Заборона – найкраща реклама для забороненого, або Ажіотаж навколо “Коду да Вінчі"
Ірина ОЗИМОК
Розмови про книгу та однойменний фільм Код да Вінчі не вщухають: із них починаються світські бесіди, їх обговорюють друзі. Скандальний роман, низка судових позовів проти його автора, гучна реклама в медія – усе це сприяє лише зростанню й так великої популярности. Проте чи не найбільшою рекламою стала позиція церковних кіл . У тут зіграв роль споконвіку знаний принцип – заборонений плід смачніший.
У неділю в церкві, проголошуючи проповідь про самаритянку, священик не оминув теми “антирелігійного та антихристиянського фільму”, що його і Католицька, і Православна Церкви дивитися не радять. Як виявилось, така наука звучала не в одній церкві. (За словами моєї подруги, їй ще вдалося й про результати Евробачення довідатись на службі Божій: мовляв, “для чого нам така Европа знадобилася?”). Звісно ж, Церква не могла не відреагувати на таке перекручення християнської традиції, однак схожі проповіді в храмах про те, ходити в кіно чи ні, здивували багатьох.
Надмірна схвильованість з боку Церков насторожує: книга є романом, а відтак вигадкою, незважаючи на правдиве змалювання певних географічних об'єктів у реальному часі; фільм теж не є історичним, та й на Каннському фестивалі його “забракували”. Такий фільм є, безумовно, викликом для християн, однак не слід переоцінювати його можливости вплинути на серця та уми людей. Врешті-решт, кожен християнин має нагоду перевірити, наскільки сильною є його довіра до Господа, наскільки міцною є його християнська позиція. Після всього почутого і прочитаного я ставлю собі два запитання. Перше: Якою має бути віра людини, щоб такий бездарний фільм, як “Код да Вінчі”, міг її похитнути? І друге: Я кою мусить бути недовіра проводу Церкви до своїх вірних, щоб із таким завзяттям переконувати їх не дивитися “сатанинського фільму”?
Чого ж боїться Церква? Розколу християнства? Згубного впливу на людей зі слабкою вірою? Якщо трактувати роман як загрозу для авторитету Церкви та християнства, то, хоч як сумно це визнавати, треба сказати, що історія налічує таких загроз чимало. Сто років тому Альберт Швайцер відкрив, що “справжній” Ісус був протестантом соціяльного Євангелія; у бурхливих 20-х роках XX століття люди винайшли собі Ісуса – хлопця з торгової реклами (каталогу); у 30-х нацисти відкрили в Ісусі справжнього арійця, не єврея, а комуністи – першого марксиста; у 60-х “справжній” Ісус виявився прихильником галюциногенів, що мало б чудово пояснити усі візії та чуда; у 70-х він став суперзіркою рок-культури і т. д.
Останні події змушують ще раз задуматись і над покликанням Церкви: безумовно, треба боротися з такими загрозами та брехнею, яку намагається розповсюдити певна група людей, однак набагато важливішим є намагання проповідників Христового вчення зміцнити віру християн, їхню довіру до Церкви, щоб усі вони відчували глибокий духовний зв'язок між собою. Саме це є завданням Церкви. Чому тоді релігійні кола щоразу різко не критикують порнографію, насильницькі фільми з убивствами та наругою над людиною, узаконення шлюбів сексуальних меншин та багато чого іншого, що також суперечить христовому вченню та ображає його не менше. Відповідь до банальности проста: бо вся діяльність Церкви була б зведена до того, щоб реагувати на негативні суспільні явища.
Місія духовного наставника християнської спільноти полягає насамперед у тому , щоб навчити християнина самому розрізняти, на основі Святого Письма – отого Старого та Нового Завіту, а також власного прикладу, де є добро, а де – зло. Бо саме для того Бог дав людині розум.
