Свідчити про чистоту намірів католицької сторони в пошуку єдности з православними
Витяги з послання Синоду Єпископів УГКЦ з приводу 60-ї річниці
Львівського псевдособору 1946 року
Львівський псевдособор 1946 року був прикладом брутального втручання держави в релігійне життя людей. Уся підготовка, підбір учасників, керівництво працею та реалізація рішень цього зібрання були здійснювані за вказівками й під прямим наглядом представників влади та її репресивних органів. Ні митрополит, ні жоден єпископ нашої Церкви свого благословення на скликання собору не давали й участи в ньому не брали. Навпаки, навіть перебуваючи в ув'язненні, єрархія УГКЦ цей псевдособор і його ухвали однозначно засудила, а своїм життям і смертю – заперечила. Втім, ніхто з греко-католиків ніколи й не мав сумніву в його канонічній нелегітимності. Навіть наші православні брати і сестри в глибині душі напевно не сумніваються в неправедності цього зібрання. Вони побоюються не так визнання самого факту, що держава вдалася до застосування терору та інструменталізації їхньої Церкви, як наслідків цього визнання для них самих.
Адже спочатку здавалося, що спільними зусиллями партійного керівництва, владних структур, органів держбезпеки та православної єрархії «уніятське питання» й справді вирішено остаточно. Позірна «вічність» радянської влади прямо передбачала «безконечність» заборони УГКЦ. Офіційна Російська Православна Церква, здобувши контроль над греко-католицькими храмами, чимало скористала у кадровому й економічному відношеннях та ще й формально удвічі збільшила кількість своїх парохій. Так звана «східна політика» Ватикану, творці якої настійливо намагалися підтримувати діялог із Москвою задля взаємного зближення, порозуміння й евентуального поєднання, не лише не дала бажаного результату, а й прямо сприяла утвердженню переконання, що справу унії вдасться звести нанівець у всьому християнському світі.
І раптом наприкінці 1980-х років Радянська держава – ця новітня Вавилонська вежа – завалилася. Разом із демократизацією суспільного життя та відновленням релігійних свобод розпався і штучно сконструйований безбожною владою моноліт «казенного православ'я». Мільйони греко-католицьких вірних, облудно приписаних до РПЦ, та багато священиків, вихованих у православних духовних закладах і навіть висвячених православними, згадали про своє походження й повернулися в лоно своєї Церкви. Шлях до церковної «єдности», прокладений багнетами енкаведистських опричників, виявився шляхом у глухий кут, а таке «возз'єднання» – домом, збудованим на піску (пор. Мт. 7:26). Бог у своїй незбагненній мудрості ніби вернув усе на свої місця, щоб ми, здобувши такий драматичний досвід, знову ставили собі питання: якою ж дорогою нам прямувати до справжнього єднання у Господі ?
Пам'ять про кривду Львівського псевдособору і про жертви, з ним пов'язані, дає нам першу, дуже суттєву, відповідь на це запитання: гідну, справді християнську розв'язку проблеми церковної єдности не можна знайти із застосуванням будь-якого насильства – державного чи групового («Хто мечем воює, від меча й загине»). Трагічні наслідки заподіяного зла ще й досі отруюють атмосферу та унеможливлюють не лише поєднання, а й навіть елементарне співжиття і бодай якесь порозуміння. Бо, з одного боку, покривджена сторона, маючи всі підстави домагатися справедливости, легко піддається спокусі діяти не за християнським, а за сторозавітним принципом: «око за око, зуб за зуб». А, з другого боку, небажання визнати цей гріх не дозволяє тим, хто обтяжений ним, з'ясувати правду та очистити своє сумління.
Іншу, не менш важливу відповідь може дати нам порівняння подій 60-літньої давнини та їхніх наслідків із тим, що сталося більш як 400 років тому під час укладення Берестейської унії. Адже в конфесійній православній свідомості стійко закріпився стереотип, який масово тиражується й сьогодні, що поєднання в Бересті було «католицьким прозелітизмом», «насильницьким ополяченням», «зрадою православ'я» тощо. Зокрема, й проведення Львівського псевдособору єрархія Російської Православної Церкви в унісон з офіційною радянською пропагандою виправдовувала необхідністю «ліквідації наслідків» Берестейської унії та «повернення уніятів у лоно Церкви-матері», тобто Московського патріярхату, до якого ні самі греко-католики, ні їхні історичні попередники ніколи не належали. До поширення неадекватної оцінки поєднавчого акту в Бересті доклалися не лише наші недоброзичливці на Сході, а й деякі екуменічні кола на Заході, які несправедливо накинули йому тавро «уніятизму», виставляючи і саму унію, і Церкву, що зросла з нею, мало не головною перешкодою на шляху до об'єднання усіх християн.
