На основі творів св. Теодора Студита. – Львів: Свічадо, 2004 р.
Ця книга є перекладом на українську мову докторської дисертації автора, в оригіналі написаної польською мовою і 2000 року захищеної в Університеті Кардинала Стефана Вишинського (Варшава). Її появу можна вітати з кількох причин. По-перше, це один із нечисленних сьогодні прикладів справді ґрунтовної наукової праці, звершеної молодим богословом Української Греко-Католицької Церкви (віднедавна він – єпископ); по-друге, книга вдало поєднує розгляд фундаментальної богословсько-аскетичної проблематики, історичне дослідження традиційної східнохристиянської духовности та роздуми щодо завжди актуальних питань внутрішнього життя християнина; по-третє, це не лише поодиноке дослідження з історії патристичної аскетики, а й своєрідний “довідник” з основних питань християнського богослов'я духовного життя, зокрема монашого подвигу.
Праця складається з п'яти розділів, у яких автор послідовно розглядає основні, на його думку, аспекти вчення про духовне життя монаха, викладені у творах св. Теодора Студита. Перший розділ “Підстави духовного життя” – це своєрідне введення читача у головні категорії святоотцівського розуміння християнської духовности: Божі образ і подоба, гріх Адама та його наслідки, відродження людини у Христі, місце й роль монашого життя в контексті спасіння людини Христом. У другому розділі автор зосереджує свою увагу на “негативній”, так би мовити, стороні християнського життєвого подвигу і його реалізації в монашестві. Тут він говорить про аскезу як зречення, боротьбу, заперечення власного еґо, бій із пристрастями та з дияволом, самодисципліну, очищення серця тощо. Необхідним доповненням та розвитком такого представлення монашого життя є розкриття його позитивного змісту, задля якого саме і здійснюється будь-яка аскеза. Тому третій розділ “Динаміка розвитку духовного життя” автор присвячує темі здобуття чеснот, а особливо головної чесноти – любови до Бога і людей, темі зростання у християнській святості через наслідування Христа і святих та остаточного увінчання монашого подвигу вінцем мучеництва (духовного чи навіть тілесного) як вершини подвижницького життя. Однак, підсумовує автор вчення преп. Теодора Студита, монах досягає вершин досконалости не у вакуумі, не самотужки, а у спільноті й за допомогою братії. Тому в четвертому розділі “Монаша спільнота як середовище духовного життя” розглянуто різні аспекти його вчення про спільноту – монашу і загальноцерковну (спільнота як Тіло Христове, спільнота як місце молитви, духовного подвигу і праці), про спільність майна, а також про важливість служіння провідника спільноти – духовного отця, ігумена. Нарешті, останній розділ книги присвячено засобам духовного зростання монаха. Тут ідеться про основні рушійні сили в житті християнського подвижника: молитву – особисту і літургійну, Євхаристію, так звану практику ісповідання помислів духовному отцеві, різні аскетичні практики тощо. Наприкінці свого дослідження, у висновках, автор пропонує увазі читача свої роздуми про актуальність та непроминущу важливість традиційного східнохристиянського досвіду монашого подвигу для всієї Вселенської Церкви, зокрема застосовує висновки зі свого дослідження до оцінки сучасної життєвої ситуації УГКЦ, в тому числі її монашества. Він віддає шану мудрості провідників нашої Церкви у ХХ ст. – Митрополитові Андрею, який відродив традиційне студійське монашество в УГКЦ, та Патріярхові Йосифу, що всіляко сприяв його утвердженню й поширенню. Автор наголошує на важливості поглиблення розуміння патристичного вчення про монаше духовне життя як членами сучасних монаших спільнот нашої Церкви, так і інших Церков, включно з Західною, оскільки східне монашество від самого початку слугувало зразком та ідеалом богопосвятного життя для всієї, тоді ще єдиної, християнської спільноти.
Як і належить ґрунтовній науковій праці, книга оснащена багатою бібліографією, що містить дослідження різними західними та слов'янськими мовами, а сам текст супроводжується численними примітками й посиланнями на патристичні тексти та праці інших науковців.
Дослідження духовної мудрости монаших Отців та вчителів християнського життя, попри їхнє безпосереднє спрямування до чернечої аудиторії, мають безперечну цінність і для загалу Церкви. Адже головна тема їхньої проповіді – Господь і життя людини у Христі, а це є змістом і метою життя кожного християнина, незалежно від його/її стану. Основні постулати цієї проповіді стосуються не зовнішніх форм чи приписів щодо способів поведінки, стилю життя, поодиноких духовних практик, а неподільної спрямованости серця людини до Бога, всієї суті її існування. І в цьому Святі Отці монашества, з усією їхньою безкомпромісністю, рішучістю, часом навіть ексцентричністю, є, мабуть, найкращими вчителями.
Веде рубрику Тарас ТИМО