Титул «Патріярх Заходу» вже не належить Папі Римському
Михайло ДИМИД
Повідомлення про те, що у новому виданні «Annuario Pontificio» за 2006 рік відсутній один з дев’яти титулів Папи Римського – «Патріярх Заходу», породило чимало суперечливих думок у різних церковних середовищах.
Точка зору римо-католиків
Колишній префект Конгрегації Східних Церков кардинал Ахіле Сильвестріні припустив, що вчинок Папи «мотивувався прагненням до екуменічного прогресу»: «У минулому Патріярха Заходу було протиставлено Патріярхові Сходу. Я думаю, що Папа мав намір скасувати такого роду протиставлення. Цей крок мотивований потребою поглибити екуменічний діялог».
Коментуючи відсутність цього титулу, Папська Рада зі сприяння християнській єдності роз'яснила в офіційному комюніке, що «титул ‘Патріярх Заходу' ніколи не був цілком ясним, застарів і практично перестав вживатися». З історичної точки зору, сказано в комюніке, «стародавні Східні Патріярхати, визначені Константинопольським (381) і Халкидонським (451) соборами, покривали чітко окреслену територію. Водночас межі території Єпископа Римського залишалися досить неясними. На Сході за часів імператора Юстиніяна (527-565) разом з чотирма східними патріярхатами (Константинопольським, Александрійським, Антіохійським і Єрусалимським) до церковно-імперської системи був включений і Папа, як Патріярх Заходу. Проте Рим віддавав перевагу ідеї трьох єпископських престолів, заснованих Петром: Римського, Александрійського та Антіохійського. Не використовуючи титул ‘Патріярх Заходу', Четвертий Константинопольський (869-870), Четвертий Лятеранський (1215) і Ферраро-Флорентійський (1439) собори згадували папу як першого з тодішніх п'яти патріярхів... Нині термін ' Захід ' вказує на культурний контекст, що не обмежується Західною Европою, а включає в себе Північну Америку, Австралію і Нову Зеландію, відмежовуючись тим самим від інших культурних контекстів.... Якби ми хотіли надати цьому термінові значення, що співвідноситься з мовою церковного права, його можна було б розуміти тільки відносно Латинської Церкви», – мовиться в комюніке. В такому разі титул «Патріярх Заходу» описував би «особливі взаємини» між Єпископом Риму і Латинською Церквою та «його особливу юрисдикцію щодо неї». Проте після Другого Ватиканського Собору Католицька Церква знайшла канонічну структуру, більш відповідну сьогоднішнім потребам Латинської Церкви. Такою структурою, згідно з комюніке, є Єпископські Конференції та їхні міжнародні зустрічі.
В закінченні комюніке Папської Ради зі сприяння християнській єдності мовиться: «Опущення титулу ' Патріярх Заходу ' жодним чином не скасовує визнання стародавніх патріярхальних Церков, що так урочисто декларується Другим Ватиканським Собором... Опущення цього титулу продиктоване прагненням ‘ виразити історичну і богословську реальність ' і водночас ‘ може виявитися корисним для екуменічного діялогу ' ».
Позиція православних
Єпископ Відня та Австрії Російської Православної Церкви Іларіон прокоментував цю відмову таким чином: «Залишається загадкою, яким чином опущення титулу 'Патріярх Заходу' може покращити взаємини Римського Престолу з Православними Церквами. Радше навпаки, це опущення може сприйматися як підкреслення претензії на вселенську церковну юрисдикцію, про яку йдеться в інших титулах». За словами єпископа, з усіх титулів папи найбільш прийнятними для православних є: титул «Єпископ Риму», який вказує на владу папи як єпархіяльного архиєрея міста Рим; титул «архиєпископ і митрополит Римської провінції», який вказує на те, що влада папи поширюється на всю Римську область; титул «примаса Італії», який вказує на те, що Єпископ Риму є «першим серед рівних» в Італії (іншими словами, якщо користуватись православною термінологією, він є главою Помісної Церкви). При такому розумінні усі три титули були б прийнятними в разі встановлення євхаристійної єдности між Сходом і Заходом». «У цьому випадку, – пише єпископ Іларіон, – папа Римський міг би сприйматися і як ‘Патріярх Заходу', тобто як глава тих християн, які не входять у юрисдикцію давніх ‘Східних' Патріярхатів і тих помісних Православних Церков, які постали у другому тисячолітті... Застосування щодо Римського папи звання ‘верховний понтифік Вселенської Церкви ' вказує на вселенську юрисдикцію папи, яку ніколи не визнавали і не визнають православні Церкви».
