Хлопці, а й дівчата,
старі разом з юнацтвом.
Нехай ім’я Господнє хвалять
(Пс. 148:12-13 )
З якого віку варто ходити з дітьми до церкви? Мене здавна цікавило це питання. Сьогодні я певен – з перших днів життя дитини.
У побут мій студентом Міжнародного богословського інституту зі студій сім'ї та подружжя в Ґамінґу (Австрія) моя сім'я щоденно разом зі мною брала участь у літургії, яка була частиною навчального процесу. Спершу я не був готовий до всіх труднощів, пов'язаних з участю малих дітей у богослуженні. Мені важко було зрозуміти доцільність такої участи для малечі: адже вони нічого не розуміють, їм важко всидіти на одному місці, вони постійно вовтузяться, скрикують, бігають, перешкоджаючи при цьому іншим. А це відриває батьків від участи в літургії. Тому в мене не раз з'являлося бажання змінити цю практику.
Підтвердження того, що дітей все ж таки треба брати із собою на богослуження, прийшло з іншого досвіду. Коли моя дружина завагітніла нашою першою дитиною, ми до народження хотіли знати її стать, щоб іще в утробі дати їй ім'я. Лікар сказав: «Дівчинка!» І ми назвали її Оленкою, на честь св. Олени, матері імператора Константина. Ми хотіли, щоб вона допомогла нам у житті віднайти Хрест Господній.
З ранніх місяців, коли вона перебувала ще в утробі, я щоденно з нею спілкувався, щось їй розповідав, питався. Здавалось, на перший погляд, що мій голос був одним із сотень інших звуків, що їх Оленка чула в лоні матері: материнське серцебиття, різне клекотіння і булькотіння, чимало звуків доносилося ззовні… І що був мій голос серед сотень звукових вібрацій?
Коли Оленка народилась, мені дозволили разом з батьками дружини зайти в палату. Вона лежала на столі під обігрівальною лампою і голосно й неугавно плакала, хоч багато хто з присутніх у палаті старався її заспокоїти. Тоді я підійшов до неї і тихо промовив: «Оленко! Оленко!» Донечка раптом замовкла, і я побачив, як вона намагалась віднайти той голос, що його вона чула протягом довгого часу. Вона впізнала той голос, вона його розрізнила серед сотень інших звуків.
Спомин про цю подію і став найпереконливішим аргументом на виклик «спокусливого раціоналізму». Здається, для дітей перебування у храмі на богослуженні є чимось зайвим і незрозумілим; вони неуважні, пасивні до того, що відбувається, а саме літургійне дійство для них мало чим різниться від сотні інших подій. Проте треба брати дітей зі собою, і я переконаний, що, коли прийде час, діти впізнають той Голос.
Замість післямови. Один західний дитячий психіятр, який працював з особливо важкими дітьми дошкільного віку, поділився тим, яка терапія мала найбільший успіх. Він запрошував до себе на зустріч батьків, навіть якщо вони були розлучені, садив дитину в куток із забавками і починав розмову з дорослими. Він пробував допомогти батькам дитини мирно поговорити між собою, налагодити теплу атмосферу. У той час, коли мата і тато починали дружньо розмовляти, малюк сидів у кутку і просто бавився. Він не був прямим учасником терапії, але саме ця форма терапії мала найуспішніший ефект для зцілення дитини. Цей простий приклад має бути добрим сигналом батькам про важливість атмосфери, в якій перебуває дитина. І варто призадуматись над літургійним виміром цієї атмосфери.
Стефан ДМИТРИШИН