергійний характер ікони. Мало того, він помагає нам розуміти, як Христос стає для нас явлінням невидимого Отця, і шляхом і дверима, завдяки яким ми стаємо учасниками Божої природи, Божого життя. Це ми бачимо з того, яке місце займає іконостас у внутрішньому поділі храму й у богослуженнях, що при іконостасі звершуються.
Ми звикли до поняття потрійного поділу храму: притвор, храм вірних і святилище. Деколи й притвору немає, але завжди є поділ на храм вірних і святилище. Як нам розуміти богословський сенс і функцію такого поділу? Новий Завіт запевняє нас, що храмом (тобто місцем присутности й дії Божої) є кожний християнин, який живе у Христі силою Святого Духа; а в окремий спосіб храмом є християнська спільнота: де зібрана Христова спільнота, там і храм Божий. Ранні християни знали, що не храм творить спільноту, а спільнота творить храм, бо вона є храмом. В цьому й полягає значення назви «храм вірних», що відрізняє місце спільноти від притвору, який є підготовчим, перехідним місцем цього зібрання спільноти. В якомусь сенсі назва «храм вірних» є тавтологією, бо де збираються вірні, там і храм Божий. Отже, між притвором і храмом вірних є динамічне відношення підготовки до повноти. Христова спільнота тоді є у своїй повноті, коли вона зібрана в його імені. Тому й кажемо «храм вірних» (тобто храм повної Христової спільноти), а не «храм мирян» (тобто одної її частини). Тому над храмом вірних на куполі часто є зображення Христа-Вседержителя, який є головою свого Тіла – Церкви.
А яким тоді є сенс додаткового поділу на храм вірних і святилище? Цей поділ має богословське виправдання тільки в тому разі, коли сприймати його також як динамічний, а не статичний. Окреме місце, відмежоване іконостасом, не означає, що це місце «святіше» від храму вірних, що там нібито більша присутність Божа. Відмежовуючи ту частину храму, куди спрямовано наш погляд і наші молитви, спільнота пригадує собі, що хоч вона перебуває у Христі, тут, на землі, вона Його пізнає і бачить «частинно», «мов у дзеркалі» (як каже Павло), але прямує до тої повноти, «якої око ще не бачило і вухо ще не чуло».
Отож ми відділяємо одну частину храму, яка є невидима і недоступна, щоб конкретно відчути, що прямуємо до того, що перевершує всякі наші поняття. У такому значенні недоступність і невидимість святилища є умовними, динамічними; і ми постійно їх переступаємо разом з Христом, який як Голова Тіла входить до святилища попереду нас і виходить, щоб окормлювати нас своїм Словом і своїми Тілом та Кров'ю.
Поділ, створений іконостасом (саме тому, що він є динамічним, не статичним), являє нам, щó означають Петрові слова про те, що ми стали «учасниками Божої природи», Божого життя: невидимість і умовна недоступність святилища представляє для нас Отця, якого ми не бачимо, але до якого прямуємо. Сам іконостас є обличчям невидимого і дверима до недоступного. Відносно святилища іконостас має ту саму функцію, що й Христос щодо Отця: Христос дає нам змогу бачити Отця і є дверима, що провадять до нього. Христос, будучи образом Отця і дверима до нього, не відмежовує його, а стає шляхом до нього. Іконостас має ту саму функцію, що й Воплочення Христове: об'являти Отця і бути шляхом до нього.
Отже, святилище вчить нас про Отця, іконостас — про Сина. А де ж Дух Святий? Апостол Павло каже нам, що ніхто не може пізнати Христа інакше, як тільки силою Святого Духа. Якщо ми можемо пізнати Христа як шлях і двері, якщо бажаємо йти за Христом до повноти Отця, як Тіло за Головою, як вівці за Пастирем, то це тільки тому, що нам дано Святого Духа, який «невимовними стогонами» чинить це у нас.
Таким чином, іконостас показує нам, що він, як і кожна ікона, є не тільки „вікном» (як через Христа ми бачимо Отця), а й „дзеркалом», яке показує нам божественну присутність — Духа Святого — у нас самих. Якщо у цьому зображенні я бачу ікону мого Господа, на образ якого я сотворений, мого Спасителя, який взяв на себе мою неміч і мої гріхи, щоб дати мені силу полюбити, як він полюбив, то це тільки силою Святого Духа, якого Отець через Сина дав мені. Тільки його діянням я можу у Христі пізнати того, ким я маю стати, і можу відповісти на це покликання.
Поділ храму може бути для нас образом і посередником нашої участи у Пресвятій Тройці тоді, коли він сприймається як динамічний, не статичний. Поділ не для того, щоб показати, що місце для пастирів – у святилищі, а для пастви — поза ним, а для того, щоб запевнити нас, що хоч ми ще перебуваємо у земній мандрівці, все ж через таїнства уже насолоджуємось небесною батьківщиною. За первісним літургійним порядком візантійського обряду пастирі починали богослуження з паствою у храмі вірних, що є образом повноти Церкви у цьому світі. Відтак, вони входили у святилище, являючи Христа-пастиря, який попереду стада входить у небесну повноту, «щоб ми були там, де Він є». Це саме ми висловлюємо в анафорі Золотоустого, коли дякуємо Богові, що «коли ми згрішили, Він не перестав чинити все, поки нас у небо привів і будуче Царство дарував». Пастир входить у святилище, щоб показати, що Христос кормить свою паству своїм Словом та своїми Тілом і Кров'ю; щоб показати, що там є «місце приготоване» для цілої пастви й кожної овечки. В кінці служби пастирі знову приєднувались до пастви, щоб показати, що Христос, хоч і перебуває в небесній славі, ніколи не полишає свою паству. Нині ми бачимо такий порядок тільки в архиєрейській Літургії, а пресвітерська Літургія, де пастир починає й закінчує у святилищі, окремо від пастви, радше вказує на статичне розуміння поділу храму і спільноти. Можна тільки побажати, щоб те, що збереглося в архиєрейській Літургії, ожило і в кожночасній пресвітерській Літургії.
Таке динамічне розуміння поділу відповідає і старовинній молитовній формулі, що ми молимось до Отця (хоч він невидимий) через Сина (якого ми пізнали і який з'єднав нас із Собою) у Святому Дусі (силою якого це стає можливим). Іконостас не ховає, а являє те, що невидиме, як Син являє Отця; він не відгороджує, а поєднує з повнотою, яку ми очікуємо, як Син провадить нас до Отця, давши нам силу Святого Духа.
Отож завдання іконостасу – не створювати у храмі окремий статичний сакральний простір і тим самим відгороджувати когось від нього, а допомогти нам усвідомити сакральність нашого церковно-спільнотного простору, бо навіть у нашій земній мандрівці ми вже перебуваємо у повноті, в обіймах Пресвятої Тройці, і ми покликані прямувати далі до «повнішої повноти», «від слави до слави».
Михайло ПЕТРОВИЧ