Про модель можливої єдности між Православною та Католицькою Церквами буде йти мова під час роботи Змішаної Комісії з православно-католицького діялогу, яку буде продовжено, після шестилітньої перерви, восени 2006 року в Сербії. На зустрічі, зокрема, йтиметься про вчення щодо вселенського примату Римського Єпископа. Це вчення стане основною темою цієї зустрічі.
Історичний контекст
Тридцять шостий канон Вселенського Трульського Cобору, що відбувся у Константинополі у 691-692 роках, визначив п'ять патріярших престолів: Старий Рим, Константинополь, Александрія, Антіохія та Єрусалим. Римський Папа Теодор І починає уживати титул «патріярха», тобто первоєрарха Західної Европи, вже з 642 р. П'ять патріярхатів творять пентархію, де дозволено сопричастя помісних Церков поміж собою. Серед тих Церков Римська Церква та її патріярх посідають перше місце. Але ця першість не надає Римській Церкві юрисдикційну перевагу. Так тривало до Великої Схизми 1054 р. Відтак Римські папи свою патріяршу владу, яка зводилася до Римської Церкви, поширюють на східні патріярхати. «Назагал, трагічний аспект полягає у тому факті, що Рим не зумів розділити апостольський обов'язок від переважно адміністративної ідеї патріярхату», – писав з цього приводу ще у 1976 р. богослов кардинал Йозеф Рацінґер (майбутній Римський Архиєрей Венедикт ХVI).
Нині, згідно з римським канонічним правом, слова «патріярх», «патріярший» стосуються не так самостійної церковної одиниці, як радше особливої митрополичої провінції, життя якої регулюється «приписом права, затвердженого найвищою владою Церкви». А найвищою владою Церкви у цій схемі не є ні Патріярх, ані Синод. Титул існує лише для того, щоб «виявляти особливу пошану» патріяршій інституції. Таким чином церковне життя будується не стільки за троїстою схемою: єпископ, патріярх, римський архиєрей, скільки за двоїстою: від найвищої влада у Церкві до місцевого єпарха. Практично не береться до уваги те, що Другий Ватиканський Собор виділив ранг та важливість патріярших Церков і приписав їхнє утворення божественному промислу.
За словами богослова Германа Потмаєра, колись «регіональні структури Церкви практично мали подвійну функцію. Вони дозволяли Церквам одного регіону плекати між собою більш конкретні та насичені зв'язки спілкування і сопричастя, ніж це є можливим через Вселенську Церкву; у спільній вірі й через патріяршу Церкву вони були з'єднані зі Вселенською Церквою. Вони, між іншим, дозволяли цим Церквам набути форми, вкоріненої в культурне середовище, зберігати і розвивати цю форму разом з іншими Церквами цього самого регіону; тобто вони послідовно дозволяли інкультуризацію».
Розвиток розуміння примату Папи
Таким чином, досвід ранньої Церкви, розвинений на Другому Ватиканському Соборі, явно розходиться Кодексом канонів, що є неприпустимим. Тому, як пише Потмаєр, «вже 1964 року, під час собору, Йозеф Рацінґер був одним із перших, хто просив, щоб “створити патріярші простори”, в яких зможе розвинутися “свідомість горизонтальних взаємних зв'язків”. […] Через якийсь час після собору Рацінгер окреслив як “завдання майбутнього знову чіткіше розрізнювати питому функцію наслідника Петра і патріяршу функцію; в разі потреби творити нові патріярхати і відділити їх від Латинської Церкви. […] Бо “унітарне церковне право, унітарна літургія, унітарне надання Римом єпископських престолів – все це речі, які не обов'язково належать приматові як такому; вони є наслідком поєднання двох функцій”».