Можливо, головною причиною такої негативістської позиції є те, що акт поєднання Київської митрополії з Римським Апостольським Престолом його опоненти розглядають або лише з нецерковних, політичних рацій, або ж із аномальної перспективи сучасного конфесійного поділу та гарячкового бажання «домовитися» про його подолання. Натомість розгляд цієї події в контексті історичного розвитку та конкретних обставин місця і часу напевно дозволив би побачити у ній інші, дуже позитивні, і навіть повчальні, аспекти.
Адже у Бересті свідомий своєї помісности та еклезіяльної гідности єпископат Київської Церкви, яка упродовж століть зберігала пам'ять про неподільність Христового Тіла та постійно апелювала до відновлення вселенської єдности, добровільно прийняв синодальне рішення відновити сопричастя з Латинською Церквою-сестрою та визнати Єпископа Риму як наступника св. апостола Петра за умови збереження усієї своєї літургійно-обрядової, канонічно-правової та духовно-культурної спадщини. Важливою спонукою до укладення унії було усвідомлення кризового стану власної Церкви та щире бажання порятувати її, забезпечити права народу, досягти злагоди в державі, не завдаючи нікому кривди. Звичайно, що, як і кожне творіння людських рук і розуму, це поєднання не було досконалим. Через різні політичні впливи та відмінні підходи до розуміння церковної єдности, особисті амбіції та прикрі помилки, суперечки розгорілися навіть між тими, хто початково ініціював унійні старання, породивши гострий конфлікт у лоні Київської митрополії, а згодом і її поділ. Чимало зашкодила з'єднанню щораз більша переконаність латинської сторони у «єдиноправильності» її богословського вчення та «вищості» її обрядової традиції, що, своєю чергою, спричинилося до втрати деяких питомих особливостей нашої Церкви та до невластивих для неї запозичень.
І все ж, попри те, що політичні інтереси сусідів і загальна атмосфера у конфесійно поділеному християнському світі до II Ватиканського собору аж ніяк не сприяли збереженню тієї візії, з якою єрархія Київської митрополії 1596 року відновила сопричастя з латинським Заходом, наша Церква й після 400 років єдности з Римом таки не втратила своєї церковної самобутности. І це ще раз підтверджує правильність рішення, прийнятого в Бересті. Мало того, пройдений відтоді шлях і перенесені випробування – аж до пролиття крови та мучеництва за віру, за влучним висловом Слуги Божого митрополита Андрея (Шептицького) – доводять велич і святість нашої унії, а також богоугодність і життєдайність саме такого способу збереження та розвитку власної еклезіяльної традиції, яка не має нічого спільного з накинутим їй ярликом «уніятизму». Зрештою, до закидів опонентів Берестейської унії можна було б і прислухатися, якби ми наочно пересвідчилися, що вони зуміли досягти церковної єдности краще. Досі, однак, окрім слів несправедливої критики, так і не було запропоновано конкретних і тривких форм поєднання, які вселяли б надію.
Наша Церква уже не раз заявляла (і сьогодні ми ще раз хочемо це підтвердити), що ми засуджуємо уніятизм як фальшивий метод досягнення церковної єдности, коли одна з Церков під виглядом об'єднання підпорядковує собі іншу, а тоді поступово зростає її коштом. Такого роду «уніятська» модель лише шкодить справжній єдності «святої, соборної й апостольської Церкви», в якій ідеться не про підпорядкування чи поглинання, а про «зустріч у правді й любові». Адже тільки ця форма єднання випливає із Христових заповідей та сягає коренями початків християнської історії. У такій моделі єдности, що має назву «сопричастя Церков-сестер», ніхто не почувається покривдженим, бо притаманне їй сопричастя виявляє Христову Церкву як ікону Пресвятої Трійці, єдність якої існує розмаїттям сопричасних Осіб і виключає ті чи інші форми панування чи підлеглости, тобто уніятизму.
Якщо всі ці критерії застосувати до оцінки Львівського псевдособору, який в очах православних уневажнив історичну Берестейську унію, то не залишиться жодного сумніву, що саме він якраз і був типовим актом уніятизму з боку Російської Православної Церкви, оскільки під виглядом «возз'єднання» вона підпорядкувала собі іншу Церкву й зросла її коштом. Без усвідомлення цього урок 1946 року виявиться незасвоєним. Тому долати у своєму тілі синдром уніятизму й духовно зростати до згаданої «зустрічі у правді й любові» повинні усі Церкви. Ми ж вбачаємо своє завдання у тому, щоб насамперед у взаєминах із Римською Церквою розвинути сопричасну модель так, щоб вона стала привабливою для інших і свідчила про чистоту намірів католицької сторони в пошуку єдности з Православними Церквами.
Київ, 7 березня 2006 року
Від імени Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства
