Відзначення 60-ліття Львівського собору 1946 р. не було подією, яка стосується лише Української Греко-Католицької Церкви. Тому не дивно, що її не оминули своєю увагою й інші конфесії. Для одних, зокрема для Української Православної Церкви (у юрисдикції Московського Патріярхату), — це один з моментів і їхньої історії; для інших, наприклад римо-католиків, — це спогад про один з найяскравіших прикладів антирелігійного терору в радянські часи.
Загалом, на цей сумний ювілей в Україні відреагували своїми посланнями, крім керівництва УГКЦ, також Синоди УПЦ (МП) і УПЦ-КП та єпископ Одеський РКЦ Броніслав Бернацький.
Основною ідеєю Послання Синоду УПЦ — Київського Патріярхату , яке стало відповіддю на звертання Глави УГКЦ, є заклик до братньої любови і примирення, такої любови, яка, «підкріплена справами, зможе сприяти єдності «Руси» православної та «Руси» греко-католицької, як цього сподівалися митрополит Київський святитель Петро Могила і митрополит Йосиф Рутський». Єрархи УПЦ-КП засудили події 1946 р. як грубе втручання світської влади у справи церковні.
Лист владики Броніслава Бернацького адресований екзархові Одеському УГКЦ єпископу Василю Івасюку. У ньому також зауважується, що церковну єдність не можна здійснити через насильство влади. Римо-католицький єпископ висловлює думку, що «Боже Провидіння мало для цієї Церкви-мучениці свої плани. Внаслідок радянських репресій віруючі УГКЦ, які до цього часу жили переважно в Галичині, опинилися в інших регіонах колишнього Радянського Союзу: Росії, Казахстані, Сибіру, на Далекому Сході».
У зовсім іншому дусі звучить Звернення Священного Синоду УПЦ (МП) , про що свідчить сама його назва: «З нагоди 60-річчя повернення греко-католиків у лоно Православної Церкви». Автори цього звернення провадять огляд історії Берестейської унії, подальших періодів УГКЦ, аж до собору 1946 р. Вони вибірково підходять до історичних фактів та їхнього трактування. Якщо про політичні обставини укладання Берестейської унії вони згадують, то політичних обставин Львівського собору 1946 р. свідомо оминають, лише закликають вбачати в перебігу подій 1946 р. «Дію всеблагого Промислу Божого». З їхнього історичного огляду випливає думка, що греко-католики під впливом зовнішніх обставин насильно прийняли унію з Римом у 1596 р., але з другої половини ХІХ ст. почали рух за відновлення православ'я, який логічно закінчується «поверненням до православ'я» у 1946 р.
Водночас у згаданому зверненні впадає в око кілька нелогічних моментів. Насамперед те, що його автори визнають незаконним рішення собору 1596 р. в Бересті, хоч під ним підписалися практично всі єпископи Київської митрополії, а собор 1946 р. у Львові, на якому не було нікого з єпископату УГКЦ, а готував його НКВД, вони вважають дійсним. Особливо нелогічним таке трактування є для РПЦ ще й з тої точки зору, що сама вона категорично наголошує на синодальному принципі керівництва Церквою.
Деякі «перли» цього звернення заслуговують на особливу увагу. «Не Греко-Католицька Церква наповнювала концтабори Сибіру в криваві 20-ті, 30-ті, не її діти мільйонами пухли від голоду в 33-му, — йдеться у документі Синоду УПЦ (МП). — Не її «останнього попа» обіцяли показати у 80-му по телебаченню. То чи ж має вона сьогодні моральне право дорікати Церкві, яка в повоєнний час, прийнявши в своє лоно греко-католиків, врятувала їх від тотального фізичного винищення, зберегла, наскільки це було можливим, її храми і майно, зробила можливим її повноцінне церковне життя, виховала в своїх школах декілька поколінь духовенства». Завершується це звернення черговим нагадуванням, що в Неділю Торжества Православ'я Російська Православна Церква й надалі анафемує «беззаконні діяння, що мали місце в Бресті 1596 року та проголошує вічну пам'ять захисникам Православ'я і просить їхніх молитов перед Престолом Божим про утвердження Православ'я в нашій багатостраждальній Батьківщині».
