В лютому цього року відбулись хіротонії чотирьох священнослужителів та інсталяції двох владик. Патріярх Любомир здійснив це особисто – зусилля немале, беручи під увагу вік і стан здоров'я нашого первоєрарха. Відданість ідеї єдности нашої Церкви у світі засобом видимого авторитету її Глави спрямовує її на шлях повернення до церковної автономії, якою користувалася Київська Церква в минулому.Послідовне просування до самобуття нашої Церкви та її структур проявляє і Священний Синод, із чимраз більшою відвагою пропонуючи сильних кандидатів на єпископів. Хоч я не була на всіх цьогорічних інсталяціях (за виїмком Стемфорду), але вважаю, що інсталяція четвертого з черги єпарха Стемфорду та подячне слово нововисвяченого Владики Богдана Дзюраха (яке я прочитала на інтернеті) є прикладами нового подиху надійних вітрів від проводу УГКЦ.
20 лютого 2006 р. Б. я була на інсталяції Владики Павла Хомницького в Стемфорді у штаті Коннектикут, США. Каплиця семінарії св. Василія Великого була заповнена церковними та світськими достойниками, а решта присутніх розмістилися у трапезній та музичній залі, куди події в каплиці рівночасно передавались через озвучення та показ на екранах. Не один з присутніх сприймав читання грамоти призначення представником Вашінгтонської нунціятури, о. шамбеляном Юліяном Ротором як пониження, коли на інсталяцію прибув сам Глава УГКЦ. Не довго треба було чекати на приємну несподіванку. Коли прийшов час на інсталяцію, Патріярх Любомир відстав від написаного тексту програми. Сказані ним слова підкреслили важливу функцію його сану. Замість слів «Властю і повелінням Святого Апостольського Престола Римського поставляю тебе епархом Стемфордським...», Патріярх покликався на авторитет Верховного Архиепископа і Синоду УГКЦ, а також на Кодекс Канонів Східних Церков і ввів Владику Павла Хомницького на престіл Стемфордської єпархії. Це був особливий момент, якого вже давно хотілося бачити, але щойно тепер він став можливим.
Відомо, що Патріярх Любомир не бачить і тому говорить з пам'яти. Але також відомо, що у нього думки впорядковані, і те, що він говорить чи робить, є виваженим, спертим на богослов'я і церковні закони та підтримане Синодом, який разом з ним є найвищою інстанцією нашої Церкви. Це є прогрес. Пригадую собі, які старання в цьому напрямі робив Патріярх Йосиф, але йому перешкоджали наставлення Ватикану обмежити його авторитет та брак церковної зрілости серед єпископату й деяких кандидатів в єпископи. Сьогодні повернення УГКЦ в матірну територію і відновлення церковних інфраструктур відкривають нові можливості. Ще так недавно, у 2001 році, інсталяція митрополита у Філадельфії покликалася на папську буллу, залишаючи Блаженнішому хіба що момент вручення жезла (що має своє значення, але це не те саме, коли в помісній Церкві єпископів встановляє її Глава). Про цю ситуацію пониження Східної Церкви провела розмову з Блаженнішим тоді ж, у Філадельфії, Крайова управа Патріярхального товариства в США. Блаженніший погоджувався. Він визнав, що така зміна потребує приготування церковних структур. Цим разом ми були свідками зміни. Під час короткої зустрічі з Патріярхом Любомиром в лютому ц. р. у Стемфорді я подякувала Блаженнішому за його увагу до хіротоній та інсталяцій, а особливо за наявне покликання на авторитет його уряду у співпраці із Синодом. У відповідь почула: «Те, що зайняло 400 років, мусимо відпрацювати кожночасно нашою послідовністю».
Якщо інсталяція єпарха у Стемфорді була світлою подією в житті нашої Церкви загалом, то подячне слово Владики Богдана Дзюраха на завершенні його хіротонії в соборі св. Юра у Львові особливо відповідає змінам у нашій Церкві і зростанню УГКЦ. Найкраще прочитати оригінал в офіційній електронній мережі УГКЦ (www . ugcc . org . ua), але для наших цілей я наведу найважніші моменти його тексту.
Слово Преосвященного Богдана вражає тонко збалансованим пов'язанням подяки та історії нашої Церкви. Він починає так: «Благодать Святого Духа зібрала нас на цю молитву – ця сама благодать, яка понад тисячу літ назад засяяла на Київських пагорбах...» Далі Владика нагадав, що Київ є колискою віри нашого народу; звідти виходили проповідники у найвіддаленіші сторони Східної Европи і навіть далеко поза її межі і поза Урал. Не оминув Владика Богдан діло церковної єдности митрополитів Київських, яке збереглося у старовинному Львові. Промова Владики Богдана проникнута євангельським поняттям служіння. У цьому служінні високо стоїть завдання внутрішньої єдности нашої Церкви і готовність бути відкритим до єдности з усіма, хто її бажає.
Та найбільше вражала шанобливість Владики до Глави Церкви – його особи і сану. Владика Богдан звернувся до нього: «Ваша Святосте! Блаженніший Патріярше Любомире!», а тоді привітав і всіх інших. «Господь кличе мене до служіння в Києво-Вишгородській архиєпархії помічником Глави і Отця нашої Церкви Блаженнішого Патріярха Любомира», – каже він далі. Висловлена ним пошана до Синоду, його святителів і духовних отців виражала його глибоке поцінування тих, які разом із Главою нашої Церкви творять один простір єдности Церкви і народу. Його прагнення «бути для мого народу слугою Божої любови і доброти» висловлено без гіперболи і претензій прямими та продуманим словами.
З цих двох наведених прикладів видно, що консолідація широко розкиненої по всьому світові УГКЦ має поступ. Для подальшої консолідації треба вжити багато засобів, серед яких присутність Глави Церкви та активна його участь у житті кожного кутка , де прожива ють греко-католик и, є важливим компонентом. Кожна єпархія на поселеннях назагал діє незалежно і підлягає безпосередньо Ватиканові. Переведення хіротоній та інсталяцій владик Главою нашої Церкви не тільки в Україні, а особливо на поселеннях є важним складником. Якщо кинути оком на розклад подорожей Патріярха Любомира в лютому ц. р. (07.02. в Римі на похороні Владики Івана Хоми; 11.02. інсталяція Митрополита Лаврентія Гуцуляка у Вінніпегу; 15.02. хіротонія владики Богдана Дзюраха у Львові; 20.02. інсталяція владики Павла Хомницького у Стемфорді; 21.02. хіротонія владики Івана Бура у Філадельфії; а в кінці місяця хіротонія владики Діонізія Ляховича та Мирона Мазура в Прудентополі в Бразилії, і врешті поворот в Україну), то ми зможемо краще оцінити вагу, яку він цій справі приділяє, не жалуючи власних зусиль.
Та крім того, Патріярх потребує добрих сил єпископів-помічників. Мені не вдалося дістати подячне слово нововисвяченого Владики Діонізія Ляховича, але, запізнавши його на другій сесії Патріяршого Собору, я чуюся спокійно. Владика-помічник Богдан дав нам образ глибокої духовости і відданности служінню. У його відносно короткому слові з нагоди хіротонії ми бачимо візію Церкви – від її минулого до майбутнього без обмежень територією України. Хтось може сказати, що ми покладаємо на це завеликі сподівання. Але якщо сподівання намічені, то ми можемо братися їх реалізувати.
Рома М. ГАЙДА