Розв'язка, яку пропонує Потмаєр слідом за Рацінґером, така: «розірвати зв'язок між Петровою функцією і патріяршою функцією Єпископа Риму».
Саме цей підхід і пояснює той факт, що Папа Венедикт ХVІ зрікся титулу «Патріярх Заходу». Якими будуть наслідки цього, ще не відомо. Але якщо справа розвинеться в дусі постанов Вселенських Соборів та їхньої інтерпретації богословом Йозефом Рацінґером, то наслідки скасування титулу «Патріярх Заходу» можуть бути такими:
1. В міру можливости функції законодавства та адміністрації Вселенської Церкви будуть звужені на користь регіональних інстанцій. Буде відновлено практику сопричастя ранньої Вселенської Церкви.
2. Стародавні апостольські патріярхати залишаться у великій пошані, але будуть створені нові центри християнського гуртування регіональних Церков – нові патріярхати як на Заході, так і на Сході.
3. Західна, чи Латинська, Церква буде розподілена – наприклад, на Африканську, Азійську, Південно-Американську тощо.
4. Настане остаточне усвідомлення, що адміністративне керування папи Римського не потрібне для збереження єдности православно-католицької віри всіх патріярших Церков.
5. Будуть посилені відносини обопільности і взаємної внутрішности, які є складниками примату і колегіяльности. Буде відновлено законодавчі Божі права єпископів як членів колегії єпископів, а також як відповідальних за свої Церкви.
6. Будуть зняті так звані зовнішні ознаки католицизму, а це допоможе Східним Католицьким Церквам об'єднатися із православними. Сопричастя розумітиметься радше як внутрішнє переживання, ніж як зовнішні єрархічно-канонічні ознаки Церкви.
7. Пожвавлення євангелізації у світі та нового міжцерковного діялогу вимагатиме свіжих законів, що їх писатимуть і видаватимуть єпископи колегіяльно з Римським папою.
8. Поняттю «найвищої влади Церкви» повернеться те значення, про яке писав Римський Папа св. Григорій Великий (540-604) до Александрійського Патріярха св. Євлогія (+607): «Ваше блаженство... до мене звертається, кажучи: “як Ви мені наказали”. Я Вас прошу не вживати цих слів, говорячи про мене, бо я знаю, ким я є і ким Ви є. За рангом Ви є моїм братом, за звичаєм – моїм батьком. Я, отже, не наказав, а лише постарався вказати на те, що мені виглядало корисним. І все ж таки мені не здається, що Ваше Блаженство поклопоталося точно зберегти в пам'яті, що я хотів у ній записати. Бо ж я сказав був, що ні Ви мені, ні хто інший іншому не мав писати в такий спосіб. І ось у заголовку Вашого листа я відкриваю цей “надзвичайний” титул вселенського папи, від якого я відмовився. Я прошу Вашу дуже любу Святість вже більше відтепер цього не робити, бо тоді від Вас буде відібрано те, що Ви з перебільшення приписали іншому. Це не через те, що я хочу знайти свою велич, але через свої звичаї. І я не вважаю честю, коли те, що я знаю, принесло б ущерб честі моїх братів. Моя честь – це честь Вселенської Церкви. Моя честь – це тверда міцність моїх братів. Що насправді мені приносить честь, то це те, коли нікому не відмовляють у честі, яка йому належить. Але якщо Ваша Святість мене називає вселенським папою, то вона відмовляє сама собі в тому, в чому вона мені приписує вселенськість. Нехай цього не буде. Нехай пропадають слова, які роздувають суєту і ранять милосердя!»
Як прогнозували знавці творчости богослова Йозефа Рацінґера, майбутнє Церкви буде цікавим і динамічним, бо буде піднесено колегіяльну роль кожного єпископа, будуть створені нові патріярхати, а це надасть Папі Римському тієї величі служіння, яку ми бачили до Великої Схизми, коли, попри велич і силу патріяхатів, Петрове служіння завжди визнавалося й шанувалося.
Михайло ДИМИД