На завершення дискусії щодо «підгорецького феномену»
«Не можна ні занадто остерігатися й боятися несправедливих звинувачень, ні зовсім їх легковажити...
Всякі лихі підозри слід тут же усувати, а самих обвинувачів, хоч би були найнегідніші, лагідно переконувати у протилежному, не оминаючи нічого, що могло б зняти недобру славу.
Якщо ж і по тому, як ми зробили зі свого боку все, обвинувачі таки не перестануть, тоді треба їх нехтувати...»
(Йоан Золотоустий. Про священство. Книга п'ята)
Після появи в мережі Інтернету опублікованого в цьому числі листа-відповіді, в якому підгорецькі монахи вирішили «пролити світло» для українського читача на справжнє лице «фарисея» і «кар'єриста» Мирослава Мариновича, охочих дискутувати з ними виявилося так багато, що публікація їхніх відгуків зайняла б більшу частину видання. До такого сплеску протесту спричинився і той факт, що цей лист, як і інші листи підгорецьких отців, було розіслано за допомогою викраденого з Українського Католицького Університету розсильного списку внутрішніх інтернет-адрес. Отож підгорецькі отці натрапили явно не на того читача, на сліпу підтримку якого вони могли б розраховувати. Віддаючи належне усім, хто хотів дискутувати з отцями, я все ж таки мушу сам узяти слово в цій дискусії – і не для того, щоб її продовжувати, а щоб її завершити, зробивши при цьому відповідні висновки не тільки з опублікованого листа-відповіді, а й із попередніх публікацій про підгорецьких отців, які вийшли з-під мого пера (ч. 3, 2005; ч. 4, 2005).
Нагадаю, що інформаційним поштовхом для згаданих публікацій стало звернення Патріярха Любомира до тодішнього губернатора Львівської области п. Олександра Сендеги, в якому Блаженніший рекомендував заборонити отцям «в'їзд до України», оскільки вони «некоректною поведінкою та непослухом своїм монашим наставникам і місцевій ієрархії вже спричинили великий заколот». Висновок, до якого я підводив читачів, такий: не слід використовувати державні чинники для вирішення внутріцерковних конфліктів. Тим самим я ставив під сумнів адекватність дій проводу Василіянського Чину і Глави УГКЦ. Сьогодні, коли, немов гриби після дощу, з'являються одне за одним послання підгорецьких отців, для мене стає очевидним, що цей висновок був занадто поспішним. Я зробив його в обставинах, коли ще не розумів радикальної відмінности «вчення підгорецьких отців» від того, що проповідує Католицька Церква. І ця відмінність помітна насамперед у їхній нездатності знаходити відповідні духові Церкви засоби для вирішення суперечностей, які є нормальним виявом життя спільноти. Церква завмирає там, де суперечності стають приводом для порахунків. Можна сперечатися про окремі формулю вання у згаданому зверненні Патріярха Любомира, але сьогодні я схиляюся до думки, що в тому конкретному випадку про від Церкви був значною мірою зобов'язаний по відомити державні установи про небезпеку, яка чигає на громадян із того самого джерела, з якого вона шириться і на вірних Церкви. Природа цієї небезпеки як для Церкви, так і для держави полягає в поширенні неправди, яка ніде не є такою руйнівною, як у Церкві – інституції, яка, як відомо, користується найбільшою довірою.
Щоб не бути голослівним, наведу лише один приклад, який демонструє «правдивість» аргументації підгорецьких отців. Відповідаючи на зауваження Мирослава Мартиновича (стаття «Чистота віри й риторика партійних ребелій») про те, що вони допускаються прямої неправди, коли стверджують, що Блаженніший Любомир «посягнув на інституцію папства», підгорецькі отці знову методично передруковують лише ту частину цитати з інтерв'ю Блаженнішого, яка їм вигідна, і вперто ігнорують іншу частину, яка цілковито заперечує їхнє твердження. Мало того, вони ігнорують десятки інших публікацій, в тому числі й офіційних церковних документів, в яких Блаженніший розвиває думку про єдність УГКЦ із Намісником св. Апостола Петра. Процитую тут «Пастирське послання про утвердження патріяршого устрою УГКЦ»: «Найпарадоксальнішим з усіх закидів, що їх висувають противники нашого патріярхату, є твердження, що його створення задумане як ‘утеча від Риму'. Такий закид є цілковитим запереченням нашої віри. Нема сумніву, що з отриманням нашою Церквою патріярхату, як цього вимагають закони, зміниться характер стосунків з деякими римськими установами. Але ці зміни стосуватимуться тільки другорядної, адміністративної сфери. Основна риса кожної помісної Католицької Церкви – це сопричастя з Наступником св. Апостола Петра, Єпископом Рима. А цього ми ніколи не зречемося».
Але ні ця цитата, ні десятки інших не змінять риторики «підгорецьких отців». Твердження, що Глава УГКЦ повів свою Церкву в розкол, потрібне їм, як хліб насущний, бо під його прикриттям, сіючи власний розкол у людських серцях та умах, можна розраховувати на зростання кількости адептів із числа тих, які просто не орієнтуються, що діється в житті Церкви.
В усіх церковних конфліктах, до яких причетні підгорецькі отці, прослідковується один почерк, один стиль. Спершу вони активно працюють серед народу – потім роблять ту чи ту пропозицію проводу Церкви – пропозиція не приймається – відтак отці очолюють повстання народу супроти проводу Церкви. Кожного разу, плекаючи протестний настрій своїх адептів, вони витягують на-горá найбільш промовисті в тому чи іншому середовищі аргументи – саме ті, що найбільше сприяють поглибленню прірви між людом і проводом Церкви. У Чехії, після того як прозвучала відмова висвятити на єпископа запропонованого ними о. Кирила Шпіржіка, вони підняли народ під прапорами захисту української мови в богослуженні, в Західній Україні – воюють під прапором захисту Традиції та єдности з Намісником св. Петра.
Останні листи і звернення підгорецьких отців, як на мене, свідчать про те, що вони змирилися з думкою залишити вже не милу їм Католицьку Церкву, якою вона є сьогодні. Тепер їх, здається, більше не цікавлять рішення створеної для розгляду їхнього питання Митрополичої комісії УГКЦ чи висновки комісії при ватиканській сигнатурі, яка також розглядає їхню справу. Вся їхня діяльність тепер зводиться до методичного позначення границь на тілі Греко-Католицької Церкви, відбирання своїх «овець», забезпечення тої критичної маси людей, з якої можна буде витворити образ гнаної, але правдивої Католицької Церкви. (Звідси і така лють до Українського Католицького Університету: на грунті, де рясно зростають плоди його праці, сепаратистська діяльність підгорецьких отців не дає очікуваних ними плодів). У своїх зверненнях вони апелюють до всіх членів Церкви, які є чимось невдоволені, зранені тими чи іншими реаліями Церкви і – що особливо важливо – не обізнані з реаліями цієї Церкви та її законами.
Чи є перспектива подальшого розростання «підгорецького феномену»? Зовнішня подібність в аргументації підгорецьких отців та представників лефевристського руху в Західній Україні може спонукати до думки, що цей «феномен» закінчиться так само безрадісно, як і цілий лефевристський рух, який після активного розростання у 2000-2002 рр. сьогодні звівся фактично лише до двох-трьох парохій. Але реальна оцінка діяльности підгорецьких отців свідчить, що вони краще освічені і більш динамічні, ніж священики-лефевристи. Як бачимо, вони використовують модерні технології поширення інформації й виявляють неабияке уміння переконувати інших. Припускаю, що вони значною мірою спираються саме на українських спонсорів, що робить їхню позицію більш незалежною і гнучкою. (Для прикладу, фінансові зобов'язання греко-католицьких лефевристів перед своїми спонсорами із Заходу автоматично прив'язують їх до церковно-слов'янської мови богослуження, що загалом не сприяє поглибленню лефевристського розколу). Тому їх не слід недооцінювати; потрібна чітка й методична праця щодо вияснення правдивого вчення Католицької Церкви і позиції проводу УГКЦ.
Заглиблюючись у суть цього питання, я оцінюю появу в нашій Церкві «підгорецького феномену» як дар. Подібним даром для Церкви були іконоборці, які допомогли Церкві краще зрозуміти Божу та людську природу Спасителя. Перед лицем цієї дуже реальної загрози бути розшматованою, розділеною, посвареною Церква може краще і глибше усвідомити той дар єдности, який вона зберегла у дуже складних часах підпілля.
На завершення я хочу просити вибачення як у Глави нашої Церкви Патріярха Любомира, так і у проводу Василіянського Чину, зокрема в отця протоігумена Григорія Гриньківа, за поспішні висновки, які зробив у своїх попередніх публікаціях щодо підгорецьких отців.
